Кохана молодого фінансиста Вероніка після авіакатастофи впала в кому. Він не бажає чекати її одужання або смерті й хоче поїхати з України до Швейцарії. Та вдень відльоту друг пропонує йому високу посаду в Адміністрації президента. Дія розгортається 2014 року. Такий сюжет роману "Кокліко" 37-річного Павла Матюші, що вийшов у чернівецькому "Видавництві ХХІ".
— Із 2005-го по 2011-й я працював у апараті Верховної Ради, — каже Матюша. — Тоді й задумав написати книжку, а 2014-го пазли склалися. Це — історія кохання на фоні початку війни. Хотів показати її перший рік очима людей, які щось вирішують у цій країні. Змалювати байдужість можновладців до важливих для держави речей.
Чому обрали таку назву?
— "Кокліко" французькою означає "квітка маку". Вона така ж вразлива й нетривала, як людське життя. Символ миттєвостей, які залишають у пам'яті яскравий слід. Як і важливі, дорогі люди. Червоний мак — знак пам'яті полеглих у війнах. Увійшов в історію завдяки віршу 1915 року "У полях Фландрії" Джона Мак-Крея. Розповідає про вояків, які полягли за бельгійську землю. Їхні могили поросли диким маком.
Друг головного героя Артур хоче відкрити булочну "Кокліко", але гине на фронті. Його мрію береться втілити головний герой. Так, нарешті, проявляє свою позицію. Бо більшу частину роману інфантильний і зосереджений тільки на собі. Має прекрасну освіту й перспективи, та не може цим скористатися через відсутність мети. Така інертність притаманна значній кількості наших громадян.
У чому для вас українська мрія?
— У двох словах — особиста ініціатива. Треба якнайшвидше перейти від формату "мені хтось щось дає" до "я щось створюю", "у мене є ідея, і я знаходжу способи її реалізації".
В Україні спроби щось зробити часто розбиваються об бюрократію, корупцію, погану законодавчу та судову системи. Тому часто ініціатива зникає, а люди емігрують. Я теж поїхав на деякий час. Повернувся на початку 2019-го у не зовсім ту країну, яку вимріяв.
Маємо не забувати, хто ми, звідки вийшли і які в нас рани. Треба дивитися на минуле, як на спосіб рухатися далі, а не постійно оплакувати. У цьому головний посил роману. Мій зациклений на собі герой також перемикається на цей формат мислення в пам'ять про свого друга.
Тобто змінюється під впливом зовнішніх обставин?
— Зовнішні обставини — це зрада тих, кого він вважав друзями. Але це також і загибель Артура. Такі смерті не є важливими для можновладців. Але перед очима особистої драми і негараздів герой вирішує: якщо не може змінити щось велике, то треба починати з малого. Це набагато цінніше й дієвіше. Варто зосередитися на тому, що можеш покращити в країні, і почати із себе.
Вероніка — це образ України. Держава дуже хвора, і її потрібно підняти. А ми — ніби її близькі. Ходимо, носимось, часто її оплакуємо. Маємо Україну в якихось своїх мареннях. Хто у прозахідних, хто — у проросійських. Але успішний спосіб вилікувати країну — це змінювати ситуацію своїми діями.
Ви кажете, що у героя є риси, яких ви хотіли б позбутися і які притаманні багатьом українцям.
— Це збірний образ українця, який не часто стає головним героєм у сучасній літературі. Забезпечена людина, в якої в житті все чудово. Належить до так званих еліт. Але це людина, яка думає лише про свою вигоду. Про зиск, який може отримати з тієї чи іншої ситуації, нічого не даючи взамін.
Ця риса притаманна багатьом сучасним українцям. Одна активна частина їх виїхала на заробітки. Інша — стали волонтерами. А частина — безініціативні. Вони продовжують ходити на ненависні роботи з малими зарплатами.
Здатність брати на себе відповідальність і отримувати більші можливості — це і є свобода. Сприйняти все це в сукупності — дорослішання. Це зрештою має привести нас і до становлення державності, суверенітету в повноцінному смислі цього слова. Бо є люди, які хотіли б, щоб Україна називалася державою, що не відбулася. Щоб запобігти такому, маємо подорослішати, прийняти всі особливості того, що означає бути незалежною політичною нацією.
У головного героя немає імені. Це ще один символ — ми маємо активно здобути собі ім'я. Бо якщо запитати в італійця, південноафриканця чи уругвайця, що знає про Україну, то яка буде відповідь? Хтось згадає Чорнобиль, Кличка або Шевченка. Але майже ніхто не назве нашу музику, живопис, літак "Мрія". Ще й перепитають, а чи це не частина Росії.
Щоб ми могли повноцінно називатися українським народом, повинні це ім'я заслужити, щось для цього зробити.
Що вас найбільше дивувало під час роботи в апараті Верховної Влади?
— Те, що люди, які сваряться на мітингах або в сесійній залі, у приватних бесідах і стосунках дружньо налаштовані. Ніяк не міг це зрозуміти. Давно не спілкуюся близько з такими.
Чому у владу приходять здебільшого люди, для яких приватні інтереси на першому місці?
— Прихід у владу супроводжується певною системою фільтрів. На початках відсікаються надто принципові й незговірливі. На наступному етапі — не готові підставитися. На найвищі щаблі виходять ті, хто влаштовує певні еліти. У яких на порядку денному — мільярдні приватні заробітки. І щоб нічого не заважало їхнім інтересам.
Є винятки. До влади приходять і сумлінні. Але їх мало. І система їх зрештою виштовхує.
Зараз відбуваються не тільки воєнні дії на Донбасі. Набагато більш далекосяжна війна триває на території всієї України. І в ній бере участь кожен із нас. Це позиція, яку ми займемо: чи "какая разница", чи міцна основа, до якої хочемо бути дотичними і яку прагнемо розвивати.
Залежно від результату через 20–30 років наші діти або житимуть у власній державі, або України не буде взагалі.
Вчився на військового перекладача
Павло Матюша, письменник, перекладач і фінансист.
Народився 1983 року в місті Рівне. Із відзнакою закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка за спеціальністю "військовий переклад".
Шість років працював в апараті Верховної Ради, займався питаннями міжпарламентської дипломатії та прав людини.
2016-го переїхав до Парижа й закінчив бізнес-школу. У Київ повернувся 2019‑го.
Володіє англійською, французькою, іспанською, румунською мовами.
Про особисте життя не розповідає.
3 
1
Коментарі