Базилевс

 

— Ти виховувався в дикій, забобонній країні.

— Зате ти виховувалася у найвільнішій, найпередовішій країні, де людина все може, все вже знає і хоче навчити всього цього решту відсталого людства. Навіть якщо заради цієї благородної місії доведеться застосувати зброю. Моя бабця народила і виховала дев"ятеро дітей, двоє старших зникли безвісти під час війни, і вони воювали за національну ідею, всі решта стали на ноги, створили сім"ї, ніхто не здеградував, хоча ти вже переконалася, що в нас медвяні ріки не течуть. Моя бабця померла у власній хаті в тому ж містечку, де й народилася, вона жила працею своїх рук, нікому не чинила зла, вона — найліпша з-поміж людей, яких мені доводилося бачити. Якби всі жили, як вона, світ не котився б у прірву, люди б не гризлися за місце під сонцем, діти б шанували своїх батьків, батьки раділи б зі своїх дітей і навчали їх любові. Моя бабця не робила абортів!

— …заспокойся, це затримка, ти не могла завагітніти.

— У мене ніколи не було затримок!

— Підемо до лікаря, він тебе обстежить, і ти переконаєшся.

— Я не піду до ваших лікарів. Вони мене вб"ють! Я мушу кудись телефонувати, я мушу знайти такі ліки, які мені допоможуть!

— Не переймайся. Я ж тебе люблю. Якщо ти народиш мені дитину, я тебе любитиму ще більше.

— Марку, ти божевільний! Я приїхала сюди не дітей народжувати! Я мушу написати свою роботу! Мушу знайти собі добре місце праці! Я не хочу ніякої дитини!

— Ти зробиш аборт?

— О, я помру! Я накладу на себе руки!

— Навіщо ж було спати зі мною?

— Замовкни! Я тебе ненавиджу! Ти ідіот!

— Ціхо-ціхо. Усе в порядку. Усе — о"кей! Це тільки затримка. Ти потрапила в іншу країну. Зміна клімату, харчування. У тебе з"явився новий бойфренд. Ти перенервувала. Це затримка, запевняю тебе!

— Як ви це можете робити?

— Я дуже хвилювалася. Звідти виходиш цілком інакшою. Все таке холодне, слизьке. Конвеєр… І це викидають з тебе… туди…

— Я сказала йому, що завагітніла. І він зник. Перестав мені телефонувати. Почав уникати мене. І я зважилася на це. Навіть матері нічого не сказала. Пішла туди. Мені не можна вводити снодійне. Я вирішила загинути. Не сказала про це лікарям. Знепритомніла, потрапила у довгий темний тунель зі світлом у кінці, бачила своє тіло, як покинутий одяг, згори і переляканих лікарів. Вони щось робили, щоб повернути мене. І я згадала про маму. Мамця не пережила б моєї смерті. Тому я повернулася.

— Але ти вбила свою дитину. Твоя ж мама тебе не вбила! А ти що накоїла? Ти —  вбивця, розумієш це? Ти — монстр у тілі жінки. Якщо ти вбила свою дитину, то можеш вбити будь-кого!

— Якби я мала дитину від іншого, ти б любив мене?

— Звісно. І тебе, і дитину.

— Цікаво, яким було б наше життя?

— Я доглядав би за вами, виховував би дитину, я знаю багато казок, і вечорами я  їх вам розповідав би, ми влаштували б чергування з хатньої роботи, я узяв би на себе всі витрати, ми ходили б у сонячну погоду гуляти до парку, їздили б на море, в Карпати, ходили б у гості до друзів. Дитина росла б, а ми тішилися б. Усе так просто! Нам було б добре втрьох.

— Ні. Життя стало б одноманітним, як львівський дощ, ти дорікав би мені, ми  сварилися б, і врешті-решт ти кинув би нас.

— Вигадки, цього не сталося б. Я сильний, на мене можна покластися. Але що там говорити, поїзд поїхав.

— Усе можна почати спочатку.

— Нічого не можна ще раз почати спочатку. Не треба. Ліпше до цього не повертатися.

— Я зробила аборт, тому що думала, що підзалетіла з іншим. Якби я народила, це була б брехня на все життя. Уяви собі, я народжую дитину від одного і все життя брешу другому, що це його дитина, брешу дитині, всім! Що могло б вийти з тієї брехні? Нещастя.

— Ти могла б сказати правду.

— Яку правду?.. Але що найфатальніше — я не маю тепер певності, від кого завагітніла. Можливо, я помилилася, і дитина була все-таки від нього?

— Він знав, що ти зробила аборт?

— Так.

— І він знав, що ти вбиваєш саме його дитину?

— Не кажи так. Мені здається, що то я себе вбила.

— Навіщо? Навіщо все це так влаштовано?

— Не знаю.

— Рано чи пізно за все доведеться розплачуватися.

— Ти паскуда.

— Але не вбивця.

— Вона кинула мені в вічі звинувачення, ще б трохи, я зірвався б і нагадав їй про аборт.

— Не можна цим дорікати. Те, що вона поховала в собі, набагато важче, ніж усі твої дорікання.

— Що робити?

— Не чинити перелюбу.

— Користуватися презервативами.

— Молитися.

— Забути про все.

— Неможливо забути.

— Алло! Привіт! Упізнав мене?

— Привіт. Як тебе не впізнати!

— Хочеш зустрітися зі мною?

— Ні.

— Свиня. Знаю, що хочеш.

— Хочу, але ліпше нам не зустрічатися.

— Чому?

— Ліпше нам не бачитися ніколи.

— Алло!

— Так, я слухаю.

— Як справи?

— Дуже погано чути. Прошу передзвонити.

— Алло! Слухаю. Алло! Ну, говоріть, я слухаю!.. Нічого не чути.

— Алло!

— …

— Не можу цього тепер робити.

— Не переймайся, це з часом минеться.

— Не знаю. Так, ніби щось відмерло. Мені навіть дивно думати, що з людськими тілами можна щось таке виробляти. Це — комедія. Це якась вульгарна механіка. Вперед-назад. Змащувальні матеріали. Циліндри. Камери спалювання.

— Поцілунок — теж вульгарно?

— Я, напевно, збожеволів. Але уяви собі ці слизові виділення, ці випари шлунку. Невідомо, що смоктали ці губи, яку дохлятину гризли ці щелепи. Поцілунок непомітно переходить у пожирання… Так воно і стається час від часу.

— У тебе щось перемкнулося в голові. Людське тіло — це ж прекрасно!

— Де ти бачив прекрасні людські тіла? Хіба на МТВ. Або в "Плейбої". Це викопні екземпляри. Це окремий виплеканий сорт. З ним хочеться трахатися або, точніше, мастурбувати на них. Тому що вони вже не тіла, а метафори. Із них фотограф чи режисер витворює еротичний образ. А без образу тіло — це просто тіло, гола фізіологія.

Ще б трохи, я зірвався б і нагадав їй про аборт

— Тоді треба сприймати тіло як метафору.

— Живе дихаюче зіпріле тіло зі шкіри, м"яса і кісток — як метафору?

— Трохи парфумів, трохи тканини, гри світла, відповідних тембрів і пахощів, пляшка доброго вина, музика, повільний танець, магнетичні дотики, лоскотання вушка, свіжа білизна, дихання квітня за вікном — і ти вилікуєшся, ти знову робитимеш це!

— Навіщо?

— А що ж ти тоді робитимеш?

— Я хочу любові. Я не хочу тільки сексу. Я хочу бути єдиним для когось. Хочу сенсовості…

— Чєво захатєл! Канфєтку хочішь?

— Як стають повіями?

— О, є купа літератури на цю тему. А шляхи — різні. Наприклад, дівчинці хочеться, щоб її зі школи забирала якась іномарка. Вона ходить містом і пожирає іномарки своїми телячими очима. Рано чи пізно це помічають. Її запрошують покататися, везуть кудись на хазу і трахають по черзі. А потім їй уже все по барабану. Мамця повинна пильнувати свою донечку і не відпускати саму з дому. Казочка про Червону Шапочку — це зашифрована розповідь про те, як стають повіями.

— Цікаво-цікаво.

— Я б ніколи не скористався послугами повії. Це однаково, що їсти їжу, підібрану на вулиці. Невідомо, ким вона приготована і ким підкинута. Як може одружений чоловік користуватися послугами повії?

— У нього може бути негарна чи фригідна жінка, вона може мати певні застереження щодо тих чи інших способів злягання, а добра шльондра покаже тобі Едемський сад!

— Які ми всі свині!

— Ні, ми просто такі є. Коли ти бачиш сексапільну жінку, хіба тобі хочеться обговорювати з нею кантівський моральний імператив? Тобі хочеться потрапити з нею у люлю! А коли після акту ти довідаєшся, що вона, скажімо, професіональна курва, то ти, напевно ж, обстежишся, про всяк випадок, а не писатимеш їй ямбічні освідчення в коханні.

— А якщо вона виявиться доктором філософії?

— Тоді ти відчуєш себе дурнем, га-га-га!

— Ким вона має бути, щоб я відчув себе добре?

— Абстрактною жінкою.

— Такого не буває...

— Виходить, не варто надто длубатися в партнерові.

— Це те саме, що користуватися послугами повії.

— О, я самотній! О, я нещасний!

— Вибраний!

— Не плач, усе буде добре.

×