Літературна основа вистави "Гагарін і Барселона" в київському Молодому театрі – оповідання п'яти сучасних українських авторів. Спектакль поставили за "Гагарін і Барселона" Руслана Горового, "Тату, ваш син – вегетаріанець" Любка Дереша, "Територіальні води її ванни" Сергія Жадана, "Ще один гарний день" Юрія Винничука, "Поцілунок у сідницю" й "Два квитки до опери" Євгенії Кононенко. Режисери – студенти Університету театру, кіно ім. Карпенка-Карого: Марі Акопян, Марія Лук'янова, Лідія Філовська, Ілля Полоз, Наталія Сиваненко. Виставу показують у рамках проекту "Про-ЗА – Театр".
"Гагарін і Барселона" – один з останніх хітів на сцені Молодого. Хтось у соцмережах написав, що то навіть не хіт, а хітяра. Мабуть, так воно й є.
Днів через три після перегляду кажеш собі: цього не може бути! Ні, звісно, в Молодому театрі можуть бути гарні спектаклі, і вони там є. Твоє "не може бути" стосується іншого. Тобі не віриться, що все оте, свідком чого ти був, умістилося на їхній мікросцені. Враження тут якесь майже містичне, так наче побував на Місяці, потім повернувся додому, дивишся в небо й не віриш, що ти там щойно гуляв і сам бачив – Місяць більший за Київ, але в це тепер важко повірити.
"Гагарін і Барселона" – видовище, натоптане по саму зав'язку. Це п'ять спектаклів в одному. Тобто п'ять оповідань сучасних українських письменників, інсценованих п'ятьма молодими українськими режисерами. Шостий – Андрій Білоус – художній керівник постановки. Перед нами – кілька сюжетів, які розігрують 20 акторів, і тут практично немає другорядних ролей. Усе вище перелічене вже саме собою робить цей спектакль не так довгим, як просторим. А втім, і довгим теж – він іде разом з антрактом майже 3 години, а здається, що більше. Ти забуваєш, що все діється на сцені кімнатного розміру, її стіни ніби розсовуються.
Але цю виставу своєрідно розширює й ще дещо. Тут зайняті кілька поколінь акторів. Такий собі вишуканий колекційний підбір стилів, манер і мистецьких досвідів. Скажімо, Валерій Шептекіта починав як актор ще у 1960-х, Ірина Кравченко, Ярослав Гаврилюк – у 1970-х, Надія Козленко – у 1980-х, Володимир Чигляєв і Юрій Потапенко – у 1990-х. А от Гагарін – Ігор Лагай і Барселона – Марина Кошкіна – ще студенти з курсу Богдана Бенюка. Таким чином, сконденсовано мистецький досвід останніх 50 літ. І це створює несподіваний ефект, що нечасто трапляється у спектаклях актуальної тематики. Ті спектаклі, за всіма зовнішніми ознаками, можуть бути цілком сучасні, але в головному – непереконливі, якщо крізь них не просвічує жива людська історія. Її неможливо просто зіграти, але можна відчути, коли на сцені поруч, скажімо, старий Шептекіта-Валєрка Іванович і юний Лагай-Гагарін, й усі інші. І ти від цього щасливий – навіть більше, ніж це можливо в театрі, а так, наче в твоєму домі зібралися всі, з ким твоє життя набуває необхідної повноти.
Добра колекція небезпечна – її хочеться вкрасти. Після вистави є наївне бажання покласти їх усіх до кишені, щоб роздивитися потім ще: і оцих зворушливих Людмилу Харитонівну й Олеся Івановича (Надія Козленко та Ярослав Гаврилюк), і шалену трійцю Алік-Анна-Друг (Олексій Нежурко, Вікторія Ромашко, Олександр Ромашко), й Бабусю з Онуком (Тетяна Стебловська та Артем Мартинишин), і інших. Їх 20 – кишені пообриваються.
Про що спектакль? Про любов – усі п'ять сюжетів.
Поміж публікою гуляють чутки, що виставу "Гагарін і Барселона" скоро перенесуть на велику сцену. Бо, мовляв, попит великий, а мікросцена Молодого театру вміщає мало глядачів.
2 
1
Коментарі