Виставу "Левів не віддамо" поставили в театрі імені Ванди Семашкової в польському Жешуві. Присвячена стереотипам поляків і українців. Виконавиця ролі "справжньої українки" 31-річна Оксана Черкашина торік отримала головну акторську нагороду Всепольського конкурсу сучасного мистецтва, другу відзнаку – за найкращу жіночу роль – на фестивалі Boska Komedia у Кракові. Тижневик Wysokie Obcasy згадав Оксану серед 50 найсміливіших жінок Польщі.

Оксана Черкашина розповідає про роботу над спектаклем "Левів не віддамо"

– Я виросла в Харкові. Для поляків було неочікувано, що є українка, яка не переймається історією протистояння за Галичину й питанням: чий Львів? Яка переживала агресію та колонізацію, але з боку Росії. Це хід режисерки. Так мого персонажа було легше зіштовхнути зі стереотипами поляків щодо українців. Особливо в останні роки, коли багатовікову історію відносин між нашими народами праворадикальний уряд Польщі почав політизувати.

 

У театрі все – фікція. Навіть коли на сцені кажу: "Добрий день. Мене звати Оксана Черкашина, я акторка з України".

Директор театру в Жешуві Ян Новара тішився, що у виставі про польсько-українські відносини не лише поляки розмірковують про те, що сталося 100 років тому й досі триває. Вони зробили все, щоб я висловилася. Цензури не було.

"Протягом вистави слово "бандера" почула частіше, ніж за все своє життя. Вже не можу", – кажу наприкінці спектаклю. Я людина з іншого контексту. Не підтримую націоналістичних ідей, але розумію, що в ситуації війни з Росією нам потрібен цей національний канон.

На одній із репетицій-імпровізацій заявила: "Хтіли українку, маєте справжнісіньку". Розповіла про чотири етапи свого "обандерювання". Наприклад, про родину. Батько народився в сучасній Бєлгородській області Росії. Селище Лаптівка Ракитянського району до 1954 року було українським. Передали РРФСР після останнього бою УПА на сході України (11 липня 1953 року під час спроби переходу на схід України в полон захопили провідника ОУН Василя Галасу, найближчого соратника останнього командира УПА. – Країна). Я після Майдану їздила туди провідувати діда. Він сказав: "Онучко, дорога, чому кажеш, що йдемо на вас війною? Боїшся, що тебе вб'ють? То ти бандерівка і вся ваша країна – фашистська".

виконую блюз українки, яка працює в Польщі по 17 годин, чотири роки не бачила дітей, убила господаря, який примусив стати повією. Польські націоналісти виводять мене зі сцени, бо я для них небезпечна. Я – раб, який повстав. У пісні іронізую: "Добре, що всі полячки виїхали до Англії і тут нема кому прибирати".

Під час роботи над "Левів не віддамо" цікавою була комунікація з поляками. Їх, зрозуміло, було більше. З українського боку – я, драматургиня Ольга Мацюпа й режисерка Катажина Шинґєра. Актор Пьотр Напєрай жартував, що Кася має українське "сердушко".

Акторам із Жешува спочатку здавалося, що робимо антипольський спектакль. Та ідеї націоналізму закінчилися в Європі разом із Гітлером. Нову хвилю правих ідей підхоплюють лише маргінали. Але багато українців у Польщі досі відчувають дискомфорт через національну упередженість місцевих.

Мої партнери прочитали багато книжок, зокрема американського історика Тімоті Снайдера "Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним" (присвячена жертвам нацистського і радянського режимів у Східній Європі 1933–1945-х. – Країна). Намагалися мені пояснити минуле і сьогодення України. Поки я не сказала: "Стривайте, ви ж мене для чогось запросили. Мабуть, щоб у спектаклі була думка конкретного українця". Це те, що хотіла режисерка – діалогу, провокацій, імпровізацій.

Для польської групи – це перший проєкт у такому типі театру. Вони були не готові приносити монологи, висловлювати думку. Не розуміли, як актор може створювати роль із власної позиції.

Після прем'єри й успіху стосунки змінилися. Ми усвідомили, що працюємо командою, що є шість рівноправних голосів.

Фактуру для "справжньої українки" шукала на YouTube. Передивилася зо 30 інтерв'ю і відео­блогів заробітчан. І з цього народилася тема укроблюзу. Накидала текст, а Ольга Мацюпа переклала. Коли створювала образ, мені було важливо показати, що ця жінка має почуття гідності.

У виставі є момент, коли кажу: "Мене вже вкурвлює, хочу цю сцену грати українською". Це теж спроба загострити тему. Наша мова у Польщі зараз багатьох дратує. Знайомий актор з України, який працює у Варшаві, недавно отримав в автобусі по обличчю, бо розмовляв із дружиною українською. Це поодинокі випадки. Але вони свідчать багато про що.

Пам'ятаю, як 2013-го зайшла у Вроцлаві в паб після трансляції футбольного матчу Україна – Польща. Наші в Харкові перемогли. Замовляю пиво – до мене обертається весь бар чоловіків, питають: "А пані звідки?" Коли почули, що з України, почали аплодувати. Зараз страшно уявити, що зі мною могли зробити ці футбольні фанати.

 

Одна з улюблених сцен – закінчення монологу: "А що я мушу зробити, якщо в мене чорне піднебіння?" У поляків є такий стереотип про українців. Роззявляю рот: "Чому ви на мене дивитесь, як на інакшу, чужу?" І один із партнерів відповідає: "Досить, ми гланди вивчати зібралися, чи що?" Цього не було в його тексті. Зреагував як людина.

Під час спектаклю режисерка показує опитування на вулицях Жешува. Підкарпатське воєводство – чи не найконсервативніше. 98 відсотків проголосували за праворадикальну партію "Право і справедливість". Так от, на екрані чоловік каже: "Львів повинен бути наш, бо це колись була Польща". На що Катажина йому: "Але ж ми теж колись були Німеччиною". Бачили б ви, як міняється його обличчя. Це викликає сміх у залі.

Запропонувала обіграти колоніальне бачення поляками українців. Так з'явився сон міністра Вітольда Ващиковського, де ми всі у віночках танцюємо під горілку й сало.

У Польщі досі діє Мистецьке товариство Кресів (польська назва східних територій Речі Посполитої – нинішні Україна, Білорусь, Литва. – Країна). Тобто є люди, які марять відродженням імперії. У мій перший візит до Жешува сказала: "Війна на Донбасі почалася, бо росіяни вважають ці землі своїми Кресами".

Оксана Черкашина, або "справжня українка" у виставі "Левів не віддамо", – це гомункул (в уявленнях середньовічних алхіміків – штучно створена істота, схожа на людину. – Країна). Виник із поєднання особистості й акторства. Наприкінці спектаклю кажу від себе: "Хочете мене бачити в такій ролі, то заберіть Бандеру собі, бо він був громадянином Польщі, тобто ваш національний герой. А я з ролі виходжу". Це інтелектуальна гра зі стереотипами. Далі йду з портретом Бандери в зал. Буває, глядачі беруть охоче. Буває, сидять, і я відчуваю їхній страх. А буває, ніхто не бере. Тоді викликаю на сцену режисерку й кажу: "Поставила такий спектакль, то забери Бандеру собі".

160 кілометрів треба їхати від села Беньова Турківського району на Львівщині до контрольно-пропускного пункту на українсько-польському кордоні. 1947 року під час акції "Вісла" селян із лівого берега Сяну депортували на захід Польщі. Заселеною залишилася тільки правобережна, українська частина Беньови.

– Село прекрасне, – розповідає Оксана Черкашина. – Фото липи з польського боку стало головною декорацією, символом вистави "Левів не віддамо". Постановка починається із зустрічі колишніх жителів села по обидва береги Сяну

Поляки здобули Львів і поховали надію українців

– У назву вистави Lwow nie oddamy було закладено провокацію, – розповідає драматургиня постановки Ольга Мацюпа, 31 рік. – Польською це – "левів не віддамо", але одночасно звучить як "не віддамо Львів".

Позаторік Польща відзначала століття незалежності. Катажина Шинґєра разом із репортером Мірославом Влєклим відвідали історичну реконструкцію битви за Львів. Тоді поляки здобули місто і, по суті, поховали надію українців отримати свою державу. Робили опитування у Львові й Жешуві про ставлення до тих подій, сучасні відносини двох народів. Анкетували старшокласників. Спілкувалися з представниками українських і польських націоналістичних партій, етнічними поляками у Львові.

Назва вистави виникла зі скандалу довкола двох кам'яних левів на Личаківському цвинтарі у Львові. Поляки встановили їх на військовому меморіалі Орлят – де поховані польські вояки, які загинули 1918-го в боях із ЗУНР та 1920 року – з більшовиками. Українська влада потрактувала це як символи польського колоніалізму. Закрили левів дерев'яними дошками. Поляки образилися.

Я долучилася до створення спектаклю, коли був готовий майже 100-сторінковий сценарій Марціна Напюрковського на основі репортажів Катажини й Мірослава. Мала додати драматургічної канви.

Lwow nie oddamy – постдра­матична вистава. У традиційному театрі відправна точка – література. Драматург пише п'єсу, режисер інтерпретує, актори грають. У постдрамі відійшли від цієї моделі. Важливим є не сам текст, а теми і проблеми, які досліджує вистава. В остаточний варіант сценарію увійшли думки акторів, озвучені на репетиції, під час дискусій щодо минулого і сьогодення Польщі й України. Наприклад, Роберт Журек обурювався, що має грати поляка-шовініста. Режисерка пропонувала кожному зробити етюд на якусь тему. Так з'явився монолог харків'янки Оксани Черкашиної "Як я дізналася, що є бандерівкою". Вона втілює образ "справжньої українки".

Решта акторів – Даґни Ціпора, Малґожата Маховська, Матеуш Мікось, Пьотр Мечислав Напєрай, Роберт Журек – із Жешува.

×