У документалістиці важливо, щоб від створення кіно вигравали всі

21-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA тривав із 31 травня до 9 червня в київських кінотеатрах "Жовтень" і Kino42.

Про свої фільми розповіли режисери чотирьох із 19 українських прем'єр

"Фрагменти льоду", конкурси "Docu/Світ" і "Docu/Україна", режисерка Марія Стоянова

Фільм змонтовано з 15 відеокасет батька режисерки, фігуриста-чемпіона й учасника українського ансамблю "Балет на льоду" Михайла Стоянова. Він знімав своє життя в Києві та закордонні гастролі в період із 1986-го до 1994 року. Відеощоденники фіксують подорожі, роботу та дорослішання доньки на тлі перебудови, розпаду Радянського Союзу та перших років незалежності України.

 

– Чи я жила і знала про цікаві матеріали на батькових касетах? Ні, – каже Марія Стоянова. – Востаннє дивилася відеозаписи себе в дитячому садочку, коли вчилася в університеті. Подруги говорили: "У нас немає відео в цьому віці – тільки фото". Мене це дивувало. Здавалося, в усіх є такі матеріали й вони не мають особливої цінності. А записів гастролей тата раніше й не бачила. Ми ніколи не сідали їх дивитися, не було такої традиції. Робота над "Фрагментами льоду" була для мене перевідкриттям і перепід'єднанням. Ситуація з відеозаписами нагадує про нашу роз'єднаність із 1990-ми. Покоління наших батьків, можливо, не хоче щось згадувати. А наше не знає, чи варто до цього підступатися.

Цінність домашніх відео переосмислила під час роботи над коротким метром "Ма". Створила його з роликів, які одна жінка знімала в тоді прифронтовому Маріуполі для своєї дочки в Києві. Одного дня я прийшла до своїх батьків додому й сіла за їхній комп'ютер подивитися старі файли. Побачила оцифровані батьком відео. Вони втратили якість, але були збережені в цифровому вигляді. Думала, буде нудно. Раптом натрапила на класно зняту й водночас дивну розмову комуніста й капіталіста в літаку під час польоту на виступи в Гонконг. Відчула цей момент сценою у фільмі.

Зі здивуванням передивилася решту записів. Зрозуміла, що окремі приватні історії можуть багато сказати про велику спільну історію. Також хотілося з'ясувати, як ми нинішні співвідносимося з нами тодішніми. Зокрема, як дорослішали наші батьки й розуміли себе та свою ідентичність.

Приємно й органічно бачити фільм саме в такій чистій формі, де є тільки архівні матеріали. Переважно родинні, але й дещо з публічних. Це не зовсім проста форма. Комусь може відчуватися перевантаженість войсоверу. Його найскладніше було зробити. Не лише розповідаю сімейну історію, а й переказую слова батьків і начитую текстові пуб­лічні архіви. У такому плетиві можна загубитися, але так і хотілося. Не уявляла інакше цього есеїстичного кіно.

Монтажна й сенсова форма також відображає шлях змін і дорослішання. Починається з мого імпульсу показати, як змінилося бачення "західного раю" від пізньорадянської людини до нас сучасних. А закінчилося все усвідомленням іншого вектора – колоніальності й ідентичності. У фіналі ж фільм трохи проривається у воєнне сьогодення.

Форма есея не передбачає показу чистого минулого. Це моє бачення і сприйняття. Прагнула почути, що архівні кадри хочуть нам сказати. А через розмови з батьками – зрозуміти, як вони це сприймали тоді й тепер. Кажуть мені: "Ми були обивателі, зайняті виживанням. Чого ти від нас хочеш?" Звісно, в Україні були й інші громадяни, активно залучені в історичні процеси. Але моя родина репрезентативна для великої частини тогочасного населення, для якої були характерні саме такі відстороненість і незацікавленість політикою.

Хотілося показати нерозбитість історії, де все пов'язано з усім. А водночас відійти від схематизації в намаганні пояснити собі минуле. Ніби як глобальні події відбуваються, а життя продовжується. Історичні процеси поступові. Це не просто, наприклад, прийшла незалежність – і все змінилося. Маленькій людині важко осягнути великі зміни. Нині теж це добре відчуваємо. Водночас у нас менше навченої безпомічності, ніж у наших батьків, – не з їхньої волі, а через радянське виховання.

"Все має жити", конкурс "Docu/Україна", режисери Тетяна Дородніцина й Андрій Литвиненко

Фільм показує повсякдення миколаївської важкоатлетки, триразової чемпіонки світу з паверліфтингу, фітнес-­тренерки та зоозахисниці Анни Куркуріної. Вона допомагала облаштовувати притулки та шукати новий дім для безпритульних тварин. Під час повномасштабного вторгнення продовжує рятувати поранених і покинутих собак і котів.

– Ми з півдня – Херсона та Миколаєва. Нас об'єднує любов до цих міст і природи, – розповідають Тетяна Дородніцина й Андрій Литвиненко. – Шукаємо там історії, які надихнули б людей. Анна Куркуріна стала для нас таким натхненням.

Проєкт почали знімати до повномасштабного вторгнення. Анна – одне з великих сердець зоозахисного руху Миколаєва. Вона фактично представниця місцевої еліти. Коли почалася велика ескалація, обрала залишитися. Була вже не тільки зооволонтеркою, а й допомагала людям. Війна добре проявляє характер.

Це феміністичне кіно, в якому показуємо портрет цікавої та сильної жінки й розбираємося, як така особистість сформувалася. Чому одні приходять на нашу землю й убивають, а інші лізуть під кулі та рятують тварин. На прикладі героїні розмірковуємо про різні стереотипи в суспільстві. Завдяки постаті Анни це також спосіб говорити про війну маркерами, зрозумілими й цікавими на Заході.

Уперше зустріли Анну під час роботи над фільмом "Де собака заритий?" про кількох миколаївських зоозахисниць і їхнє протистояння з комунальним підприємством "Центр захисту тварин". Почули її промову на головній площі, де сказала, що дзеркало душі суспільства – це те, як воно ставиться до тварин. Знайомство з нею трансформувало нас.

Анна намагалася привносити в Україну західну культуру гуманного ставлення до безпритульних тварин. 2022 року прийняла сильну позицію, що нікуди не поїде й буде рятувати чотирилапих. Багато з них лишається покинутими. Нині їм недостатньо допомагають. Бракує стерилізації, тож можуть хаотично розмножуватися, а також заражатися сказом, бо їх не вакцинують.

Останні кілька років продемонстрували, що суспільство змінюється. Позбувається радянських маркерів про "диких звірів" і "собак на мило" та закликів стріляти. Треба, щоб тварин не розмножували й не викидали, щоб були штрафи та зоополіція. Є перші паростки в цій сфері, але ще є багато над чим працювати. Важливо, щоб ми й надалі формували правильну культуру ставлення до тварин.

Над фільмом працювали в Херсоні та деокупованих селах Миколаївської області. Контактували та їздили з Анною. Використовували й відео головної героїні. Вона блогерка, тож знімає себе та свою діяльність. Наприклад, коли підірвали дамбу Каховської гідроелектростанції, буквально за пів години була там і вивозила тварин.

Анна має таку силу віри, що з нею відчуваєш: ти під протекцією. Вона нас заряджала. Найбільше було навіть не страшно, а боляче це проживати. Кілька разів під час фільмування й монтажу емоційно накривало від споглядання геноциду й екоциду. Але арттерапія допомагає. Фокусуєшся на тому, що робиш.

Нам важливо донести ці кадри до Заходу. Показуємо, що означає прихід війни у твоє місто. Хочемо, щоб європейцям з активною громадянською позицією та високими моральними стандартами теж стало боляче від перегляду. Але уникаємо брутальних елементів. Хочемо кричати, проте розуміємо: для західного глядача це не варіант. Дивна практика: з того, що тобі болить, потрібно вибудувати структурну драматургію.

"Місія 200", основна тематична програма "10 років триденної війни, яка триває три сторіччя", режисер Володимир Сидько

Фільм розповідає про колишню підприємицю й волонтерку Тетяну Потоцьку з Луцька. Після початку повномасштабної війни вона поставила на паузу туристичний бізнес, придбала рефрижератор і почала транспортувати тіла загиблих військових, долаючи тисячі кілометрів без зупинок чи сну.

– Я, звісно, зустрічав сильних жінок. Але Тетяна Потоцька – якийсь кремінь, – говорить Володимир Сидько. – Після початку повномасштабного наступу мене запросили зняти кілька коротких метрів про жінок на війні. Продюсерка скинула статтю про Тетяну. Після спілкування з нею кажу: "Нам треба робити про неї повний метр, бо це справді непересічна історія".

Волонтерство емоційно та фізично тяжко дається Тетяні. О шостій вечора вона виїжджає з Луцька. Усю ніч їде, наприклад, у Курахове. Там розвантажує гуманітарну допомогу. Потім вирушає в морги. А паралельно – постійні телефонні розмови. Каже: "У мене телефон кипить від дзвінків родичів воїнів". А ще телефонують навіть не по темі. Наприклад, порадитися, як знайти загиблого, до кого звернутися.

У такі моменти хочеться відвертатися й тікати, а Тетяна в цій атмосфері перебуває постійно. Вона живе в перманентному стресі. Але, як я помітив, її рятує віра в Бога. Знаходить у цьому спасіння і сприймає свою роботу як служіння та жертву. Це додає їй сил, хоча й дуже втомлена.

Ми не мали великого фінансування, а часу було мало. Ризикували нічого не зняти. Тому попросив операторів: "Головне – не вимикайте камери. Може відбутися будь-що будь-якої миті. Водночас будьте непомітні й нікому не заважайте". Ми та наша апаратура завжди були напоготові, бо боялися щось пропустити, наприклад, якусь важливу розмову. Таким методом і вдалося створити стрічку. Це роудмуві, в якому на монтажі залишили все, що зафіксували. Жодної сцени не викинули – нічого зайвого.

Тема важка, але намагався не показувати нічого шокувального. Та щоб було більше образів. Вони в аудіовізуальному мистецтві краще працюють на сприйняття. Тому фільм емоційно впливає на глядача, але без страшних сцен.

Коли їздили у відрядження з головною героїнею, не знали, що на нас очікує. У нас не було жодного плану. От дорогою вона з кимось телефоном поспілкувалася, нічого нам не говорить, а потім приїжджаємо в морг, якого не планували. Такий елемент несподіванки додає енергії матеріалу та посилює його.

Тетяна під час роботи абсолютно відключається від світу. Вона нас не бачила, навіть коли стояли поруч. Не звертала уваги, ніби нас не існує. Завдяки цьому в жодному кадрі немає награності.

Водночас Тетяну цікаво слухати. Здавалося, вона думає вголос. Проте, коли виходила з машини, в неї не було часу на розмови з нами. А от під час кермування мала змогу поспілкуватися, адже їй треба було вивільнити кудись енергію. Тому казав: "Просто починай говорити, будь-які думки".

Nice Ladies, конкурс "Docu/Україна", режисерка Марія Пономарьова

У фільмі йдеться про найстаршу в Україні команду з чирлідингу Nice Ladies із Харкова, яка готується до виступу на чемпіонаті Європи. Після початку повномасштабного вторгнення частина колективу опиняється за кордоном. Учасниці стикаються з вимушеною розлукою та загрозою єдності й мають зберегти дружбу та порозуміння.

 

– Усім героїням за 50. Найстаршій учасниці – капітанці, а тепер і тренерці Валентині – 77 років, – каже Марія Пономарьова. – Фільм про них я почала робити 2019-го. Тоді багато всього було зовсім іншим, але дещо – таким самим. Наприклад, є проблема з репрезентацією жінок старшого віку на екрані. Це або ідеалізація: старіння має бути гарне, естетичне і без складнощів. Або досить радикалізоване зображення: все погано, бідність, хвороби, кінець життя.

Ми часто не бачимо людей старшого віку – бабусь і дідусів, старших батьків, учительок тощо. А вони класні та зовсім різні. Саме таке прекрасне різноманіття побачила в телерепортажі про харківську команду Nice Ladies. Це жінки з понад 20-річною різницею у віці. У їхній групі різні не лише покоління, а й соціальні кола, рівні освіти, сімейні ситуації та багато іншого. А змагаються вони в категорії 25+. Дай Боже нам усім дожити до їхнього віку, бути здоровими й могти робити щось схоже – необов'язково фізично, але мати жагу до відкриттів, колективного спілкування тощо. Подумала: тут точно є фільм.

У документалістиці важливо, щоб від створення кіно вигравали всі. У нас були схожі мотиви. Чирлідеркам, які борються за свою видимість, потрібен був іще один майданчик, щоб їх краще бачили. А мені – не тільки роздивитися, а й копнути трохи глибше, почути різні голоси.

Через повномасштабне вторгнення перебіг подій виявився неочікуваним і різним для героїнь. Почала фільмувати 2020 року, але основна частина відбувається навесні-влітку 2022-го. Загалом було менш як 35 спорадичних знімальних днів, що досить мало для повного метра. Монтаж став ключовим етапом, щоб якось поєднати все в одне кіно. Це трагічна історія, хоч і з теплими моментами. Як каже одна з учасниць колективу Надія, ніколи вже не буде так, як раніше. Стрічка про те, що триває, а не закінчилося.

Частина команди залишається в Харкові, хтось до нього повернувся, а хтось виїхав. Наприклад, одна з головних героїнь, 61-річна Світлана, перебуває в Нідерландах, а Валентина – вдома. Nice Ladies виграли чемпіонат України у Львові та продовжують тренуватися в одному з небагатьох залів Харкова, де це ще можливо. Вони по-різному переживають травматичний досвід, який не завжди корелюється з інтересами групи, бо це різні дорослі люди, а не одне колективне тіло. Проте всі піклуються одна про одну й чекають на повернення партнерок.

Після 24 лютого в Харкові не знімала. Не могла розповідати про героїнь, які перебували там, бо я не звідти й не залишалася під час вторгнення. Було б нечесно репрезентувати їхній досвід, не проживаючи його. Натомість підсвітила той, до якого дотична, – жінок, які виїхали. Оприявнила те, що лишається невидимим, замовчаним або недоговореним.

П'ять представниць Nice Ladies нині перебувають в евакуації. Завдяки фільму вони побачили, що їхній досвід та індивідуальні потреби теж важливі. Безпека не нівелює травми вимушеного переміщення та провини вцілілого. А про це важко говорити як з українцями, так і з іноземцями.

Моє кіно – про потребу в емпатії одне до одного. Ми всі маємо шукати місточки розуміння, попри розшарування досвідів. Це універсальна історія про багато інших українських колективів, спільнот і сімей, які переживають складні часи, стикаються з подібними труднощами та мають схожі переживання.

62 фільми з 34 країн показали на цьогорічному фестивалі документального кіно Docudays UA. Це 35 повнометражних і 27 стрічок тривалістю до 60 хв. 1978–2024 років. Більшість створено торік і цьогоріч. За підсумками заходу вручили сім головних і шість спеціальних відзнак. Найбільше призів отримав фільм "Фрагменти льоду" Марії Стоянової – головну нагороду конкурсу "Docu/Україна", спецвідзнаку конкурсу "Docu/Світ", головну нагороду студентського журі та диплом від журі Спілки кінокритиків України

П'ять фільмів, які варто чекати після Docudays UA

– Доля документального кіно після української прем'єри не завжди зрозуміла. Тому зібрала фільми на різні теми з програми 21-го Docudays UA, за якими варто стежити й подивитися цього року, – каже кінокритикиня Єлизавета Сушко. Розповідає про п'ять українських документальних стрічок, на які слід звернути увагу.

"Мирні люди", режисерка Оксана Карпович

Фільм змонтовано з перехоплених розмов російських військових із родичами, дружинами та друзями про те, що відбувається на війні на українських землях. У лютому вразив міжнародну аудиторію на Берлінському кінофестивалі, відтоді його показали в різних куточках світу. Як фільм-відкриття Docudays UA спрацював каталізатором стану українського суспільства – нас не шокують обрані аудіозаписи окупантів так, як дивують іноземців. Але попри таку особливість це важливе сьогодні кіно для національного глядача. У прокат вийде 29 серпня.

Nice Ladies, режисерка Марія Пономарьова

Стрічка фіксує водночас дві важливі теми, що відгукуються жінкам в Україні. З одного боку, це кіно про життя після 50 років і про те, як віднайти себе в будь-якому віці в улюбленій справі. З іншого – про конфлікт тих, хто залишився, і тих, хто поїхав. Одна з учасниць команди Світлана їде за кордон заради дітей та онука і втрачає подруг і сенс життя.

"Фото на пам'ять", режисерка Ольга Черних

Уперше в історії фестиваль документального кіно IDFA в Амстердамі відкрив український фільм. Розповідає про родину з Донецька. Режисерка та її батьки виїхали звідти 2014 року, а бабуся залишилася в окупованому місті. Стрічка планувалася як історія про життя, що народжується попри смерть, – мати авторки працює в морзі. 24 лютого змінило наповнення, але не сенс. Попри війну, окупацію та подвійне переселення, життю є місце, а спогадам – окреме, під серцем.

"Висота", режисер Максим Руденко

Головний герой Василь Прокоп'юк – тренер зі стрибків із трампліна. Раніше він був спортсменом, а тепер віддає весь свій час, щоб навчити дітей стояти на лижах і повезти їх на Олімпіади. Режисер, який нині захищає нашу країну, з особ­ливою любов'ю до героя стежить за його буденним і професійним життям у Криворівні Івано-Франківської області.

"Місія 200", режисер Володимир Сидько

Фільмом-закриттям фестивалю стала історія Тетяни Потоцької, яка вивозить тіла загиблих військових із прифронтових зон для поховання в рідних містах. Багато де табуйовану тему про останній шлях режисер показує без зайвої жорстокості. Він спостерігає за подорожжю жінки збоку.

×