Звірі Марії Примаченко такі ж страшні, як у фільмі "Парк Юрського періоду"

"Оммаж Марії Примаченко" київського художника Арсена Савадова показали у столичному "Мистецькому Арсеналі". Темою виставки "Чисте мистецтво" став вплив митців-аматорів на сучасних професійних живописців

Щирість дуже важлива у мистецтві. Особливо – в українському, яке реагує на суспільно-­політичні події тяжкого часу, – каже художник 54-річний Арсен САВАДОВ. – Любов і смерть можна зобразити навіть за допомогою дитячого малюнка. Він буде не лукавий, справжній. Це підкорює глядача. Марія Примаченко – зірка наївного мистецтва. Можливо, іншого й нема.

Вона творила на випередження. Дійшла до сутності форми.

Марія Примаченко показала символічну сторону речей. Мене зацікавив саме цей бік її творчості. "Оммаж" (у мистецтві – робота-­наслідування і жест поваги до колеги – "Країна") – це присвята художниці. В роботі поєднав своїх героїв із персонажами Примаченко. Мій райський сад такий же абсурдний і непередбачуваний, як її створіння. Брав образи із різних картин художниці. Маленькі збільшував, як у поп-арті. Великі – зменшував. Картина розміром 6 метрів – було де розгулятися. Посадив своїх оголених моделей у її квіти. Поряд зобразив її фантастичних звірів, гриби, рослини. Наші світи не руйнують один одного, а цілком уживаються. Цікаво було поєднати тривимірне зображення з декоративними пласкими персонажами. Технічно це було непросто.

 

Тигри, вовки, леви, птахи з моторошними дзьобами. Образи Примаченко злі. Якщо збільшити багато її звірів, це буде страшно не менше, ніж у фільмі Стівена Спілберга "Парк Юрського періоду". Це реакція на час, в якому Марія Оксентіївна жила і творила. Середина 1930-х – роки сталінських репресій. Черпати натхнення було непросто. Але її бачення страшного, потворного перетворюється на красу. Перемелює реальність так, що вона стає доступною і прекрасною. Образи лише зовні наївні. Насправді – трагічні.

1936-го влада запровадила "кампанію з пошуку народних талантів". Щоб якось відволікти увагу від репресій. Тоді ж придумали гасло – "Жити стало краще, жити стало веселіше". Марію Примаченко запросили до експериментальних майстерень при Київському державному музеї. Там вона вчилася разом із Тетяною Патою, Наталією Вовк, Параскою Власенко. На виставці народного мистецтва отримала диплом першого ступеню – за серію малюнків на папері "Звірі у Болотні". Відтоді почалося її визнання.

Залишитися непоміченою Примаченко не могла – бо авангардне мистецтво цінували. Її манера близька митцям початку XX століття – Марку Шагалу, Пабло Пікассо, Давиду Бурлюку. Тому вона одна з небагатьох вітчизняних художників стала відома й популярна на Заході. Пікассо побачив роботи Марії Оксентіївни на паризькій виставці – і здолав тривалу депресію. Знову почав працювати. В подальшому захоплювався творчістю Примаченко.

Наївне мистецтво цінне своєю чистотою. Це – гімн життю. Щоб зрозуміти античні твори, потрібна освіта. Народні художники її не мали. Творили інтуїтивно.

Поліна Райко почала малювати після смерті доньки й чоловіка

Петро Гончар, 68 років, директор Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара". На виставку "Чисте мистецтво" надав 260 картин.

– Наївом називають творчість художників, які не мають професійної освіти. Вони відтворюють реальність, як відчувають її. Нехтують правилами перспективи і композиції. Зовні це мистецтво – просте й декоративне. Однак воно відрізняється від примітивізму, бо живе і щире. Відмінне й від авангарду, адже простота не є театралізованою і надуманою.

Нестачу освіти наївні художники компенсували багатою фантазією і сміливістю експериментувати.

 

Професійні живописці дотримуються канонів. А у творчості наївних митців рамок нема. Очі в них не зашорені. Вони впевнені у своїй правоті. Ця "нахабність" розширює бачення світу.

Учитель із села Лихнівка Баришівського району Київщини Яків Ющенко все життя прагнув виставки. Дочекався її в Москві – й помер тієї ж ночі.

Глухонімий із дитинства Григорій Ксьонз із Полтавської області через скруту продав хату. Заробляв малюванням, а люди давали їжу й нічліг.

Поліна Райко з Херсонщини почала малювати у 69 років – після загибелі доньки й чоловіка. З неї знущався син-алкоголік. Розписала хату птахами, квітами, янголами, що переплітаються з радянськими символами.

Селяни не цінують наївне мистецтво. Думають, кому потрібне це старомодне барахло. Часто знаходимо такі картини на горищах.

×