Письменник Тарас Прохасько, 37 років, приїхав до івано-франківського винного бару "Горець" на ровері.
— Не мій, у товариша позичив, — пояснює. — Тішить, що європейського виробництва — не американський.
Ми сідаємо за столик. Тарас розповідає про свою останню книгу "З цього можна було б зробити кілька оповідань".
— Хотів написати щось брутальне і недбале — дорослий текст. Просто оповідь без логіки, — замовляє літр розливної "Ізабелли". — Зрозумів, що найкращий спосіб — сісти і написати. І зробив це за три ночі у Франківську. Журналістка Таня Малярчук, з якою я дружу, сиділа у мене на кухні: я говорив, а вона записувала. Після цього мене попустило. Бо мав відчуття, ніби живу з чимось, що трохи гнітило.
Це інший підхід, ніж у романі "Непрості"?
— З "Непростими", — розливає на трьох і підпалює цигарку,— я хотів зробити стилізацію на нормальний роман, але лапідарно. Це випрацьований твір. Я свідомо писав речення, які звучать афористично.
Твої книги завжди біографічні?
— Ніколи не писав нічого, що не помацав, — каже голосно, бо у барі хтось увімкнув радіо. — Літературна фікція полягає лише у зміщенні оптики та зміні послідовності.
Місце, яке ти описав у "Непростих", — Ялівець, насправді існує?
— Ялівця нема. Карпати для мене органічні, але ніколи не міг пояснити, хто я там є.
До столика підходить поет Олег Коцарев, 24 роки, з великою сумкою і скляним бутлем червоної рідини. Вітається і сідає поруч.
Гонорар за книжку — менше тисячі у.о.
— Пам"ятаю, на першому курсі, коли вернувся з армії, — продовжує Прохасько, — зрозумів, що я не дослідник. Мені пофіг докопуватися, як насправді є, — досить побачити, і все. Але я і не турист, і не місцевий мешканець. Може, просто дух,— видихає цигарковий дим, — не святий, а такий, як ото населяють природу різні духи і душки. Мені було важливо розповісти не про фольклорні Карпати, до яких зверталася література 70–80-х, як до української резервації. Цікаво думати про Карпати як про ворота в інші світи й одночасно — магніт, коло якого живе 12 чи скільки там народів.
А як щодо туристів?
— Були часи, коли від туристів нервувалися. Але тепер вони дають прибуток.
Можеш себе уявити мешканцем Донецька чи Луганська?
— Я вже думав, наскільки моєї галицької бурості вистачило б для якоїсь революційної місії. Одна річ тут говорити: "Холєра, бандити рвуться до влади". А якби опинитися у нетрях великого східного промислового міста, цікаво, де була б моя відвага?
Дзвонить мобільний, Тарас іде говорити на вулицю.
— Я не беззахисний, добре почувався в армії і на вулиці якось давав собі раду, — продовжує, повернувшись. — Але дуже багато агресії об мене гаситься.
Не накопичуєш образ?
— Саме так. Просто знаю, на що погане здатний, і розумію, що ми всі — егоцентрики. Зло, яке я робив, часом дуже мирно виглядало. До того ж я читав добрі й мудрі книжки, та все одно робив різну фігню. Як можу заборонити робити це людям, які ніколи таких книжок не читали, а виросли у боротьбі за життя, за кавалок хліба... — волосся на його голові робить її схожою на кульбабу. — Мені допомагає ботанічна освіта. Як казав Антонич, закони біосу однакові для всіх.
А як ставишся до критики?
— Дуже спокійно, але не люблю переборів і нечистих методів, — починає говорити голосніше. — От, наприклад, коли треба доказати, що я — поганий письменник, починають згадувати, де я напився і куди прийшов у сандалях, із брудними ногами. Не люблю, коли мої сандалі стають аргументом.
Ти відпочиваєш?
— Уже багато років не маю відпочинку: себто щодня і працюю, і відпочиваю, але найкраще мені там, де виріс. У мене два хлопці — 12 і 14 років. Підозрюю, що от-от інакше почнемо розуміти одне одного. Дотепер я переважно їм лише щось показував — Карпати або Шацькі озера.
Ми розмовляємо після Великодня. У цей час Галичина стає дуже релігійною, кажу я.
Коли треба доказати, що я — поганий письменник, починають згадувати, де я напився
— Я страшно побожний. Не сумніваюся в існуванні Бога, але до церкви ходжу разів десять на рік. Це замало для практикуючого греко-католика. Але, може, я ще не відчув потреби чи радості бути там частіше. Моя релігія полягає в тому, що я вірю в те, що світ є цілісним.
Дружина тебе розуміє?
— Мені подобається, що вона іронічно ставиться до моїх занять і не є палким прихильником такого літературного героя, як Тарас Прохасько. Вона не зважає на це. Мені подобається, бо іноді жінки письменників тероризують своїх чоловіків, а іноді — підносять. Друге нічим не краще.
Ти людина аполітична?
— Я ходжу на вибори, але завжди програю.
Окрім виборів, полюбляєш якісь розваги?
— Ніколи не шукаю спеціально, але іноді пробую. Наприклад, боулінг. Мені сподобалася кінетика руху, відчуття тягаря в руці.
Відчуття насолоди дають бадмінтон і ровер. А коли дуже погано — хочу пограти в баскетбол.
Знов озивається його мобільний. Тарас домовляється про зустріч із психологом, котрий займається постіталійським синдромом.
— Це коли жінки повертаються із заробітків в Італії і в них починаються проблеми,— пояснює, а потім згадує, що має отримати гонорар у якійсь редакції.
Заробляєш журналістикою на життя?
— Не те щоб література не давала ніяких прибутків, але вони випадкові. Гонорар за книжку — менше тисячі у.о. Радикально змінити життя це не може. Живуть із літератури в Україні до десятка людей, та й то здебільшого мають паралельні заробітки. Навіть Юрко Андрухович не міг би жити на книжки, якби не стипендії і не виступи.
Готуєш їжу іноді?
— Подобається балканська і середземноморська кухня у власній інтерпретації. Але не люблю вишуканих страв — ні готувати, ні їсти. Велика радість від того, коли є кому готувати. До речі, час від часу, скажімо літом, можу пожити без м"яса. Але можу й спокійно порушити піст: усвідомлюю, що порушив, і мені цього досить.
1968 — народився в Івано-Франківську в родині інженера та лікарки
1985 — закінчив школу, вступив на факультет ботаніки Львівського університету
1988 — прийшов з армії
1990 — одружився з Наталкою
1991 — народився син Маркіян
1992 — з"явився на світ син Богдан
2000 — одружився з Мар"яною
2002 — написав роман "Непрості"
2005 — вийшла книжка "З цього можна було б зробити кілька оповідань"
1 
1
Коментарі