"Я люблю струнких і невисоких дівчат, які більше схожі на дітей"

 

"Приятелька порадила мені: якщо не можеш знайти книжку, яку тобі приємно читати, напиши її сам. Я скористався порадою", — каже 24-річний письменник Любко Дереш, потягуючи аргентинський чай мате через залізну трубочку — бамбілью. Він сидить у кав"ярні "Дабл Кофі" на Контрактовій площі в Києві. Перший роман "Культ" Дереш написав у 15 років, а опублікував у 17. Договір із видавництвом замість молодого автора підписували батьки. Нині він видав шість книжок.

— Коли перечитую свої твори, натикаюся на моменти, які не подобаються. Але ніхто не ідеальний, — стенає плечима і почісує коротку борідку. — Думаю, якісну книжку можна написати ближче до кінця життя чи в другій його половині. Література молодих письменників покликана дивувати, привертати увагу.

Якими накладами виходять ваші книжки?

— Найбільший має "Культ" — 40 тисяч примірників. Цей роман першим вийшов, тому така цифра. Книжку і нині перевидають. Продають поштою через "Клуб сімейного дозвілля". Мало які українські видавництва мають хорошу збутову мережу, це стопорить продаж. Тому тиражі часто мізерні: три–п"ять тисяч.

Дереш розраховується з офіціантом і пропонує погуляти.

— В умовах кризи все швидко змінюється, — одягає на плечі чорну куртку й вдихає повітря на повні груди. — Але гонорари від творів дозволяють мені не працювати. Так само, як Сергієві Жадану, Оксані Забужко чи Марії Матіос.

Їхні твори читаєте?

— Так, щоб не повторювати теми. А ще пишу до них анотації в журнали. Вказую, де погано виписаний герой, а де характер удалий. Для себе часто перечитую філософію Кастанеди та "12 стільців" Ільфа й Петрова. Хочу  навчитися писати, як вони.

Криза на творчість впливає?

— На творчість — ні. На матеріальне становище — так, — б"є долонею по кишені куртки. — Свої гроші я тримаю у банку. Тепер там тимчасова адміністрація, але я не переживаю. Не до віку ж їй там бути. Живу на гроші від продажу своїх творів за кордоном.

Книжки Дереша перекладені п"ятьма мовами.

— Найкраще працювалося з німцями. Вони кожний абзац зі мною звіряли. Німецький переклад "Культу" пішов добре. А от у Польщі робився нашвидкуруч, мене майже не залучали. Поляки і досі не розуміють, що я хотів сказати грою слів.

Гонорари від творів дозволяють мені не працювати

Яким уявляєте свого читача?

— Молода освічена людина, оптиміст, який вірить, що не все втрачено, й намагається пізнати світ. Лише три відсотки беруть щось із книжки. Решта прочитали, посміялися, поплакали й забули. Тепер пишу роман про життя. Коли вийде — складно сказати. Криза.

Хто вас надихає?

— Муза. Щоразу, коли берусь на новий роман, вона дарує мені білий тюльпан, аби добре писалося. Годує мене різними індійськими стравами з карі. А ще ніколи не заважає. Коли пишу, то в квартирі має бути абсолютна тиша, в кімнаті, крім мене, — нікого, а поруч лише комп"ютер.

Зупиняє погляд на квітковому магазині, роздивляється букети. Просить загорнути йому п"ять білих тюльпанів "для музи".

— Я люблю струнких і невисоких дівчат, які більше схожі на дітей. Моя муза саме така. Вона може капризувати, сваритися зі мною або зваблювати. Я їй усе дозволяю.

Дітей плануєте?

— Такі речі не планують.

×