— Староста з мого курсу кіносценаристики в університеті Карпенка-Карого пішов воювати. Я з жахом чекав страшних новин. Він довго не виходив на зв'язок, — розповідає письменник 68-річний Богдан Жолдак. — Почав описувати його пригоди та подвиги на війні.
Кіноповість "Укри" Богдана Жолдака отримала премію "Воїни світла". Нагорода присвячена героєві Небесної сотні Михайлу Жизневському. Вручають її українському або білоруському автору, у творі якого головний персонаж бореться за справедливість.
Для сюжету "Укрів" письменник використав розповіді бійців АТО та спогади батьків про Другу світову.
— Придумав герою псевдо "Столиця", бо з Києва, з освітою, — продовжує Богдан Жолдак. — Той студент повернувся, коли книжка вийшла. Питаю, яке мав псевдо. Каже: "Столиця". Я мало не впав.
Писати про війну — це був новий досвід?
— Раніше написав кілька сценаріїв про козаків. Деякі поставили. Мені легко даються бойові ситуації. Люблю зброю.
В "Украх" описав, як наші хлопці викрали ворожий танк. За деякий час по телевізору показали подібний сюжет. Там трофей забрало керівництво. Мовляв, у них не танковий підрозділ. Хлопці обурилися. А я у творі не додумався, що можуть так скривдити героїв.
У книжці багато гумору.
— Дехто цим дорікав: чого пишу про війну з жартами? Це наша традиція. Згадайте листа козаків турецькому султану. Запорожці перед кожним боєм поперед себе ставили кпинярів. Ті кидали образи ворожому війську, а противнику нічим було відповісти. Гумором піднімали дух побратимів і принижували ворогів. Відомий жарт, коли поляки кричали козакам, що ті воюють за гроші, а вони — за честь і славу. "Кожен воює за те, чого йому бракує", — відповіли козаки.
Наші бійці АТО воюють лише дотепно. Щоб перемогти, треба вигадати якусь хохму, на яку попадеться ворог. Деякі тактичні "хохми" я взяв з іншої війни. Батько пройшов Сталінград, і мати всю війну відвоювала. Коли розповідали про пережите, не вірив жодному слову. Наприклад, німці на лінії горизонту зміщували орієнтири. Сарайчик щоночі переносили то ліворуч, то праворуч. Наші "Катюші" через це часто стріляли по своїх. Я цю історію використав. У моїй книжці наші бійці так дурять бойовиків.
Ви казали, що поштовхом для написання "Укрів" стала загибель бійця.
— Знайома розповіла, що її син у глибокій депресії. Убили його однокласника Жору Тороповського (18-річний Георгій Тороповський загинув 18 вересня 2014-го. Їхав поїздом №80 "Київ — Дніпропетровськ". Тіло знайшли на колії. — ГПУ). Я отетерів: як убили? Виявляється, героїв АТО вистежували по всій Україні. За хорошого бійця платили великі гроші. Хлопець якраз їхав із Києва на позиції. Мене ця подія перекинула. Недалеко від Конотопа солдата викидають убитого з вагона. У нас — тьма ворожої агентури. Стало прикро. Вирішив описати це.
Після виходу книжки побратими розказали про загиблого багато цікавого. На фронт потрапив, дописавши два роки в метрику. Я створив сценарій повнометражного ігрового фільму "Хантер". Це позивний Жори. Зараз текст — у Міноборони. Може, виб'ємо фінансування.
Ця історія має дивовижне продовження. Матері Георгія — 50 років. Син загинув, його досі офіційно не визнали учасником АТО. А вона наважилася народити. Тепер має двійню. Їй пропонували позбутися однієї дитини під час вагітності, щоб змогла виносити другу. Відповіла: "Чорта лисого". Зараз дітям по два місяці.
Як відгукуються про книжку військові?
— Знайомі бійці дали кілька технічних зауважень. А от усі фантастичні моменти, які вигадав, не викликали заперечень. На передовій є такі дива, що в жодну логіку не всунеш. Те, що хлопці розповідали про себе, — понад вигадку. Мого студента якось міна викинула з бліндажа. Залишився живий. Його бойовий щоденник опублікували в "Літературній Україні" під псевдонімом "Сашко Міна".
Бійці розуміють, що про це писати треба, але не хочеться й згадувати. Один студент останні три місяці із сірої зони під Маріуполем носив трупи — побратимів і ворогів. Росіян міняв на наших під обстрілами. Щоразу є небезпека, що тіло заміноване. Протягнути мерця 300 метрів — навіть для силача Василя Вірастюка непросте завдання. Хлопець каже: "Тягнеш труп. Не бачиш, хто він. Але знаєш, що росіянин, бо важкий — тренований. "Лугандони" — хирляві. Щастя, коли офіцера знайдеш. Можна вигідно обміняти". Думаю, боєць із часом відійде й напише про все це.
Зараз пишете лише про війну?
— Нещодавно вийшла друга книжка про АТО "Лицарі фортуни". Не піде в продаж. Її надрукувало Міноборони у форматі нагрудної кишені. Роздадуть бійцям на передовій. Ще одну книжку з цього циклу завершив.
Вигадувати мистецькі закучерявлені історії сили не стало. От учора дізнався, що за добу не було жодного вбитого — один поранений. А кілька днів — навіть без поранених. Ледве не молишся на цей чортів телевізор. Як кажуть, що вбито п'ятьох наших, — усе стає чорним. Спробуй написати про інше, коли з ранку до ночі в голові обертається ця страшна стихія.
П'ять років тому втратив доньку
Богдан Жолдак народився 13 лютого 1948 року в Києві. Батько — письменник Олесь Жолдак, мати — поетеса Єва Нарубіна.
Закінчив філологічний факультет Київського університету.
Працював у школі вчителем української мови і літератури. Був викладачем у гуртках позашкільної системи виховання. Їздив землекопом в археологічні експедиції. Написав сценарії до фільмів "Відьма", "Козаки йдуть", "Іван та кобила", "Дорога на Січ".
2000 року організував із режисером Юрієм Іллєнком перший в Україні курс кіносценаристики в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. 1990-го вийшла перша книжка прози "Спокуси". 2015-го кіноповість про війну на Донбасі "Укри" надрукувало київське видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА".
Називає себе найбільшим письменником в Україні — має вагу 154 кг. Жолдака ж називають батьком українського чорного гумору.
Дружина Ірина викладає гру на фортепіано. 17 лютого 2012-го втратив доньку Дарину. Має двох онучок: 14-річну Ярину та 4-річну Іванку.
5 
35413
Коментарі