Пʼятниця, 13 червня 2008 15:13

Без душі

Автор: малюнок: Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ
 

Тіло праведне. До нього гріх не липне. Це душа просякає гріхом. Боїться душа, спокушається душа, страждає душа. Тому тіло має її берегти. Я —  тіло. Я —  оберіг своєї душі. Її охоронець. Три роки минуло з тої миті, як я усвідомив себе тілом. Дорогуша каже, що це у мене шиза, роздвоєння. Жаліє мене. Дурненька Дорогуша. Стільки пережила, стільки мужиків на собі "перевозила", а так і не втямила суті. Шизи не буває. Буває тільки життя до прозріння і після. А більшість життів минають узагалі без прозріння. От і все.

Я був старшим технологом на виробництві. Мав гроші, валяв на койку секретарок, по суботах розважався великим тенісом. День у конторі, ніч —  у клубах і пабах. Енергії —  море. Міг жити й без сну. Жадібно жити, як березневий кіт. І лише одна маленька думка мене муляла. Лише одна щілина зяяла в шатрі мого життя. Але в цю щілину навіяло таких вітрів, що перекинулося шатро. І я залишився голий, як стерво...

Я думав, що то була дрібна параноя. Розумієте? Ну, в кожній міцній структурі є свій апендикс, своя чорна діра. Так і мій психоаналітик казав: "Ви —  ідеально здорова людина, тому вам власна фобія не завадить. Це так, для повноти буття". Але сталося інакше.

Не пам"ятаю, коли вперше виникла ця підозра. Чи навіть не підозра, а таємна впевненість, що коли в моїй квартирі нікого нема, там однак хтось є. Розумієте? Я жив сам —  один, ніхто ніколи не міг увійти в мій дім. Ніхто не тримав у руках ключа від моїх броньованих дверей. Щоденно я виходив із дому, замкнувши двері на чотири оберти. Я знав, що там, у квартирі, нікого не може бути. Але якесь чуття підказувало, що там таки хтось є! Врешті-решт, у мене з"явилася звичка під час обідньої перерви телефонувати в свою порожню квартиру. Сім цифр і довгі гудки. Острах, що там піднімуть слухавку. І водночас —  бажання, щоб підняли. Спочатку це мене розважало. Потім стало нав"язливою практикою, яку я ніяк не міг покинути. На сеансах у психоаналітика я сам сміявся з цих дзвінків. Сміявся. Але одного дня на мій дзвінок відповіли.


4


—  Шо, знову по вагонах вити? —  обурюється Коржик.

—  А жерти ти хочеш? У-у-у, в рило дам! —  без злості погрожую я, ведучи їх у напрямку метро.

—  Декарт, ти нас доконаєш цими співами, —  заламує пальці Коржик.

—  Так вам і треба, —  відрубую.

Це Накакава назвав мене Декартом. Я казав йому, що я —  тіло, без імені й без душі. І що мені насрати, як мене називатимуть. Накакава нібито колись читав, що проблему тіла й душі вигадав Декарт. Взагалі, Накакава любить гнати про трансцендентальну суб"єктивність і феноменологічну редукцію. Я йому не вірю. Я тільки-но випорожнив у Дорогушу вміст своїх сім"яників. Я трохи млявий, розніжений. Можливо, це і була феноменологічна редукція?

Я заводжу всю братію на станцію метро. Ми будемо тут співати. Ми чемно платимо за жетони і спускаємось на перон. У вагон я заходжу останнім, щоб усіх бачити, щоб жоден не втік. Першою дибає Дорогуша. У неї добре виходять скорботні трелі —  це від астми. Дорогуша —  наше астматичне сопрано. За нею —  Коржик із дудкою. Потім Накакава в ролі тенора. Потім цей майже карликовий Рюрик із тріщалкою. Процесію замикаю я. Збираю гроші у власний блайзер. Я —  тіло без душі. Я не співаю.

Коржик вдихає в жерло дудки дещо хаотичний звукоряд. І ми рушаємо крізь пасажиромасу.


Ти ідеш по мосту вузькому

Все життя по мосту вузькому

Береги твої розійшлись… —

затягує Дорогуша коматозно.


Розступилися і нікому

Їх уже не звести нікому

Як колись… —

вторує Накакава своїм козлячим тенорком.


Рюрик тріщить тріщалкою, наче гримуча змія. Коржик дмухає. Дорогуша похрипує. Накакава говорив, що це він вигадав такий жалібний текст.

—  Подайте тілу, яке загубило душу! —  вигукую я і намагаюся на ходу заглянути в якомога більше очей. Не знаю, чому, але це спрацьовує. Мідяки сиплються в мій блайзер. А може, вони платять, щоб ми швидше повз них проходили і не смерділи в їхні носи. Сморід —  добрий збудник милосердя.

Тріщить Рюрик вельми бездарно. Та й тріщання в даній музичній палітрі не потрібне. Зате цей курдупель спроможний на деякі важливіші експромти. Його низеньку фігуру не всі й зауважують. А тут є за чим поспостерігати. Рукою, вільною від тріщалки, Рюрик промацує манатки вдячних слухачів. Ось і зараз він розгледів у чиїйсь дамській сумочці поживу. На щастя, тільки я помічаю, з якою філігранністю Рюрик перекладає чужого гаманця у власну кишеню. Все-таки ручки у нього золоті.

Наші вокалісти проходять третє коло свого треносу. Мені навіть здається, що кілька пристойно вдягнутих людей починають їм підспівувати. Видно, запам"ятали наш хіт —  ми тут уже не перший день співаємо. Вагон виринає з тунелю на світло. Гучномовець оголошує зупинку. І в цю мить мені в спину долинає жіночий вереск: "Украли! Держи!". До нас прикипають кілька агресивних пасажирських поглядів. Але вагонні двері роз"їжджаються, і ми кидаємося урозтіч на різні виходи з підземки.

Мене привела до тями моя секретарка. Креслення плавали в калюжі кави

Мої бомжики змішуються з пасажиромасою. Рюрик дибуляє чвалом французького бульдога. Я наздоганяю його двома стрибками, запускаю руку в кишеню коротеньких штанців і видираю звідти крадений гаманець. Рюрик шипить на мене: "Сука". Він ображений. Він думав, що це буде його здобич. Рюрик —  нащадок княжих родів. У нього зріст —  метр сорок. Його обов"язково доженуть. Його завжди доганяють. Відбираючи гаманець, я рятую і гроші, і Рюрика. Міліціянти в його штанях не знайдуть нічого, окрім засохлих кім"яхів лайна.


5


Я сиджу в громадському парку під трьома ялинками. Зі мною мій гребінець, моя короста, літр горілки, цілий блайзер мідяків і кілька купюр із краденого Рюриком гаманця.

Скоро вони всі позлазяться, мої бомжики. А поки що я прикладуся до пляшки і розкажу вам про душу. Так, я кілька років телефонував у власну квартиру, що на вулиці міста Шалетт. Так, мені ніхто не відповідав. Але чи значить це, що я мав манію? Ні, я мав інтуїцію.

День, коли мені відповіли, нічим не вирізнявся з-поміж інших. На моєму робочому столі були креслення, кава і гарячий бутерброд, зрихтований секретаркою. Слухавку я тримав правою рукою, а лівою підносив бутерброд до рота, коли в динаміку після одного довгого гудка клацнуло. І чоловічий голос мовив: "Ало". І я сплюнув шматок прожованого бутерброда на стіл, кашлянув, зібрався з силами й запитав: "Це номер ххх хх хх?" І голос безжально підтвердив: "Так". Чоловічий голос, який я чув мільйон разів. Чоловічий голос, який я чув у собі. А тепер почув його зовні.

Мене привела до тями моя секретарка. Креслення плавали в калюжі кави. У слухавці рипіли короткі гудки. Я просидів у кріслі без свідомості лише кілька хвилин. Перекинута кава ще не вистигла. Але мій колишній світ протягом цих кількох хвилин було знищено. Я надто наполегливо дзвонив. І додзвонився. Сім цифр. Я вам їх не назву, а то ви теж туди почнете телефонувати.

Я провів у лікарні кілька днів. Усі аналізи були в нормі. Фізично я був придатний до роботи. Але не потребував роботи. Бо прозріння сталося. З"явилася сліпуча ясність: там, у квартирі, я залишив свою душу, а сам —  чорне тіло —  ходжу по світу. Я залишив душу, щоб вона вбереглася, щоб не замаралася зі мною. До тіла не липне гріх. А душа слабка, боїться душа, спокушається, вагається, брудниться. Їй нестерпні шляхи тіла. Їй не пройти їх нізащо! Я —  тіло. Убережу її. Врятую. Пильнуватиму, щоб ніхто її не торкнувся своїми лаписьками...

Біля мене вже хрипить Дорогуша —  вона давно так не бігала. У Коржика трясуться жижки, як у новонародженого теляти. Він токсикоман. Накакава зиркає на мене з ненавистю, бо я —  хранитель каси. Він несправедливий до мене. Я —  тіло, мені гроші не потрібні. Я —  чесний поводир. Я насипаю кожному по жмені копійок, тицяю по купюрі з краденого гаманця. Купюру найбільшого номіналу тримаю для Рюрика. Він заслужив.

Зараз ви читаєте новину «Без душі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода