"За тиждень до вистави пришвидшується пульс. За добу – мені погано"

Актриса Херсонського театру імені Миколи Куліша 61-річна Олена ГАЛЛ-САВАЛЬСЬКА вперше вийшла на сцену в 33 роки в казці "Алі-Баба та сорок пісень персидського базару". Зараз має понад 50 ролей у театрі й кіно. Розповідає про три найзнаковіші

"Два серця", Херсонський театр імені Миколи Куліша, п'єса Олександра Образцова, режисер Сергій Павлюк, 2008 рік

– Народна артистка СРСР Фаїна Раневська вийшла на пенсію. Їй самотньо. Нема ні чоловіка, ні дітей. В її житті з'являється гувернантка. Та мріє стати актрисою. Раневська ділиться досвідом. Служниця їй, як донька. Єдиною розрадою в самотності для Фаїни Георгіївни стає телефонний дзвінок від дівчини.

 

Молодий режисер Андрій Май ставив у нас "Мину Мазайла". Я з ним сварилася. Був у пошуку – постійно міняв фінал. Кажу йому: "Хлопче, ти визначся, чи біляш, чи пиріжок". На худраді заявила: "Якщо хочете робити експерименти – беріть молодь і нехай режисер вчиться на котиках. Чому маю мучитися?" Пішла.

Стукіт у двері гримерки. Заходить Май.

– Олено Ігорівно, знаю, ви мене не любите. Але я маю для вас п'єсу.

Сиджу спиною.

– Як ви ставитеся до Фаїни Раневської? – питає.

– Позитивно ставлюся, – повертаюся.

Андрій збирався ставити п'єсу "Два серця". Але не склалося. За режисуру взявся Сергій Павлюк. Прем'єра відбулася 8 березня. Зіпсували людям свято. Звикли пити та їсти за столиками в театрі-кафе (одна зі сцен Херсонського театру. – Країна). Думали, знову вийде Галл-Савальська і почне їх розважати. А тут драма самотності. Глядачі шоковані. Після вистави чула, як телефонували батькам, родичам. Колега по театру Василь Чорношкур вирішив переїхати до доньки в Київ. Дружини не стало, жив сам. Говорить: "Не хочу сидіти й чекати телефонного дзвінка".

Не знаю, чи я змогла би сказати комусь "ідіть у дупу", але схожі риси характеру в мене з Фаїною Георгіївною є (коли піонери-тимурівці прийшли до Раневської додому допомогти самотній старій жінці, вона їх випровадила зі словами: "Пионэры, возьмитесь за руки и идите в жопу", за легендою. – Країна). Багато читала про неї. Її недолюблювали. Як і мене. Бо можу сказати, що думаю.

Щоразу, коли працюю в цій виставі, перед третім дзвінком подумки звертаюся до Ранев­ської: "Миленька, моя дорога, пробач. Але я не тебе втілюю. Ти ж розумієш, що це збірний образ? Тебе переграти неможливо. Дозволь мені". А коли закінчується спектакль, дякую. Присвячую цю роль усім актрисам, яких уже нема. Які теж, бідолашні, промучилися все життя, граючи чужі долі. Театр – це не лише троянди. Ми ж вихолощуємо свою нервову систему. Займаємося душевним онанізмом. Ти довго не можеш відійти після спектаклю. Мені здається, якщо я викинула з пам'яті людину, яку щойно грала, – це ніби злочин у професії. Зайшла в театр, теревенячи про борщ, і вийшла з тим же на язику? Тоді це брехня. Багаж ролі повинен потримати. Хоча б ніч.

Рідко відчуваєш, що все нормально. Переважно себе гризеш. Там могла краще, там не доробила. А інколи не можеш сконцентруватися. І це найстрашніше. Працюєш виставу, а в мозку гвіздком думка, що заважає. Таке буває після тривалої перерви на сцені. Не знаю, як буде зараз, після карантину.

Після вистав, як "Два серця", повільно розгримовуюся. У театрі діє правило: 45 хвилин – і ти маєш звільнити приміщення. Я мокра, втомлена, у стресі. Треба посидіти. Розколихала своє велике тіло й не можу заспокоїти. В цей час у коридорі пожежник вимикає світло, бо йому треба зачинити театр. Це неповага до акторської професії. Але себе вище за інших не ставлю. З короною не ходжу театром, що я – народна артистка. Це було б смішно.

"Баба Пріся, або на початку і наприкінці часів", Херсонський театр імені Миколи Куліша, автор і режисер Павло Ар'є, 2017 рік

– Баба Пріся живе з донькою Славою й онуком Вовчиком у зоні відчуження неподалік Прип'яті на Київщині. Впольовану дичину вимінюють на продукти. До родини періодично приїжджає дільничний, хоче виселити їх із зони. Прісиного онука калічать заїжджі депутати, використовують його на полюванні як мішень. Дільничний прикриває злочинців. Баба вирішує помститися.

 

Я багато чула про п'єсу "На початку і наприкінці часів" Павла Ар'є. До нас привозили з Києва виставу з Ірмою Вітовською в головній ролі (копродукція театрів "Золоті ворота" та Молодого, режисер Стас Жирков. – Країна). Але спектаклю не бачила, в нас тоді паралельно був якийсь концерт. І добре, що не знаю Ірму Вітовську в образі баби Прісі. Не дай Боже, схопила б якусь рису і від неї танцювала. Я повинна зробити по-своєму.

Про цю роль не мріяла й навіть не думала. Павло Ар'є приїхав у Херсон на міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії". Побачив мене під час читки п'єси Олександра Марданя. Випадок – я зазвичай не беру участі в такому, це роблять молоді актори. А тут подзвонили, що автор п'єси попросив, аби я прийшла. Мені передали текст. Це була комедія. І я її читала, наче на капустнику. Не знущалась, але мене перло, не знаю чому. Тоді мене й побачив Павло Ар'є. Хоча потім розповідав, що теж не відвідує читок.

Після цього він одразу до директора: "У вас є справжня баба Пріся". Хоча попередньо була домовленість про постановку "Слава Героям" (п'єса Павла Ар'є про прикутих поряд до лікарняних ліжок радянського ветерана й упівця. – Країна).

На першу репетицію пришкандибала з ціп­ком. Тільки вийшла з лікарняного після операції. Ар'є сам ставив п'єсу. Акторам не заважав, на репетиціях тільки спостерігав. Перший час переживала, чому він не робить зауважень. Чому займається більше Павлом Костенком, який грає Вовчика. На мене – нуль уваги. Лише раз сказав, аби в одному місці засміялася, а не заплакала.

Мені нічого не треба було грати, щось із себе витискати. Ар'є сказав, що такою енергетикою володіє не всяка жінка. У Львові цю роль виконує чоловік. Запитала в драматурга, чому він побачив у мені Прісю. Відповів, що має відчуття, ніби з мене писав. Що знає мене сто років. А я йому кажу, що й у мене таке відчуття. Таке було вперше – прочитала п'єсу і зрозуміла, що це моя роль.

У квітні 1986-го, коли сталася аварія на ЧАЕС, ми були з театром на гастролях у Києві. Я в оркестрі працювала. Не їздила з концертами в зону – там не знайшли фортепіано. А чоловік мій їздив. Родичі-кияни тікали з міста. З малою дитиною приїхали до нас. Той Чорнобиль наче нікого в Херсоні не стосувався, доки в двері не подзвонили люди звідти. Другий тиждень жили разом. Помічала, як після вулиці ретельно миються. І їхній страх, відчуття безвиході передавалося. Так само, як зараз. В епідемію коронавірусу не повіримо, доки із сусідньої квартири не винесуть хворого.

До вистави "Баба Пріся" починаю готуватися за два тижні. Перед двома спектаклями мене ковбасить – від цієї і "Двох сердець". За тиждень пришвидшується пульс. За добу – мені погано. У день показу стараюся обмежити контакти. До косметолога чи в перукарню не піду. Навіть по телефону мінімум розмов. У ніч перед спектаклем погано сплю. В голові хаос. Здається, нічого не знаю. Охоплює тваринний страх. Коли гримуюся, розумію, що назад шляху немає. Роблю крок на сцену – все. Нікуди не подінешся. У мене ще така є традиція. У день вистави, десь о 14-й, треба полежати. Але не сплю. Лягаю, заплющую очі, скручуюсь, як ембріон. Так акумулюю енергію.

Серіал "Спіймати Кайдаша", сценаристка Наталія Ворожбит, режисер Олександр Тіменко, 2020 рік

Дію повісті "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького перенесли в наші часи, 2005–2014 роки. В селі Богуславського району на Київщині Омелько Кайдаш тримає станцію техобслуговування. Ремонтувати машини допомагає старший син Карпо. Не хоче йти в прийми до заможних батьків дружини Мотрі. Живуть у тісній хаті Кайдашів. Свекруха з невісткою постійно сваряться. Вагітну жінку в дім приводить молодший син Лаврін. Сім'ю розділяє й політика. Карпо в окупації Криму й Донбасу звинувачує "майданутих". Лаврін іде на війну захищати Україну.

Граю голову села. До заміжжя Мотря зустрічалася з моїм сином Артемом. Із чоловіком мала роман дружина Омелька Кайдаша Маруся, за чутками. Головиха тримає все село, і таке горе – син заливається горілкою, бо не може забути першого кохання. Хоча пацан класний.

Свій образ ліпила з голови селища ­Асканія- Нова Чаплинського району на Херсонщині. Років 30 тому познайомилися, приїздили до них із концертами. Вона така ж велика. Мозок, здається, ніколи не перестає працювати. В селищі, наприклад, жодного сироти не віддали в дитячий будинок. Сама знаходила сім'ї й прилаштовувала дітей. Основна риса головихи – все бігом, на ходу.

У серіалі всі партнери геніальні, й Антоніна Хижняк – Мотря, і Христина Федорак – бухгалтерка сільради Свєтка. Я старалася не заважати їхньому акторському ансамблю. У мене ж епізодична роль.

Через роль Прісі потрапила у два фільми. Кастинг-директори на Facebook побачили фотографію з цієї вистави. Майже одночасно запросили зіграти головиху в "Кайдашах" і продавщицю риби у "Відданій" (екранізація роману Софії Андрухович "Фелікс Австрія", режисерка Христина Сиволап. – Країна). У житті все вирішує випадок. Не розумію колег, які як мантру повторюють: "Буду зніматися в кіно, йду до мети". Я взагалі якось нікуди не йду. Сиджу, ніяких рухів не роблю. Все саме приходить.

×