Тіло праведне. До нього гріх не липне. Це душа просякає гріхом. Боїться душа, спокушається душа, страждає душа. Тому тіло має її берегти. Я — тіло. Я — оберіг своєї душі. Її охоронець. Три роки минуло з тої миті, як я усвідомив себе тілом. Дорогуша каже, що це у мене шиза, роздвоєння. Жаліє мене. Дурненька Дорогуша. Стільки пережила, стільки мужиків на собі "перевозила", а так і не втямила суті. Шизи не буває. Буває тільки життя до прозріння і після. А більшість життів минають узагалі без прозріння. От і все.
Я був старшим технологом на виробництві. Мав гроші, валяв на койку секретарок, по суботах розважався великим тенісом. День у конторі, ніч — у клубах і пабах. Енергії — море. Міг жити й без сну. Жадібно жити, як березневий кіт. І лише одна маленька думка мене муляла. Лише одна щілина зяяла в шатрі мого життя. Але в цю щілину навіяло таких вітрів, що перекинулося шатро. І я залишився голий, як стерво...
Я думав, що то була дрібна параноя. Розумієте? Ну, в кожній міцній структурі є свій апендикс, своя чорна діра. Так і мій психоаналітик казав: "Ви — ідеально здорова людина, тому вам власна фобія не завадить. Це так, для повноти буття". Але сталося інакше.
Не пам"ятаю, коли вперше виникла ця підозра. Чи навіть не підозра, а таємна впевненість, що коли в моїй квартирі нікого нема, там однак хтось є. Розумієте? Я жив сам — один, ніхто ніколи не міг увійти в мій дім. Ніхто не тримав у руках ключа від моїх броньованих дверей. Щоденно я виходив із дому, замкнувши двері на чотири оберти. Я знав, що там, у квартирі, нікого не може бути. Але якесь чуття підказувало, що там таки хтось є! Врешті-решт, у мене з"явилася звичка під час обідньої перерви телефонувати в свою порожню квартиру. Сім цифр і довгі гудки. Острах, що там піднімуть слухавку. І водночас — бажання, щоб підняли. Спочатку це мене розважало. Потім стало нав"язливою практикою, яку я ніяк не міг покинути. На сеансах у психоаналітика я сам сміявся з цих дзвінків. Сміявся. Але одного дня на мій дзвінок відповіли.
4
— Шо, знову по вагонах вити? — обурюється Коржик.
— А жерти ти хочеш? У-у-у, в рило дам! — без злості погрожую я, ведучи їх у напрямку метро.
— Декарт, ти нас доконаєш цими співами, — заламує пальці Коржик.
— Так вам і треба, — відрубую.
Це Накакава назвав мене Декартом. Я казав йому, що я — тіло, без імені й без душі. І що мені насрати, як мене називатимуть. Накакава нібито колись читав, що проблему тіла й душі вигадав Декарт. Взагалі, Накакава любить гнати про трансцендентальну суб"єктивність і феноменологічну редукцію. Я йому не вірю. Я тільки-но випорожнив у Дорогушу вміст своїх сім"яників. Я трохи млявий, розніжений. Можливо, це і була феноменологічна редукція?
Я заводжу всю братію на станцію метро. Ми будемо тут співати. Ми чемно платимо за жетони і спускаємось на перон. У вагон я заходжу останнім, щоб усіх бачити, щоб жоден не втік. Першою дибає Дорогуша. У неї добре виходять скорботні трелі — це від астми. Дорогуша — наше астматичне сопрано. За нею — Коржик із дудкою. Потім Накакава в ролі тенора. Потім цей майже карликовий Рюрик із тріщалкою. Процесію замикаю я. Збираю гроші у власний блайзер. Я — тіло без душі. Я не співаю.
Коржик вдихає в жерло дудки дещо хаотичний звукоряд. І ми рушаємо крізь пасажиромасу.
Ти ідеш по мосту вузькому
Все життя по мосту вузькому
Береги твої розійшлись… —
затягує Дорогуша коматозно.
Розступилися і нікому
Їх уже не звести нікому
Як колись… —
вторує Накакава своїм козлячим тенорком.
Рюрик тріщить тріщалкою, наче гримуча змія. Коржик дмухає. Дорогуша похрипує. Накакава говорив, що це він вигадав такий жалібний текст.
— Подайте тілу, яке загубило душу! — вигукую я і намагаюся на ходу заглянути в якомога більше очей. Не знаю, чому, але це спрацьовує. Мідяки сиплються в мій блайзер. А може, вони платять, щоб ми швидше повз них проходили і не смерділи в їхні носи. Сморід — добрий збудник милосердя.
Тріщить Рюрик вельми бездарно. Та й тріщання в даній музичній палітрі не потрібне. Зате цей курдупель спроможний на деякі важливіші експромти. Його низеньку фігуру не всі й зауважують. А тут є за чим поспостерігати. Рукою, вільною від тріщалки, Рюрик промацує манатки вдячних слухачів. Ось і зараз він розгледів у чиїйсь дамській сумочці поживу. На щастя, тільки я помічаю, з якою філігранністю Рюрик перекладає чужого гаманця у власну кишеню. Все-таки ручки у нього золоті.
Наші вокалісти проходять третє коло свого треносу. Мені навіть здається, що кілька пристойно вдягнутих людей починають їм підспівувати. Видно, запам"ятали наш хіт — ми тут уже не перший день співаємо. Вагон виринає з тунелю на світло. Гучномовець оголошує зупинку. І в цю мить мені в спину долинає жіночий вереск: "Украли! Держи!". До нас прикипають кілька агресивних пасажирських поглядів. Але вагонні двері роз"їжджаються, і ми кидаємося урозтіч на різні виходи з підземки.
Мене привела до тями моя секретарка. Креслення плавали в калюжі кави
Мої бомжики змішуються з пасажиромасою. Рюрик дибуляє чвалом французького бульдога. Я наздоганяю його двома стрибками, запускаю руку в кишеню коротеньких штанців і видираю звідти крадений гаманець. Рюрик шипить на мене: "Сука". Він ображений. Він думав, що це буде його здобич. Рюрик — нащадок княжих родів. У нього зріст — метр сорок. Його обов"язково доженуть. Його завжди доганяють. Відбираючи гаманець, я рятую і гроші, і Рюрика. Міліціянти в його штанях не знайдуть нічого, окрім засохлих кім"яхів лайна.
5
Я сиджу в громадському парку під трьома ялинками. Зі мною мій гребінець, моя короста, літр горілки, цілий блайзер мідяків і кілька купюр із краденого Рюриком гаманця.
Скоро вони всі позлазяться, мої бомжики. А поки що я прикладуся до пляшки і розкажу вам про душу. Так, я кілька років телефонував у власну квартиру, що на вулиці міста Шалетт. Так, мені ніхто не відповідав. Але чи значить це, що я мав манію? Ні, я мав інтуїцію.
День, коли мені відповіли, нічим не вирізнявся з-поміж інших. На моєму робочому столі були креслення, кава і гарячий бутерброд, зрихтований секретаркою. Слухавку я тримав правою рукою, а лівою підносив бутерброд до рота, коли в динаміку після одного довгого гудка клацнуло. І чоловічий голос мовив: "Ало". І я сплюнув шматок прожованого бутерброда на стіл, кашлянув, зібрався з силами й запитав: "Це номер ххх хх хх?" І голос безжально підтвердив: "Так". Чоловічий голос, який я чув мільйон разів. Чоловічий голос, який я чув у собі. А тепер почув його зовні.
Мене привела до тями моя секретарка. Креслення плавали в калюжі кави. У слухавці рипіли короткі гудки. Я просидів у кріслі без свідомості лише кілька хвилин. Перекинута кава ще не вистигла. Але мій колишній світ протягом цих кількох хвилин було знищено. Я надто наполегливо дзвонив. І додзвонився. Сім цифр. Я вам їх не назву, а то ви теж туди почнете телефонувати.
Я провів у лікарні кілька днів. Усі аналізи були в нормі. Фізично я був придатний до роботи. Але не потребував роботи. Бо прозріння сталося. З"явилася сліпуча ясність: там, у квартирі, я залишив свою душу, а сам — чорне тіло — ходжу по світу. Я залишив душу, щоб вона вбереглася, щоб не замаралася зі мною. До тіла не липне гріх. А душа слабка, боїться душа, спокушається, вагається, брудниться. Їй нестерпні шляхи тіла. Їй не пройти їх нізащо! Я — тіло. Убережу її. Врятую. Пильнуватиму, щоб ніхто її не торкнувся своїми лаписьками...
Біля мене вже хрипить Дорогуша — вона давно так не бігала. У Коржика трясуться жижки, як у новонародженого теляти. Він токсикоман. Накакава зиркає на мене з ненавистю, бо я — хранитель каси. Він несправедливий до мене. Я — тіло, мені гроші не потрібні. Я — чесний поводир. Я насипаю кожному по жмені копійок, тицяю по купюрі з краденого гаманця. Купюру найбільшого номіналу тримаю для Рюрика. Він заслужив.
3 
1
Коментарі