Війна в Україні показала, що Захід має глибоко неправильне розуміння Росії

Український ПЕН започаткував онлайн-проєкт "Діалоги про війну", в рамках якого іноземні інтелектуали діляться спостереженнями та міркуваннями про російсько-українську війну. Публікуємо найцікавіші тези із серії розмов

Марґарет Етвуд, 82 роки, канадська письменниця:

– Війна завдає шкоди всім. Ті, хто повертаються з фронту, відчувають, що інші їх не розуміють. Так само важко усвідомити, що таке бути жінкою з дітьми, вирваною зі свого життя і застряглою в іншому місті чи країні. Це не менш травматичний досвід, ніж для учасників бойових дій.

Одна з речей, яку можуть робити всі громадяни в умовах війни, – це писати. Незалежно від того, чи є вони письменниками, репортерами чи блогерами. Можна взяти на себе цю роль, щоб розповідати історію реальності. Для себе або співвітчизників, для України або світу, для сьогодення або майбутнього – або ж усе разом. Спостерігати, фіксувати й повідомляти, що відбувається з ними й іншими. І за наявності доступу до інтернету миттєво звітувати про пережите й побачене.

Інший момент – у тому, чи можливо передати словами всю правду про війну. Американська кореспондентка Марта Ґеллгорн, яка побувала в найрізноманітніших гарячих точках, наприкінці життя зізнавалася: це завжди було гірше, ніж могла описати.

Війна в Україні – перша по-справжньому визначна, вирішальна подія XXI століття. Змінює думку про ліберальну демократію. Люди досі дещо зневажливо ставилися до такої форми суспільно-політичного ладу, бо думали, що це не працює. Тоді й приходили автократи. Бо не було достатньої кількості людей, охочих захищати ідею громадянських свобод. Але нині це змінюється. Більше не модно критикувати демократію.

Це тому, що Україна чинить спротив. Ідеї незалежності й демократії значили для вашого народу достатньо, щоб він був готовий захищати їх. Ваш винятковий і дивовижний приклад підбадьорює і надає впевненості.

Ольга Токарчук, 60 років, польська письменниця:

– Про війну в Україні всі поляки повторюють одне: бракує слів, щоб зрозуміти, передати та пояснити.

Ми були шоковані, коли дізналися про напад Росії на Україну. Я бачила, як у Варшаві поляки на вулиці плакали. Думаю, тому що для них це знайомо та зрозуміло. Нагадало їм Другу світову, коли Польща була в подібній ситуації. 1939-го ми почувалися захищеними Великою Британією та іншими країнами. Проте, коли вторглися нацисти, ми залишилися на самоті. Подібне зараз відбувається з Україною. Звісно, Захід підтримує вас економічно та запроваджує санкції проти Росії. Але все одно ситуація здається сюрреалістичною.

 

Я мислю метафорами. Уявляю, ніби люди сидять за столом і розмовляють. Раптом один починає бити сусіда. І ніхто не реагує. Доки жертву б'ють, інші сидять поруч і просто висловлюють підтримку чи дають щось для розради, заспокоєння. Сьогодні ми є свідками величезного акту агресії й насильства. І я розчарована через відсутність сильнішої реакції, можливо, військового втручання з боку інших країн. Здається абсурдом те, що ви боретеся наодинці.

У ці темні часи я пишаюся теплим ставленням поляків до українських біженців. Кілька місяців тому в нас була подібна, але менш масштабна ситуація з біженцями з Іраку та Сирії на білоруському кордоні. І я була не в захваті від того, як наш уряд і деякі громадяни реагували на цих людей. Але зараз спостерігаю інше. Мої співвітчизники сприймають українців як близький народ. Особливо через мову й культуру. Навіть якщо ми не завжди розуміємо одне одного.

Я завжди вірила, що нація – не справжнє, а символічне поняття. Проте реальні людські життя. Тож не можу примиритися з думкою, що люди гинуть, а міста руйнуються. Це також і наша війна. Не тільки тому, що ми будемо наступні. А й тому, що російська армія вторглася в демократичний світ, цивілізаційне тіло, до якого належимо й ми разом з Україною.

Софі Оксанен, 45 років, фінська письменниця:

– Фінляндія дала боєприпаси Україні, а такого раніше не було. Наша країна ніколи не надає зброю. Приємно здивована, наскільки тепер визначена й рішуча Фінляндія. Саме на державному рівні. Бо розуміють, що являє собою Росія. У нас іще досі жива пам'ять про напад СРСР, що є частиною нашої історичної ідентичності. У нинішній українській обороні від російських загарбників ми відчуваємо той самий дух зими 1939-го.

Фіни неодноразово протистояли російській агресії, та саме Зимова війна була тією, якої ніхто не чекав і в якій ми були самі. Але люди захищали батьківщину попри те, що зіткнулися з набагато більшою державою. Тепер ми бачимо у вас подібну ситуацію, в якій ви так само добре організовані як нація і впевнено даєте відсіч ворогу.

До того ж Фінляндія підтримувала українську незалежність ще 100 років тому. Тож у нас є традиція мітингувати за Україну.

Тішить креативність підтримки. Наприклад, власники собак вирішили об'єднатися та протестувати у свій спосіб. Зібрали псячі фекалії та закинули у двір російського посольства.

Звісно, такі акції не дорівнюють закриттю неба над Україною. Але в демократичних країнах політикам потрібно прислухатися до виборців. Насправді це єдині люди, кого вони слухають.

Едіт Еґер, 94 роки, американська психотерапевтка:

– Я єврейка. Мене запитують, чи змогла пробачити нацистів, які намагалися знищити мій народ. Не маю Божої сили, тож не можу нікому пробачити. Найкраще, що ми можемо зробити, – це не тримати ворога в голові. Бо це насправді дасть йому більше влади над нами.

Не збираюся носити травму із собою. До ворогів маю тільки жалість. Мені шкода, що людям промили мізки й вони стали носити форму та кидати в піч євреїв. Та я не маю часу на ненависть. Бо жити з ненавистю – це все одно, що досі залишатися в'язнем. Сьогодні в мене троє дітей, п'ятеро онуків і семеро правнуків. Це моя помста Гітлеру.

В Аушвіці я пройшла через пекло. Ми не знали, що на нас чекатиме, коли прийматимемо душ, – вода чи газ. Це був важкий час, до якого ми не були готові. Подібне зараз відчувають українці. Сьогодні вони не знають, що на них чекає завтра. Але головне – не піддаватися страху, продовжувати мати надію. Усе це тимчасово. У концтаборі я казала собі: якщо сьогодні виживу, то завтра буду вільна. Сподіваюся, українці так само знаходитимуть сили щодня.

Мартін Поллак, 77 років, австрійський письменник:

– Війна в Україні показала, що Захід має глибоко неправильне розуміння Росії. Хибно думали про її історію та роль у Європі, зокрема постать Путіна. Більшість вважала, що він є цілком адекватним керманичем. Можливо, з відхиленнями, певною мірою диктатор. Але загалом нормальний чоловік, із яким можна комунікувати та вести бізнес. Багато політиків вважали, що після або й під час війни потрібно знайти спосіб знову почати цей діалог.

Захід також не розуміє, що таке Україна. Більшість європейців ніколи не усвідомлювала, що ви є незалежною країною. Незнання схиляє їх до думки "можливо, в Путіна не такі добрі методи, але він забирає назад те, що йому належить". Буквально кілька днів тому мій друг, австрійський інтелектуал, запитав: "Чи справді Україна – окрема країна? Чи справді є окрема українська мова?" Я сказав: "Звісно. Так є, і так було завжди".

Наша роль як інтелектуалів – вказати на красу української літератури, наприклад. Її наявність усе ще є сюрпризом для багатьох. Дехто з моїх співвітчизників знає Андрія Куркова. Але думають, що він російський автор, бо пише російською. Притому ми ніколи не назвемо швейцарського письменника французом, якщо пише французькою, або німцем, якщо пише німецькою. Це нормально для багатокультурної та багатомовної Європи, частиною якої є й Україна. Усвідомити це – виклик для європейців. Мають нарешті зрозуміти, що Україна належить до Європи, а не "русского мира". Правду треба донести не тільки до людей, а й переконати політиків. Бо вони сліпі. Одна з причин сліпоти – жадібність. Вони хочуть вести бізнес, мати й собі частку тих мільярдів доларів, яким володіють російські можновладці й олігархи. В Австрії сотні й тисячі росіян купують землю та вілли. І нам комфортно з цим живеться. А тепер раптом помітили, що залежні, зокрема від російського газу. І свідомо впадали в цю залежність. Могли давно зробити щось із цим, але не хотіли. Бо нам так було зручно. Війна Росії проти України має стати поворотною точкою для Європи. Хоч я не оптимістичний щодо цього.

Одне з хибних уявлень полягало в тому, що з допомогою бізнесу можна цивілізувати Росію. Але ми повинні зрозуміти, що Путін мислить іншими категоріями. Він – імперіаліст. Зацікавлений у бізнесі та грошах, адже любить багатство й розкіш. Але його головна мета – розколоти і знищити вільну Європу.

У мене таке враження, що Путін справді не розуміє, що таке співпраця. Це слово для нього чуже й нічого не означає. У нього в голові єдина схема – друг або ворог. А Росії потрібні вороги. Має бути ними оточена, щоб підтримувати бойовий дух і давати відсіч. Мені знайоме таке мислення, бо я з нацистської родини. У мого батька, який служив у гестапо та СС, було таке ж переконання, що нас оточують вороги й ми повинні захищатися. А також те, що спостерігаємо сьогодні, – підміна жертви та злочинця. Зловмисник прикидається, що він справжня жертва: не євреї, а німці. Таку ж логіку використовує Путін: не українці, а росіяни.

У певному сенсі ми маємо бути вдячні Україні, бо відкриває нам очі на реальність, яка завжди була така, а ми просто не хотіли вірити й бачити. Ми сидимо в комфорті, їмо добру їжу, доглядаємо за житлом. Але я ніколи не переставав думати про Україну й маю оптимізм. Хоча й розумію, що мені зручно мислити такими категоріями на відстані від України, де російські солдати безглуздо й жорстоко вбивають. Та ми повинні пам'ятати, що Україна бореться не лише за свою, а й за нашу, європейську, свободу. Українці воюють і гинуть за демократію.

Пітер Померанцев, 44 роки, британський журналіст:

– Поки що метою підтримки України у світі було привернення уваги, співчуття та прохання про військову участь. Але це не можна повторювати вічно. Недостатньо говорити лише про цінності та симпатію. Увага мине. Вже почала проходити. Тема України падає у трендах соцмереж. Вона більше не в тіктоку. Син моєї подруги-редакторки днями запитав у неї: "А що, війна закінчилася? Бо Україна зникла з моєї стрічки".

Тож цікавість зменшується. Я можу це сказати, коли пишу статті. Бачив, як добре вони читалися місяць тому і як мало зараз. Навіть виступи Зеленського, хоч і чудові, але очікувані. Люди вже знають, що він скаже. Повідомить про велику кризу, шукатиме зв'язки та проситиме зробити щось. Це правильна тактика. Але єдина. А треба більше.

На Заході ми боремося так, наче досі 2014-й. Наша модель усе ще полягає в тому, щоб заштовхнути Путіна назад до його коробки. Щоб усе повернулося на круги своя. Санкції та зброя – це те, що ми повинні були зробити вісім років тому. Тоді, можливо, Путін не рушив би далі. Ніхто не хоче приймати реальність того, що перед нами войовнича ядерна наддержава, яка не збирається зупинятися. Вбачає своє майбутнє в агресії проти решти світу. У цей час у США еліти просто хочуть не думати про РФ, а зосередитися на Китаї. А в Європейському Союзі вистачає внутрішньої турбулентності. І тим, і тим здається, що це локальна та регіональна проблема. Так, Путін жахливий. Але давайте просто змусимо його поводитися адекватно, і все знову буде нормально, а ми сфокусуємо увагу на серйозніших питаннях. Але Росія, яка вдається до більш безрозсудних і необмежених імперських авантюр, і є глобальною проблемою. Та світ досі намагається заперечувати те, що стане для нього величезним головним болем.

Потрібно формалізувати відносини між Україною та світом. Треба запитати, яка буде її роль у Європі та який новий набір потенційних альянсів закріпить це.

Нам потрібна нова система, яка гарантуватиме право на існування малих і середніх неядерних держав. Ми живемо в новому світі, де головна небезпека – не Аль-Каїда чи такі люди, як Слободан Мілошевич. Для цього в нас була доктрина, заснована на гуманітарній інтервенції. На жаль, ніхто не збирається здійснювати її, щоб протистояти Росії чи Китаю. Але коли ці великі агресивні держави починають воєнні дії, має бути система, яка одразу запрацює на противагу.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×