"Знаєш, де ваш Олег Сенцов? Склади йому компанію"

19 січня за селом Підгірці Обухівського району на Київщині завершилися зйомки історичної драми "Крути 1918". Актори відтворили розділення війська Української Народної Республіки. Тоді його елітні підрозділи рушили на Київ. Захищати залізничну станцію Крути від більшовицького 4-тисячного загону генерала Михайла Муравйова залишилися близько 400 столичних студентів і гімназистів. У прокат фільм вийде наприкінці 2018 року, режисер – Олексій Шапарєв, 43 роки

– Будьте обережні – ліворуч стріляють. Будуть ще вибухи, – попереджає піар-менеджер фільму Ганна Бешкенадзе.

Знімальний майданчик обладнали на краю села. З одного боку засніженого поля – лі­сосмуга. До яру рядами спускаються чоловіки в шинелях. Командира куреня першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького Аверкія Гончаренка грає Олексій Тритенко. На його кашкеті – під царською кокардою синьо-жовта стрічка. Він – старший за інших, із чорними вусами. Коней ведуть вояки в папахах – залишки коша "Вільного козацтва". Загони розходяться.

– Знімаємо момент, коли елітні частини армії УНР повертаються в Київ, – каже продюсер стрічки Артем Колюбаєв, 30 років. – Вони дізналися, що на заводі "Арсенал" повстала п'ята колона (Січневе повстання прибічників радянської влади проти Центральної Ради. – Країна). Юнкери мали втримати оборону в Крутах. Битва тривала з дев'ятої ранку до вечора. Смертельний бій відзняли вчора.

У центрі поля стоїть віз із мішками. Для оператора це орієнтир – край кадру.

– Воза у селі знайшли, – розповідає художник-постановник Владлен Одуденко, 42 роки. – Поле шикарне. Схоже на те, що в Крутах. Там працювати не можемо, бо на місці бою – меморіал. Постійно потрапляє в кадр. Фільм знімали в Києві, області, в Смілі на Черкащині. Є дві основні локації – з рейками й окопами. Їх копали вчора.

 

Переговори Симона Петлюри з Антантою в Парижі відтворювали в Межигір'ї.

На землю падає лапатий сніг, доріжка до знімального майданчика розтанула. Акторам важко спускатися.

– Камера працює! Якщо хтось послизнувся і впав – ніхто не гигоче! Робимо вигляд, що так і треба! – інструктує другий режисер Анастасія Атаманчук, 38 років.

У більшості вояків УНР обличчя чорні. У декого – ще й у крові.

– Солдати рили окопи. Після вибухів когось поранило. Всіх гримували під загальний бій, – розповідає художник із гриму Ксенія Гальченко, 29 років. – На Петлюру й Грушевського витратили більше години. Для гримера робота на подібність – найцікавіша. Петлюра мало спав, був виснажений, мав мішки під очима. Актор Дмитро Ступка схожий на нього в молодості. Приклеїли йому силіконові підочини. Зробили зачіску з прямим пробором.

До намету зі знімальною технікою підходить 24-річна Надія Коверська – виконавиця головної жіночої ролі. У довгому темному пуховику, чорному береті з білими прикрасами-ластівками й блискучих рожевих чоботях-дутиках.

– 100 років тому, як і зараз, у суспільстві було багато байдужості, – каже. – Головний герой фільму Андрій Савицький і моя героїня подібні у поглядах. Обоє хочуть змін. У фільмі показуємо зародження кохання – символ відродження країни.

У першому сценарії мене звали Ольга. Не подобалося, бо зараз багато російських серіалів, де всі дівчата – сусідки Олі. Думали над іншим іменем. І тут режисер каже: "А де в нас перша зустріч із героїнею? – На Софійській площі. – То хай її звуть Софія. Це ім'я означає мудрість, відповідає образу. Моя героїня – студентка, дружить із хлопцями, які захищають Крути.

Софія сперечається з мамою. Та мислить категоріями ХІХ століття, вважає, що дівчині потрібно сидіти й чекати, коли її візьмуть заміж. Доки хлопці захищають фронт, моя героїня воює зі заскорузлістю поглядів.

– Думки Софії подібні до моїх, – продовжує Надія Коверська. – Не хочу їхати за кордон. Зараз тут важко, але через 10 років пишатимусь, що живу в Україні. Що щось зробила на батьківщині, а не там, де вищі зарплати.

Оголошують перерву. Головні герої піднімаються на поле, тупцюють на місці. 28-річний Олександр Олексенко стоїть осторонь. На плечі рушниця. Він у чорній смушевій шапці, у сіро-коричневому плетеному шарфі.

– Шалик моєму герою Григорію Піпському подарував батько. Хвилювався, щоб не застудив горло. Він – історична постать, – каже Олександр Олексенко. – Я завжди мріяв походити в одязі початку ХХ ст. Ще й погода додає атмосфери, не доводиться зайвий раз себе накручувати. Ти в снігу, тобі холодно, навколо купа людей – гайдамаки, солдати. І всі йдемо захищати батьківщину.

Готувався до ролі – думав, чому Піпський заспівав "Ще не вмерла" в очі Муравйову. Як для спортсмена останній ривок на фініші, для мого героя – останній у житті.

Батька Григорія Піпського зіграв міністр культури 45-річний Євген Нищук.

– Ви сьогодні ще не стільки грали, скільки їжі взяли, – жартує з акторами адміністратор фільму.

Наливає борщ у півлітровий пінопластовий стакан. Знімальну групу годують в наметі біля дороги. Є картопля, відбивні, салат, чай.

Актор 25-річний Микола Перестюк у потертій шинелі витирається серветкою, викидає одноразовий посуд у мішок.

– 100 років минуло, а ми топчемося на місці, – каже. – Події 1918-го подібні до теперішніх. До зйомок я не знав про бій під Крутами. А прочитав про трагедію – і зрозумів, що історія повторюється. Знову війна, знову з тим же ворогом. Граю гімназиста Колюню. Вивчив спогади реального персонажа Миколи Ганкевича, щось вигадав. Уявив життя Колюні до війни. Він виріс таким, бо мав чуйних батьків. Колюня весь час підбадьорює хлопців.

– Скільки на майданчику робочих кулеметів? – лунає в адміністраторів із рації.

– Робочих – п'ять, правильних чотири, – відповідає високий чоловік у камуфляжі з картатою хусткою на шиї.

Це – колишній боєць батальйону "Айдар" 51-річний Володимир Правосудов. Має у Львові магазин військового спорядження. Консультує з питань історичної зброї. Вся на майданчику – з його колекції.

– ПКМ стріляє, але то на ніч (кулемет Калашникова почали використовувати 1961-го. – Країна). У кадрі можна показувати "Максим", "Матсен", "Льюїси", – каже Правосудов.

25-річний Максим Білоногов грає хороброго товстуна в окулярах. Поверх шинелі підперезаний жіночою пуховою хусткою.

– Мій персонаж – студент-історик. Молоді відчайдухи почули, що треба йти на захист держави. Схопили все, що під рукою. Я взяв бабину хустку й батькову трофейну австрійську шапку. Ще – книжки. Майже всі навчалися в університеті Святого Володимира й політехнічному. Є музикант-альтист, студенти-медики, географи, картографи, історики.

На полі готують сцену із вибухами. У вогнища підкладають автомобільні шини. Піротехніки дають команду приготуватися.

– Хто ще не знімався в масовці – падайте в сніг! – кричить помічник режисера. – Панове убієнні, не вставайте до команди "Стоп"!

Убитих зголошуються зіграти нацгвардійці. Для зйомок батальних сцен залучили 150 військових. Живуть у наметах поблизу локації. Грають вояків УНР і більшовиків.

– Найважча сцена була в Сигнаївці на Черкащині. – каже 23-річний Максим Донець. – Я граю студента Володю. Був одним із тих, кого спіймала армія Муравйова. Це одна з фінальних сцен – наш "кістяк" відстав від загону. У кадрі співаємо гімн. Знімалися босоніж. Усіх нас розстріляли.

Щоб нікого не поранити на майданчику – вчився володіти шаблею. За сюжетом, убиваю нею більше десяти червоногвардійців. Ми – троє друзів: Андрій Савицький, я і Валерій Гойда. Записались у добровольці першими. Зустрічаємося на полі бою. Складно було зрозуміти свій персонаж. Передусім, чому навіть перед смертю не боїться, спокійно поводиться. Як із звичайного хлопця, який хоче жити, гуляти з дівчатами, виріс той, хто завжди із шаблею наголо і криками "вперед". Коли вперше бачить загони червоноармійців – розуміє, що мусить убивати. Знімаємо сцени перших боїв – Володя змінюється, геройство переростає в свідомий захист батьківщини.

– Стоп! Знято! – лунає в рацію.

Знімальний день тривав з 6-ї до 22-ї.

– Якщо хто хотів підзаробити в Росії, то вже пізно! – каже масовці виконавчий продюсер 36-річний Тарас Босак. – Там запитають: в українському патріотичному кіно знімався? Знаєш, де ваш Олег Сенцов? Склади йому компанію.

Сценарій базується на мемуарах Аверкія Гончаренка

– Історики весь час поверталися до бою під Крутами. Зараз тема жертовності українців у боротьбі з окупантом актуальна як ніколи, – каже автор сценарію фільму "Крути 1918" 43-річний Костянтин Коновалов.

– Сценарій базується на мемуарах Аверкія Гон­чаренка – командира куреня першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького. Професійний військовий. Брав участь у Першій світовій, у 1940-х – старшина дивізії "Галичина". Помер 1980 року в США.

Головні герої картини – родина генерала контррозвідки армії УНР Павла Савицького. Старший син Олекса – кадровий офіцер, прихильник більшовиків, молодший Андрій – студент-картограф. Обидва закохані в дівчину з інтелігентної родини. Софія обирає Андрія, який рушає під Крути захищати українську незалежність.

Фільм присвячений 100-річчю бою під залізничною станцією Крути на Чернігівщині. Українці зазнали поразки, але затримали наступ червоних. Це дало змогу делегації Української Народної Республіки укласти мирний договір із Німеччиною й Австро-Угорщиною. В обмін на харчі ці країни звільнили Україну від більшовиків.

×