В українців більшість пісень – тужливі, а в росіян переважають "аця-аця", хороводи

"ДахаБраха" концерти часто починає з тиші

"Сьогодні був на концерті "ДахиБрахи". Надихнули, втішили. Та що там втішили… Порвали в тряпки! Кращий український концерт за багато років!" – написав у своєму Twitter 39-річний Святослав Вакарчук, лідер "Океану Ельзи". 21 березня разом із дружиною Лялею Фонарьовою відвідав виступ гурту в Палаці культури КПІ.

Цьогоріч команда "ДахиБрахи" відзначає 10-річчя. Про те, як вибирають пісні й укладають з них композиції, спілкуємося з учасниками гурту після репетиції в театрі "Дах".

– Якби десь треба було заспівати лиш одну нашу пісню, то це були б "Ягудки", – 33-річний Марко ГАЛАНЕВИЧ тримає блокнот, де записані назви композицій і з якої вони місцевості. – Був такий вид пісень – ягідні. Їх співали на Поліссі, коли ходили до лісу по чорниці. Ця пісня – із села Велимче на півночі Волинської області. Але ми додали до неї ще одну – "Ой дорожка" – весільну із Житомирщини. І співаємо її як плач. Композиція набула драматизму, глибшого, сакральнішого змісту. Іде дівчина, збирає ягідки й нарікає:

Ой беру я ягудки – не беруться

А вже з мене й усі люди сміються.

Оставайтеся ягудойки в бору,

Бо я й іду й заранєйка додому.

Ой гукну я, нехай ліс почує,

Нехай мати вечеройку готує.

Якщо отак проговорити – то нібито й ні про що: невдалий на ягоди день та й годі. А коли співаєш як плач – передає тяжкість, журбу. Пісня стає емоційніша й драматично насиченіша, ніж зміст, закладений у словах. Використовували її у виставі "Король Лір".

Сприймаємо пісні більше на енергетичному рівні, ніж за смислом. Не намагаємося їх музейно відтворити. Наприклад, старовинну народну "Русалочки", записану на Рівненщині, поставили під африканський ритм. Точаться дискусії, чи маємо право так експериментувати. Але ж ми не займаємось автентичним відтворенням, а надаємо нове звучання старим пісням. Наділяємо їх трішки іншою енергією. Якраз так допомагаємо їх зберегти. Код пісні може бути сухий і не зрозумілий для широкого кола, хіба що для фольклористів. Наше ж виконання – це як розкодування прадавніх кодів для сучасників.

 

– Пісню "Татарин-братко" зробили в ­японському стилі тайко. Влад Троїцький якось каже: "А давайте якусь свадєбну пєсню, кричащу", – сідає на підлогу 31-­річна Ніна Гаренецька. – "Татарин-­братко" я записала у своєї хрещеної в селі Наумівка Корюківського району Черні­гівської області. В оригіналі пісня повільніша:

Татарин-братко, татарин

Продав сестрицю задаром.

Узяв за єє три города,

За русу косу чотири,

За біле личко усі п'ять,

Чорні брівоньки пошли так.

Хто чує вперше наше виконання цієї пісні – спочатку шок. Думають, чи будуть вони так увесь концерт кричати й бити в барабани. А потім ми публіку трішки розслабляємо, джазик граємо.

– Ударна секція додала пісні "Татарин-­братко" експресії й динаміки. Це потрібно було для театрального драматизму: ми ж її грали ще з 2004-го під "Макбет. ­Пролог", – пояснює Марко. – Це була ­перша вистава театру "Дах" із циклу "­Україна містична". Потім наробили ще пісень і зрозуміли, що можемо виступати окремо. Під час помаранчевої революції її співали. Якось хтось запитав, чи ця пісня часом не про Ахметова? Ми таких глибоких сенсів не вкладали, – сміється. – Цією піснею й досі починаємо майже всі наші концерти.

– Торік улітку купила маленький будинок у селі Соколівка на Чернігівщині. Довкола старі хати, баби старі, – приєднується до розмови 33-річна Ірина Коваленко. – Вирішила відсвяткувати там Святвечір. Познайомилася з сусідками, яким уже за 80. Сказала, що прийду їм коля­дувати – не повірили. Зробили з чоловіком зірку, одягла старовинне вбрання, яке подарувала одна з сусідок. Прийшла в ньому до неї, а баба в сльози: "Та я ж у цьому заміж виходила. Один раз одягла і все – гнило на горищі". І колядок таких вони більш як 40 років не чули. Цілий тиждень у селі говорили, що до них з Києва приїхали співати.

– На тому поколінню традиція пере­рвалася – бо ж їхні діти вже цього не співають. А Іра назад привезла в село ці їхні пісні. Це якийсь сакральний момент, переродження, – каже Марко. – У новому нашому альбомі будуть дві пісні – "­Дощик ­накрапає" і "Чорна хмара наступає", які я записав від своєї бабусі. Вона все-таки ще співає – щось собі робить і наспівує.

– Пісні "Ой на горі сухий дуб", "Весняночка-паняночка", "А наші хлопци ловци" записали ще до "ДахиБрахи" в експедиції в селі Збраньки на Житомирщині, – продовжує Ірина. – Там, як і на Чернігівщині, світлі пісні. Полтавщина глибша, низька. Ми ж любимо висоту звучання і багатоголосся. У Карпатах інша манера – одноголосся. Може 20 жінок співати в один голос. Зате там багата інструменталка, переважно коломийки, весільні.

Кожна пісня має свій ритм, пульс, від якого відштовхуємося. Багато чого випадково одне до одного приклеюється. Якось на фестивалі етнічної музики познайомилися з африканцями. Ті стояли з тулумбасами. Ми – були тоді в українських костюмах – підійшли й почали тулумбасити. Навіть "Їхали козаки" добре лягає під такий інструмент, – ногою відбиває ритм Ірина Коваленко.

– Один із перших наших спільних проектів робили з колективом перської музики Jam. Заспівали нашу колядку, а вони одне на одного глянули. І заграли дуже схожу перську мелодію, – додає Марко.

– В українців більшість пісень – тужливі, а в росіян переважають "аця-аця", хороводи, – знову Ірина. – В українців же гопця-дрипця – це відсотків 20, все інше – туга: як мені погано й муж мене не любить. Історія України така, що постійно були під кимось, нам завжди було тужно. Хоча залежить від регіону. На Західній Україні в основному інструментальні, веселі. А коломийки в Карпатах бувають різні, є й медитативних багато.

– Сидить гуцул, пасе отару, а в нього за плечима вічність минає, – каже Марко. – Часто концерти починаємо з тиші. Це – найкраща музика.

"ДахаБраха"

10 років, музичний етногурт із Києва

У складі: 31-річна Ніна Гаренецька, 33-річна Ірина Коваленко, 34-річна Олена Цибульська та 33-річний Марко Галаневич. Усі співають, кожен володіє більш ніж трьома музичними інструментами. Серед них – волинка, флейта, віолончель, бугай, дарбука, тромбон, гармошка. У новій програмі заграли на дудуку, дафу та укулеле.

Гурт заснував режисер Владислав Троїцький із дівчат, які співали в гурті "Кралиця" та актора театру Дах Марка Галаневича. Виступати почали 2004-го. Назва "ДахаБраха" походить зі староукраїнської: давати і брати. Через два роки вийшов дебютний концертний альбом "На добраніч".

2007–2010-го – "Ягудки", "На межі", Light.

Три роки тому мали спільну програму з білоруським гуртом PortMone. Разом випустили альбом "Хмелева Project". Тоді ж записали музичний супровід до стрічки Олександра Довженка "Земля".

Виступали на найбільших World Music фестивалях, як-от GlobalFEST у Канаді, Dublin World Music Festival в Ірландії, Sziget в Угорщині. Готують четвертий студійний альбом

×