— Ви двоє. Пройдьомтє. Наркотики є?
— Немає.
— А якщо перевіримо?
— Та перевіряйте.
Нас розводять у протилежні сторони великої кімнати. Мене починає душити сміх. Врешті, кубинських прикордонників можна зрозуміти: серед натовпу чистеньких туристиків ідуть два зачуханих чма, з немитим волоссям і драними рюкзаками. Сімон — той узагалі в футболці з одним рукавом, із дредами на голові.
Але мені весь час смішно. Особливо, коли дядько кладе мій рюкзак на стіл, обережно, щоб той не розлізся по швах. Коли перевіряє кожен рубець спальника, коли змушує зняти черевики й задумливо дивиться на великий палець ноги, який виліз із дірки в шкарпетках. А потім до всього знаходить кілька брошур Фіделя Кастро та коментар до "Капіталу", за якими я вчу зараз іспанську мову. А що? Брошури дали в консульстві, і треба ж починати розуміти цю країну.
Можливо, ми з Сімоном обоє здавалися якимись абсурдними персонажами. Хоча, напевно, чого тільки ті прикордонники на своєму віку не перебачать. Нас запитали, де ми збираємося жити. Ми назвали підслухане в туристів ім"я дорогущого готелю. Прикордонники подивилися з недовірою, але нічого не сказали. Після того як мене обшукали й відпустили, я проходжу повз Сімона. У нього все серйозніше: речі розкладено в рядок на підлозі, а його яйця обнюхує здоровенна службова вівчарка.
Коли ми нарешті виповзаємо, вже ночіє. Знайомимося на виході з аеропорту з якоюсь французкою.
— А ви де будете ночувати?
— Та ще не знаємо. А ти?
— Так само.
— Ну то ходімо разом!
Таксі до Гавани коштує шалені гроші. Але за 5 кілометрів від аеропорту є автобуси, проходящіє. Йдемо туди, по дорозі нас іще й підвозить автостопом старий дядько на вантажівці. Він розповідає, як за Батисти в дитинстві голодував, як тепер має роботу, як його син безплатно навчається на лікаря. На Кубі це, здається, найшанованіша професія.
Ого, яка різниця! Якщо таксі для іноземців нам явно не по кишені, то автобус для кубинців коштує 50 сентаво, що в переводі на американські гроші — якісь там десяткові дроби цента. Й так буде в усьому. Привіт американцеві, який нам казав, що ми зі своїми скромними статками не виживемо, бо на Кубі "все так дорого". Нормальниє герої всєгда ідут в обход.
А на зупинці ми розговорюємося з кубинцями. Один із них пропонує, щоб ми залишилися в нього — взагалі безплатно, тільки що їжу будемо на себе купувати, бо його родина небагата. […]
Наш новий знайомий, Рауль, виявився офігенним чуваком не тільки на перший погляд. Його мама спершу перелякалася, коли синок привів трьох іноземців. Це ж заборонено! Він її заспокоїв, на ранок переговорив із головою будинкового Комітету захисту революції — це така установа, яка стежить за благонадійністю.
Між Сімоном і французкою відразу щось почалося. Хоча ми обоє говорили між собою, що вона є квінтесенцією французького-таки слова "буржуа", і трохи зневажали її. […] Навколо Рауля жінки аж юрмилися. Ми за перші дні побачили трьох чи чотирьох, які приходили, щоб тільки побути поруч із ним, а він їм дозволяв, хоча добродушно кепкував із усіх.
— Що, Рауль, а жіночки тебе люблять…
— Ґрасіас а Дьос, — жартівливо підіймав очі вгору та молитовно складав руки Рауль. Він не вважав це своєю заслугою — просто йому так пощастило. Жінок не відлякувало й те, що він уже має двох дітей, які приїхали на канікули і його відпустку з Іспанії від мами, котра після розлучення вийшла заміж за багатого старого іспанця. Лише щоб виїхати з Куби. Більше половини людей, із якими ми говорили, хочуть вирватися з Острова Свободи на свободу. Ми якось познайомилися на набережній із молодим професором географії. Мене здивувало, що він знав, які в Україні найбільші річки, що видобувають у Донбасі, що в Кривбасі. Й те саме він знає чи не про всі країни.
— Але я ніколи не побуваю у жодній з них.
Вона нарешті знайшла туалет і хоч якось заладнала свої проблеми
Мене вражала загальна освіченість кубинців. Багато людей знає по кілька іноземних мов. Одна гарненька негритяночка, за якою я упадав, розмовляла англійською, французькою та японською. Вона могла б поїхати і вільно спілкуватися у стількох країнах…
— Але я ніколи не побуваю в жодній з них. […]
Ми з Сімоном вирішили, раз нас прихистили, купуватимемо їжу на всіх: для себе, Рауля, його матері та двох дітей — разом їли на три долари в день. Кінські порції. Привіт американцеві: треба ходити в народні, а не валютні магазини. Рауль був першою в моєму житті людиною, здатною з"їсти більше за мене. Аррос кон фріхоль — рис із квасолею — досхочу. Під Гавана клуб, а потім сигари на сходовій клітці. Старезний, напіврозвалений дореволюційний будинок із внутрішнім двориком, у якому живуть папуги, ростуть пальми та ліани, сушиться білизна. У самісінькому центрі житлової, нетуристичної Гавани, де на вулицях їздять американські машини 1950 років і радянські "лад" — "національний автомобіль кубинців".
І ніде ніколи немає пробок. Вулиці завжди напівпорожні, бо більшість кубинців їздять на "верблюдах": це "КАМАЗ" зі спеціальним причепом, зробленим як автобус. Посередині, де двері, причеп торкається майже до землі, а спереду, біля кабіни, та ззаду він високий. Тому, якщо дивитися збоку, цей транспортний засіб має начебто два горби.
Влада намагається відокремити кубинців й іноземців. Тож нам пощастило, що голова Комітету захисту революції виявився другом і заплющив очі на те, що ми живемо в кубинській родині, яка не має на це окремого дозволу. Нас не пустили до басейну, куди намагався завести нас Рауль.
— Бо це басейн для молоді.
— А ми що, старі?
— Ні… ем… ну зараз немає місця.
— Ви щойно наших друзів пропускали, а нас — ні.
— Ви не думайте, це не заперечення інтернаціоналізму. Просто ми дбаємо про нашу молодь.
Іноземцям у принципі намагаються не показувати, де є дешеві крамниці за кубинські гроші, а кубинцям прямо заборонено заходити до готелів. Симпатична негритяночка, до якої я безуспішно залицявся, спершу боялася ходити з нами по вулиці: в будь-який момент її можуть зупинити за підозрою в проституції. Хоча проституція справді повальна. Особлива проституція. "Тимчасова подруга": багатий іноземець водить її по ресторанах, а вона їсть і п"є, й курить скільки зможе. Бо потім їй це буде недоступно. Чи проституція постійна: як колишня дружина Рауля, багато кубинок намагаються вийти заміж за іноземця — це часто чи не єдиний спосіб утекти. Власне, шлюби з розрахунку — спосіб проституції давній, узаконений в тому числі в Україні. Негритяночка й Раулева мама радили йому принаймні не залупатися відверто, сварячись з усіма, щоб завести нас туди, куди він хотів.
— Я їм просто покажу нашу Кубу. […]
Ми гуляли набережною: Рауль із дітьми, Сімон із французкою, і я з однією уххх якою жінкою. Колишньою коханкою Рауля, якої він більше не хотів. Почалися обговорення тонкощів кубинської внутрішньої політики.
— Я вас прошу, кабальєро, зараз не те місце, й особливо не той час.
Вся набережна завішана прапорами та транспарантами "Вітаємо Фіделя з 80-річчям!"
— Та нічого нам не станеться.
— Рауль, ти ж сам розумієш, сьогодні поліція особливо нервова, — каже моя супутниця. Ми потрохи пили ром на ходу, й вона притискалася до мене все тісніше. Я вже налаштувався на хорошу ніч.
— О-о, мені треба в туалет. Терміново.
— Так ось ходімо до готелю.
— Мене не пустять.
— Чому?
— Я кубинка.
— Так ходімо зі мною. Будемо розмовляти англійською.
Ми заходимо в фойє, охоронець не зважає на мій голодранський вигляд, але відразу звертається до неї іспанською:
— Тобі не можна.
— Бля, звідки він знав?! — питаю я на виході.
— Не знаю, але майже завжди вони знають. Я теж одразу можу розпізнати, хто кубинець, а хто іноземець.
Вона нарешті знайшла туалет і хоч якось заладнала свої проблеми. Але тільки тимчасово, бо прокладки все одно вдома.
— Давай я тебе проведу?
— Так, але пішки я так не дійду.
Ми підходимо до велорикші, той одразу обертається й говорить їй:
— Але вашого хлопця я не візьму. Не маю дозволу возити іноземців.
Ми цілуємося, й вона собі їде сама.
1 
1
Коментарі