– Люди, які пішли на Майдан і на війну, змогли перебороти "совок" у собі, – каже драматург Наталія Ворожбит, 42 роки. Написала сценарій фільму "Кіборги". Воєнна драма розповідає історію однієї ротації під час оборони Донецького аеропорту. За перші три тижні прокату картину режисера Ахтема Сеїтаблаєва подивилися 281 548 глядачів
Триває дискусія: чи варто писати й знімати про війну, яка ще не закінчилася?
– Коли запропонували написати сценарій "Кіборгів", злякалась. Донецький аеропорт ще утримували (бої тривали з 26 травня 2014 року по 21 січня 2015-го. – Країна) і невідомо було, чим усе закінчиться. Думала відмовитись. Але друг сказав: "Якщо ти цього не зробиш, то хтось зробить погано". Мій найбільший недолік у тому, що не була в аеропорту. Мені розповідали все на пальцях. Передивилася багато документального кіно. Головне – спілкування з людьми, які там були.
Прагнула зрозуміти психологію захисників аеропорту. Цікава була їхня мотивація. Ще хотілося допомогти – і їм, і суспільству. Воювати не можу, то хоч кіно зніму або п'єсу напишу. Змушу людей говорити про це й думати.
Класична основа для п'єс, сценаріїв – важкі обставини, які об'єднують персонажів. Це може бути війна, катастрофа, біда в сім'ї, коли приїжджають усі родичі. Тоді люди перебувають у замкнутому просторі – абсолютно різні, і вони повинні приймати важливі рішення і знаходити спільну мову.
Знімати треба було одразу. Про це ще можна говорити з позиції долі живих людей. Поки вони ще не стали міфічними героями, не обросли легендами. Через 10 років хлопці будуть по-іншому розповідати про це. Буде рефлексія ситуативна, сформована суспільством. Це буде штучне. Справжнє – це сьогодні, яке треба ловити.
Такі фільми додають віри, що все – не дарма. Коли на твоїх очах гинуть ті, кого встиг полюбити за годину, наближаєшся до розуміння реальних втрат. Картина викликає страх втратити дорогих людей і країну, відповідно посилює любов до них.
Навколо кіборгів уже склався міф. Як це вплинуло на роботу над сценарієм?
– Спочатку боялася навіть дзвонити їм. Та коли з хлопцями починала спілкуватися – вони перетворювалися на звичайних людей.
Мені пощастило з першим консультантом, до якого звернулася. Це був Андрій Шараскін. У нього театральна освіта, тому ми на одній хвилі. Позивний "Богема" отримав ще до того, як потрапив на чолі однієї з бойових рот "Правого сектора" в Донецький аеропорт. Він мене взяв із собою в АТО. Приводив у військові частини, знайомив із комбатом, який майже весь час проводив у аеропорту. Казав: "Ось, дівчинка. Вона буде знімати. Треба їй пояснити". Після цих слів дорога для мене була відкрита.
У скількох свідків тих подій брали інтерв'ю?
– Опитала близько 20 людей. З кимось коротко, з кимось довго говорила. Когось подивилась на відео, й мені вистачило. Когось тільки побачила й не розмовляла, а про нього мені розповідали. Боєць на позивний "Гід", який є у фільмі, має свій прототип. Його бачила недовго і здалеку, але він такий яскравий, що врізався у пам'ять. Євген Жуков, позивний "Маршал", що зараз працює начальником департаменту патрульної поліції, теж був одним із прототипів. З ним провела один вечір. За кожним персонажем у фільмі стоїть кілька реальних людей. Склеювала різні історії. Зараз чимало військових кажуть: "Це я прототип цього персонажу", хоча я з ними не спілкувалася. Але люди себе впізнають, і це важливо. Вони страждали, й ми маємо пережити це разом із ними, поспівчувати.
У військових багато гумору, але він чорнуватий. У фільмі старалася залишити це. Вони жартують постійно, бо це – єдиний спосіб захиститися психологічно. Іноді доходить до крайнощів. У морозилці лежали тіла сепаратистів. Їх довго не могли обміняти, бо по них ніхто не звертався. Коли прибували новенькі, пропонували їм їсти на цій морозилці, ніби то – стіл. А потім посеред трапези могли підійти й відкрити кришку. Цей момент увійшов у фільм.
Ще була історія, коли непритомного пораненого поклали в машину й повезли у Піски. Почався обстріл. Боєць прийшов до тями й побачив, що над ним літають коти. Сумку з кошенятами справді поклали в машину – авто кидало й їх заразом. Солдат був у шоці. Вирішив, що помер і потрапив на той світ.
Або історія з "дьюті фрі" в аеропорту. Тут було багато дорогого алкоголю. Зрозуміло, пити не можна. Та були порушники дисципліни. Врешті весь алкоголь закрили в окремому приміщенні. Тоді деякі бійці почали підбирати ключі. Командир зібрав усіх і розстріляв запаси спиртного. Кажуть, дехто витирав сльози.
Українці звикли до війни. Більшість уникають цієї теми.
– Я втомилась від війни, як і всі. Це – найжахливіше, що могло статися в нашій країні. Але це цікава тема для дослідження – як міняються люди, їхня психологія. Ці прикордонні стани допомагають зрозуміти, на що ти здатен. Щоб не сторонилися болючої, але все ж реальної теми, треба знімати живі, емоційні фільми. Тоді суспільство співчуватиме.
Треба їздити туди, налагоджувати діалог. Ми з "Театром переселенця" регулярно створювали вистави на Донбасі. Бачили, як люди змінюються. Коли з дітьми попрацюєш півроку, то вони їдуть навчатися в Київ після закінчення школи, говорять українською, мислять ширше, позбулися стереотипів.
Як опишете узагальнений образ кіборга з Донецького аеропорту?
– Для мене немає збірного образу кіборга. Це дуже різні люди: пенсіонер і 17-річний хлопець, український націоналіст і військовий, що служив ще в радянській армії. Звісно, це хоробріші люди, ніж інші. Більш авантюрні. Дехто йде туди за пригодами. Але в таких місцях, як аеропорт, акумулюються найсильніші й наймотивованіші. Їх об'єднує не радянський менталітет. Це інший вибір.
Після розвалу Радянського Союзу минула чверть століття. Хтось зміг упоратися. Моя мама вмить переключилася, ніби чекала незалежності все життя. Хоча в дитинстві вірші про Леніна писала. А хтось так і не перелаштував свою свідомість. Для них усе найкраще лишилося там. Цю травму ніколи не залікують.
Люди, які пішли на Майдан і на війну, змогли перебороти "совок" у собі. Він є у кожному. Це частина і моєї особистої історії. Але я його пережила, переросла й хочу іншого, бо зробила інший вибір. У людей в аеропорту радянське нікуди не ділося. Вони просто його переросли.
Чи задоволені результатом?
– Військові – мій головний критик у цій роботі. Коли кіборг на "Фейсбуку" пише: "Посмотрел – плакал", або коли незнайомі військові телефонують подякувати, матері і жінки загиблих підходять – розумієш, що їм це потрібно як визнання в першу чергу. Також маємо всім іншим донести, що війна їх стосується особисто. Що вони теж відповідальні і за хлопців, які там, і за майбутнє.
Ви також працювали над сценарієм фільму "Дике поле" за романом Сергія Жадана "Ворошиловград". Донбас у "Кіборгах" – гострий, воєнний, болючий. Який він у цій картині?
– Із "Диким полем" було простіше, бо роман вже був написаний. Вигадувати нічого не довелось. У Жадана довоєнний Донбас дуже поетичний, атмосферний. При цьому – небезпечний. Коли читаєш "Ворошиловград" зараз, то бачиш симптоми війни. Розумієш, що не випадково вона сталася саме там, серед нарваних пацанів, які за якусь заправку готові всіх знищити.
Восени 2017-го в кінотеатрах показували фільм "Школа № 3" за мотивами вистави "Моя Миколаївка", де ви були драматургом. Для цієї роботи спілкувалися з дітьми. Що таке війна з їхньої точки зору?
– Війна для дітей Донбасу – це затіяне дорослими непорозуміння. Вони тільки й чекають, коли вона закінчиться. У мене є улюблена історія – квінтесенція того, як діти навчилися жити з війною. Ми показували виставу в місті Попасна Луганської області. Запитали дітей, які звуки в них асоціюються зі щастям. Дівчинка розповіла, що поїхала в евакуацію, бо дуже бомбили. А потім повернулася. Був сонячний день, її відправили в магазин. Вона каже: "Іду й чую звуки обстрілів. І мені так добре стало. Я – вдома".
У листопаді торік на сцені лондонського театру Royal Court відбулася прем'єра вистави за вашою п'єсою "Погані дороги".
– Над проектом почала працювати паралельно з "Кіборгами": в той час мала багато інтерв'ю з військовими й підлітками. У "Поганих дорогах" історія складається з шести новел. Це переважно стосунки між чоловіками й жінками на війні.
Як за кордоном сприймають нашу війну?
– На першій репетиції кілька годин проводила з акторами політінформацію. Що в Україні відбувається, як це почалося. Вони нічого не знають. Лише, що там якийсь конфлікт.
Художниця-британка знайшла в інтернеті фотографії і спитала, чи вони підходять. А там – знайомі обличчя. Розповідаю, що це Ліза, а це – Данило, а це – Ілля. Вона випадково скачала фото дітей, з якими ми працювали на Донбасі. Я акторам розповіла особисту історію кожної дитини. Цьому хлопчику подобалась дівчинка Ліза, а вона не хотіла з ним танцювати у виставі – ледве вмовили. А ось хлопчик – гей, який приховує це.
За умовою театру, п'єсу рік не можна ставити. Та я випросила для України особливі умови. Її поставить Тамара Трунова. Не знаю, як сприймуть цю виставу. Я там нікого не жаліла: ні себе, ні військових, ні жителів Донбасу.
Що потрібно розповідати європейцям про нас і як?
– З одного боку, хочеться всіх розжалобити. Що у нас – війна, а ніхто цього не помічає, кричуща несправедливість і так далі. Але люди довго не можуть таке терпіти, хочуть відгородитися. Інша думка: не треба виносити напоказ те, що відбувається. Обидва варіанти не підходять. Треба демонструвати перспективи. Навіть коли розказуєш страшні речі, повинен поєднати це з критикою, із самоіронією. Показати, що вмієш працювати зі своїми травмами.
2 
35413
Коментарі