За фільм "Вулкан" режисер 37-річний Роман Бондарчук отримав цьогоріч Шевченківську премію. Стрічка здобула сім нагород на престижних міжнародних кінофестивалях.
З Романом зустрічаємося близько 21.00. Сідаємо в кабінеті офісу фестивалю документального кіно про права людини "Докудейз". Бондарчук його арт-директор.
– Якщо на фільм чіпляють ярлик "арт-хаус", він виходить на 30–40 екранах у країні. А "Вулкан" – аж на 91 екрані. Щодо зборів усе сумно. На сьогодні – трохи більше, ніж 300 тисяч гривень. Бюджет – 10 мільйонів гривень, – розказує Роман.
За сюжетом киянин Лукас працює перекладачем в ОБСЄ. Везе групу спостерігачів автівкою на кордон Херсонської області та Криму. За загадкових обставин іноземці й машина зникають. Лукас лишається сам у провінційному містечку.
– Там постійно відбувається така чортівня, що зненацька з'являються і зникають люди, ідеї, символи, – продовжує режисер. – Багато нових людей приїжджають на сезонні роботи. Хтось не повертається додому, асимілюється, створює родину.
Читав історію, що в Генічеському районі, недалеко від перешийку з Кримом, зненацька почалися напади на господарства незрозумілих осіб з незрозумілою символікою.
Явно проросійські люди на якийсь момент там притихли, потікали, хто у Крим, хто в Росію. Зараз відкрито демонструють свої погляди, проводять пробіжки за дружбу з Росією.
Як українці уявляють Таврію і яка вона насправді?
– Через картинку в медіа склався образ недорозвинутої агропромислової провінції, де викривають рабів на плантаціях, котрі живуть у землянках чи недобудованих котеджах. Баржа з кавунами – позитивний образ, але кумедний. Справа Гандзюк. А загалом – анархія, безвладдя, неофеодалізм. Усе це є. Але є багато прекрасних речей: люди, міфологія, атмосфера, співвідношення масштабів – коли степ і безкінечність перед тобою.
Херсонщина влітку – це море, туристи і кавуни. Чим живе решту часу?
– Хто умудрився зробити пансіонат, на зароблені гроші просто живе узимку. Хто влаштувався гірше, вирубує лісопосадки, щоб грітися.
Одну вчительку призначили працювати у школі в селі Степовому в Бериславському районі. Від автобусної зупинки до роботи ходила 5 кілометрів. Узимку її переслідували вовки. Попрацювала пару тижнів. Потім сказала: "Слухайте, у мене нерви здають – йдуть зі мною від автобуса до самого села".
Розказують про вовків, які змішалися зі свійськими собаками. Вони не бояться людей, знають їхню поведінку, професійно відкривають курники, не дратують інших собак вовчим духом. І на це нема управи.
Узимку на півдні не відчуваєш себе повністю захищеним від дикої природи.
Як місцеві відреагували на фільм про себе?
– Натхненно поставилися до зйомок і стрічки загалом. Часом самі приходили, ставали в кадр.
Там живуть за своїми правилами. І часом це вносило незручності в роботу. Скажімо, на 10:00 мали приїхати автобуси. Один прибув, іншого нема. Уже стукнула година 14-та. Уся масовка стоїть, актори… Поїхали шукати інший автобус. Усі зламані. І тут, десь о 15.00, приїздить наш. Питаю: "Де ти так довго був?". А водій відповідає: "Їхав трасою, 40 градусів, усе плавиться. Стоять люди голосують. Як я їх лишу там? Підібрав. А їм треба було в іншу сторону. Відвіз".
Більшість людей там не звикли, щоб ними хтось керував.
Героїня "Вулкана", місцева, каже киянину Лукасові: "Їдь звідси. У тебе там є президент, депутат, поліція. А у нас тут нема ні президента, ні поліції". Люди там вважають, що у столиці про них забули?
– Еліта там не змінюється – або комуністи, або ті, хто після них прийшов. Вони переходять із партії у партію, відповідно до змін у Києві. Тому ця фраза для мене означає саме це.
Нині на Херсонщині легко розхитати політичну ситуацію?
– Коли робилася ХНР, багато хто вийшов на площі зустрічати тих, хто приїде підбурювати маси і закликати Путіна вводити війська. Тоді об'єдналися несподівані люди – футбольні вболівальники з лікарями і творчою інтелігенцією. Взяли по палці-копалці й змели все звідти. Тоді була хвиля патріотизму, перемоги Майдану, віри у швидкі реформи.
Зараз ситуація складніша. Люди втомлені, дезорієнтовані. Тамтешній інформаційний простір – токсичний клубок. Багато російського контенту, антиукраїнської пропаганди. У транспорті протягом дня чуєш один і той самий текст про те, що "Порошенко убивает наших детей". Заходиш у модне кафе, де всі в пірсингу і татухах, п'ють каву на безлактозному молоці. Але розказують те саме – "какую страну развалили". Це не може саме собою відбуватися. Це потужна інформаційна робота. Швидше за все, підготовка до нових неприємностей.
Чого бояться кіношники після виборів?
– Студія "95 квартал" Володимира Зеленського робить несучасне й радянське за стилем, рівнем і цінностями телевізійне мило. Боюся, щоб у кіно це не стало мірилом, як його треба знімати.
Зміни в Держкіно, Міністерстві культури будуть?
– Завдяки команді Держкіно фільм "Вулкан" відбувся. Ризики того, що все зміниться у гірший бік, величезні. Проблема України: мало що працює як інституція автономно, без зовнішнього впливу. Особливо там, де розподіляють кошти. Тому все і буксує, бо кожен намагається кругом вставити свої п'ять копійок.
Держкіно у цьому стабілізувалося. Система подачі заявок – відкрита. Презентації кінопроектів публічні, їх транслюють в інтернеті.
Ви херсонець. Ким почуваєтеся у Києві?
– Я тут прижився. Все одно, коли приїжджаю на південь, оживаю. Доки вчився, не міг у Києві перебувати довше місяця. У Херсоні виходиш з поїзда і зразу бачиш персонажів, історії, люди самі до тебе підходять, і все закручується. У Києві всі відформатовані, глобалізовані. Кожен має список обов'язкових справ на сьогодні.
На півдні інший ритм, дні довші. Маю друзів-художників, які реалізували себе в інших країнах. Повернулися до Херсона на літо вирішити якісь справи. Але їх так затягнуло, що вже нікуди не збираються, роблять прекрасні речі. Вони у цьому плині життя щасливі.
16 короткометражних фільмів зняв режисер Роман Бондарчук. Повнометражну документальну стрічку "Українські шерифи" 2016-го висунули від України на премію "Оскар" у номінації "найкращий фільм іноземною мовою".
3 
1
Коментарі