"Після опівночі я почуваю себе вільною: усі сплять, ніхто не дзвонить. Сідаю й пишу до сьомої ранку", — каже поетеса Ліна Костенко, 80 років. Вона застуджена, попиває гарячий чай на сцені Рівненського обласного драмтеатру. У вівторок 25 січня о 18.00 презентує свою першу прозову книжку "Записки українського самашедшого".
За день до цього в Рівному був квитковий бум. Безкоштовні запрошення на вечір-презентацію видання розійшлися за кілька годин. У понеділок чиновники, політики і лікарі взяли в осаду кабінет заступника мера 49-річної Галини Кульчинської, яка займається організацією вечора Костенко. Кожен просив для себе та своєї установи кілька запрошень. Але більшість квитків мали дістатися студентам — таке було побажання письменниці.
У вівторок о 17.50 на Театральному майдані стоять майже тисяча людей. У театр потрапити неможливо. Головні двері заблокував натовп тих, кому не дісталися запрошення. Вони кричать: "Слава Україні!", "Пустіть патріотів!" і "Ганьба!". За ними намагаються пробитися ті, хто має перепустку.
Біля службових дверей також тиснява, але менша — із десяток людей. Однак охорона нікого не пропускає.
Третій вхід до театру — біля квиткової каси. До нього побігли міські чиновники. Директор театру Володимир Петрів, 48 років, розгледів у натовпі знайомі обличчя і кричить охороні:
— Це ж Грещук, я вам кажу — Грещук тут! Пропустіть, — махає секретарю міськради 49-річному Андрію Грещуку. За ним підтюпцем пробігають ще кілька чоловіків.
Біля головних дверей починаються сварки:
— Интеллигенция, мать вашу, отдайте сумку! — чути жіночий голос у натовпі. Власниця сумки пробиває собі дорогу ліктями.
Біля театру встановили великий екран, на якому транслюють події з головної зали.
У фойє театру 50-річний Андрій Долгов із видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га" розпаковує коробки з книгами. Його помічниця продає "Записки..." по 60 грн. Більшість беруть по кілька примірників.
У театрі 639 місць. Зала заповнена вщерть. Люди сідають на сходах.
На сцені з'являється директор видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га" Іван Малкович, 49 років. За ним — Ліна Костенко в темних брюках і кофті. Підходить до краю сцени.
— Думала, мене вже забули, а тут — ціле віче.
Пояснює, чому починає тур по країні з Рівного:
— В'яже мене щось із тим містом. По-друге, на цій сцені поставили моє "Берестечко". І отримали Шевченківську премію. А по-третє, я дуже люблю вашого краєзнавця Аллу Українець. Вона їздить зі мною в Чорнобильську зону — рятувати культурну спадщину в мертвих селах.
Із залу починають передавати на сцену записки із запитаннями. Глядачі на балконах кидають свої папірці в партер на голови людям. Охоронці збирають усе на купку біля столу, сідають у проході.
Глядачі запитують про роман і його героїв.
— Головний герой — зрілий чоловік, прекрасна людина, але зашугана часом і тим, що в нас робиться. Образи писала з дуже конкретних людей.
Ліна Василівна іде перепочити до столу. Їй приносять чашку гарячого чаю від застуди. Вона тихенько кахикає.
Із-за куліс з'являється лікар і співачка Ольга Богомолець, 44 роки. Накидає на плечі письменниці ще одну чорну кофтину. Починає співати "Осінній день" на вірші Костенко.
Малкович передає Ліні Василівні записки.
— Ось, запитують, чи не час нам підтримати друзів-латишів, які штрафують за невикористання рідної мови, — зачитує видавець.
— А ми що, такі сильні, щоб їх підтримати? — відповідає письменниця. — Треба говорити рідною мовою. Це щось таке інтимне, таке своє. Душу не можна перевчити. Треба викинути з себе шовінізм — це мають зрозуміти і росіяни.
Зала аплодує. На сцену виходить кобзар 52-річний Василь Жданкін із донькою Анастасією. Обоє у лляному одязі. Костенко, спершись на лікті, слухає пісню "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле".
— Пані Ліно, шаную вас за нежіночу поезію. А ще мене втішає, що ніколи не кажете "шчо", а тільки "що" — оце по-нашому, — кобзар кланяється письменниці в пояс.
— А у вас голос — як у Шаляпіна, — аплодує йому Ліна Василівна.
Її запитують, чи робить удома гімнастику і чи може український письменник бути відомим і забезпеченим.
— У різні періоди я була або відома, або забезпечена. Інколи — і те, і се разом. Ніякого здорового способу життя не дотримуюся. Уранці вип'ю каву. Ще гостям пиріжків напечу, а собі нічого. Якщо письменник із собою дуже панькається, у нього вчахає енергетика.
Ліну Костенко просять почитати щось ліричне.
— А обов'язково про любов? Застуда й інтимна лірика погано в'яжуться. Краще я почитаю про Чорнобиль.
О 20.00 починають автограф-сесію. Вона триває понад 2 год.
До письменниці стоять дві черги — одна велика із залу, інша — менша з-за куліс: туди побігли журналісти, політики і чиновники. У залі починають обурюватися вголос, бо привілейована черга просувається швидко, а загальна — майже не рухається.
Своїх акторів директор театру підводить особисто.
— Це Тиміш, а це Відьма, — Петрів представляє їх, як героїв із "Берестечка". Просить підписати книгу донькам.
Нарешті доходить черга до глядачів. Костенко кожного розпитує: як здоров'я, скільки має дітей.
Щоб прискорити процес, Ліна Василівна просить дочку Оксану Пахльовську записувати на книгах імена прохачів, а сама лише ставить автограф.
У черзі сваряться за кожну сходинку, що веде до сцени. Штовхають охоронців.
Глядачі обговорюють вечір.
— Костенко виглядає стомленою, старою жінкою. Я бачила її 20 років тому у Львові в театрі Заньковецької, — говорить 50-річна Валентина Парубій. — Тоді вона була повна вогню, енергії, нещадної критики до влади. Читала уривки з "Берестечка".
— А мені сподобалося те, що не було традиційного кошика з квітами "від міського голови" — це так пошло, — каже чоловік у дорогому костюмі, років 40. У нього в руках стос книжок.
У коридорі на Ліну Василівну чекає мер 53-річний Володимир Хомко. Він має відвезти її до готелю.
Після 22.00 театр порожніє. У кутку фойє лежить купа обгорток від стосів книжок.
— 1250 примірників привезли, 1150 — продали. Непогано, — каже Андрій Долгов. — Поїду в готель. А завтра — Київ, потім Харків, Кривий Ріг, Львів. Завершимо тур знов на Рівненщині — у місті Острог, де надрукували першу українську Біблію.
2 
1
Коментарі
14