У боротьбі з Росією кожен українець знає, що потрібно робити

– Усі ми діти Беслану. Все, що зараз відбувається в Україні, – результат мовчання і все­дозволеності, – каже чернівецька поетеса Інга Кейван, 45 років.

За кілька днів до повномасштабного нападу Росії на Україну виклала в ютюбі аудіоверсію своєї книжки "Діти Беслану"

– Вірші збірки "Діти Беслану" почали народжуватися 2014-го. Цей рік мав скривавлену стрічку новин. Від трагедії у школі осетинського містечка, до якої призвів злочинний наказ Путіна, минуло на той час уже 10 років. Імпульсом стали Революція гідності, анексія Криму. Але всі ці події для мене були лише логічним продовженням Бесланської трагедії. Я ніколи не могла збагнути, чому світ мовчки ковтає злочини Путіна. Для мене аж надто очевидним було, що так званий терористичний акт у Беслані – це операція Кремля. Так само, зрештою, як і за два роки до того теракт на Дубровці. Не буду прокопуватися до вибухів будинків у Ростові-на-Дону, штурму Грозного. Але події 2004 року в Беслані означили точку неповернення. Засвідчили, що істота на прі­звище Путін ні перед чим не зупиниться. Світ ковтнув. Україна також, до речі. Бо ж то десь далеко, не наше горе. Ну так, поспівчуваємо і розійдемося. А кремлівці освоювали все більшу й більшу територію, з кожним злочином впевнюючись у безкарності й вирощуючи в собі комплекс уседозволеності. Отруїти неугодних політиків, розвідників – без проблем. Збити літак із польською елітою – та запросто. Ми перед вашими носами помахаємо ядерною боєголовкою або сипонемо в гаманці ваших політиків трохи грошенят, пообіцяємо/полякаємо/пошантажуємо/переконаємо/напустимо мани. І ковтайте, хоч удавіться. Водночас активно порядкуватимемо в політичному житті України. А далі просто заберемо Крим, бо так захотілося. Розпочнемо війну на Донбасі. Байдужість, мовчання, непомічання злочинів такого масштабу, відсутність адекватної реакції світу на них призводять лише до більших трагедій, катастроф. І ось усі ми – діти Беслану. Перепрошую за ці рефлексії, але вони важливі для розуміння – чому, із чого і в чому народжувалася ця книжка. Особисто мені вона допомагала виживати психологічно всі ці роки.

 

Мене не полишав образ загиблих на Майдані, накритих целофаном. Коли я це побачила, мене тригернуло – я згадала кадри із загорнутими в плівку дитячими тілами, що лежали біля бесланської школи. Так написався перший вірш книжки. Загалом "Діти Беслану" – осмислення російсько-української війни, причин, наслідків, щоденних подій. Якщо точніше, то війна – головний подразник, який спричиняв роботу з багатьма іншими контекстами. Це апогей моїх багаторічних відчуттів. Так в основі багатьох текстів – новини з різних джерел, воєнна хроніка, розповіді учасників. Зокрема, мого колишнього чоловіка, який на війні з 2014-го. Мої переживання за нього, наші з ним телефонні розмови. Незважаючи на те, що на той час уже не були парою, ми залишилися дуже близькі. Він – дуже сильна людина, але й сильним часом потрібно виговоритися. Я вдячна йому за цю довіру. Володіння поетичною мовою дало мені змогу ту енергію трансформувати. Він інтелектуал, дуже талановитий і водночас справжній воїн – це специфіка генетичного коду. В нашого сина ці навички також виразно відчутні. Тема родинної та історичної спадковості теж осмислена в "Дітях Беслану".

Після Беслану були загибель польської еліти під Смоленськом, Сирія та отруєні російською хімічною зброєю діти, Крим, Донбас – світ не реагував, бо продовжував вести бізнес з "озброєною бензоколонкою".

Світ політиків і великого бізнесу – окрема розмова. Я не компетентна аналізувати процеси на цих рівнях. Але розумію, що це герметична бульбашка. З дуже міцною оболонкою, зі своїми правилами гри, на які зрідка хто з-за її меж може впливати. А ось її вплив за своїми межами – безперечний. Хоча Україна від 24 лютого 2022-го продемонструвала, що люди поза бульбашкою також спроможні впливати на процеси у світі. Це феноменально. Та якби таке тотальне об'єднання українців відбулося раніше, то, можливо, не було б не лише цього дикого етапу російсько-української війни з уже цілком відкритим цинічним вторгненням Росії, а й загалом багатьох подій, які вторгненню передували. Кажу "можливо", оскільки все сказане з цього приводу з галузі альтернативної історії, умовний спосіб. Я дуже люблю Україну та українців. Це мій космос. І останнє, що мені хотілося б, це нарікати з будь-якого приводу. Просто скажу про те, через що я завжди переживала і що вважала вразливими місцями нашої держави та її громадян. Насамперед це цілковито провалена гуманітарна політика. А вона – основа, фундамент, каркас, дах, цемент, без яких або через неякісність яких будівля приречена перебувати в аварійному стані чи впаде. І власне з проваленістю гуманітарної політики пов'язані й усі інші проблеми. Ну я ж нічого нового точно не відкриваю. Про це роками йдеться на різних майданчиках, у різних контекстах. Але кілька людей не можуть самотужки підняти цю потугу на потрібний рівень – мали працювати державні програми. Це зі сфери державної стратегії. Українці ментально складні. Це й наслідок специфіки етнічного формування, історико-політичних подій. І чи потрібно вкотре повторювати, що це все – складові продуманого й послідовного геноциду стосовно українців, який триває також не одне століття? Але в нас настільки глибоке історико-культурне, етнічне коріння, що ми знову й знову відроджуємося. І на щастя, досі пам'ятаємо себе. Але біда наша в дуже деструктивній властивості втрачати притомність, приборкувати внутрішнього суворого критика, аналітика. Ми у відносно мирні часи занадто наполегливо й самовіддано б'ємося й проявляємо радикалізм там, де не варто. І проявляємо якусь патологічну толерантність там, де необхідні значно радикальніші дії та рішення.

І тут знову повертаємося до царини гуманітарної політики. Замість того щоб розвивати, популяризувати, інсталювати наші культурні коди, прокачувати нашу сучасну культуру, відповідальні за це інституції дозволяли на нашому ринку вільно почуватися російському так званому культурному продукту, філії ФСБ – московській церкві. А це фронт гібридної війни, на якому ми роками не те що терпіли поразку, а лежали трупами. Не було адекватної роботи з колективними пам'яттю, травмами. Умовно для певної аудиторії, яка й так у курсі, це все відбувалося, але такий рівень точно не дає якісного результату. Націю, а тим більше політичну, потрібно формувати, виховувати. Та для початку треба знати, якої держави ми хочемо. Соняшники, калина, вишиванки, патріотичні заходи за радянськими методичками – це точно не гуманітарна політика. Хоча впродовж кількох останніх років відчутно пожвавився розвиток українського контенту. На сцену вийшли цікаві, розумні люди, серед яких переважає молодь. І це класно. Вони вміють розмовляти, працювати зі своєю аудиторією. Багато цінного на різних майданчиках роблять історики. Нарешті в нас активно говорять про те, що братерство українців та росіян – міф. Нарешті в поле зору потрапили інші народи, з якими пліч-о-пліч ішла Україна впродовж століть. Культура та історія яких розвивалася або на її території, або в безпосередньому з нею зв'язку. Нарешті почали говорити про історію української державності не від 1991 року. Громадські ініціативи посилюють гуманітарну сферу, та гуманітарна політика – це сфера державної стратегії.

Я могла б зараз говорити про ментальні вади українців – вроджені та набуті, мені доводилося працювати з цим питанням. Але тепер я дійшла висновку, що немає ментальних вад, а є нераціо­нальне застосування ментальних особливостей. Ось, приміром, популярне прислів'я "Де два українці, там три гетьмани". Насправді вказує на те, що ми – нація лідерів, готових до гнучкої співпраці. Це тип співпраці майбутнього, кожен учасник якої – окрема, важлива особистість. Це не про анархію, а про конструктивну синергію і про громадянське суспільство. Саме це зараз демонструє Україна, коли всі піднялися й об'єдналися в боротьбі з Росією. Кожен із нас знає, що потрібно робити, без додаткових вказівок. Ми максимально організовані. І важливо цей досвід конструктивно застосувати й після того, як ми переможемо.

Або, перепрошую, срачі в соціальних медіа. Срач-активісти дуже корисні, оскільки пророб­ляють суспільні больові точки, привертають до них увагу й навіть запобігають серйознішим проблемам. Суспільне дзеркало. "Баба Параска та баба Палажка" – наш класичний підручник із конфліктної комунікації. І що головне – вибираються вони із своїх коментарів і йдуть разом робити щось корисне й хороше. Українці прекрасні в усіх проявах. Хіба додати трохи далекоглядності, притомності, критичного мислення, скрутити довірливість і поблажливість. А комплекс меншовартості та замилування всім російським, гадаю, у світлі останніх подій – питання закриті.

Восени 2014-го мене запросили на літературник. Прочитала перші вірші книжки – "Діти Беслану", "Ляльководе…", "Літо, 2014". Сходячи зі сцени, побачила збентеженість організаторок. Одна з них мені сказала: "Дуже сміливо й відверто". І це вже після Майдану, анексії Криму. Панічний страх перед ґвалтівником? Страх образити його чи розізлити? Чи не ці риси останніми днями подеколи даються взнаки в реакції окремих світових держав та організацій на російську агресію? Але ж ми вже добре знаємо, що страх, мовчання завершуються новими й новими дітьми Беслану, розростанням території терору.

От саме зараз, коли я відповідаю на ці запитання, в новинах повідомили про 38 загиблих за 11 днів війни дітей. А ще поранені. А скільки загалом із травмованою психікою? Та, на відміну від 2004 року, тепер інформація блискавично розповсюджується. І навіть якби факт загибелі українських дітей хотіли приховати чи не помітити його, то навряд це вдалося б. Це вже чітко зафіксований злочин. І тепер ніхто не сумнівається, хто вбивця. Українцям, як і всьому світові, треба раз і назавжди запам'ятати, що Росії вірити не можна. Вони знову й знову це підтверджують. Українці, щоби більше ніколи не програвати Росії, мають чітко усвідомити нашу цілковиту ментальну різницю. Вони людяність, порядність, толерантність інших використовують суто з корисливою метою. Не цінуючи життя своїх підданих, невже перейматимуться життями громадян інших держав? Андрофаги (плем'я, яке згадував Геродот; за його свідченням, жили на північ від Скіфії, мали найдикіші звичаї, не дотримувалися жодних норм, встановлених у ті часи між іншими народами. – Країна) не знають милосердя. Не варто апелювати до людяності в нелюдів. І це не страшилка на ніч, а констатація дуже неприємного факту. А мотивація одна – ненажерливість. Я цю відповідь знайшла для себе в канадському постапокаліптичному фільмі 2013 року "Колонія". На Землі знову вічна мерзлота. Люди живуть в ізольованих колоніях, застосовуючи для виживання набуті цивілізаційно-культурні навички. Інша частина людства деградувала, обравши канібалізм як спосіб виживання. Її представники спустошують колонію за колонією. У фіналі стрічки відбувається двобій між представником цивілізації та альфою-канібалом. Перший запитує другого: "Чого ти хочеш?!" Той гарчить у відповідь: "Хооочу біііільше". І от якщо цей черговий злочин знову залишиться безкарним, то Путін не лише захоче, а й візьме більше. І самовиправданням буде його вигадана шизофренічна реальність, в яку він поселив і більшість росіян.

 

Все забувається швидше, ніж облітають кульбаби

ДІТИ БЕСЛАНУ

Так швидко все забувається,

Швидше, ніж облітають кульбаби.

Ніж – до горла,

Дуло – до скроні,

Обличчя – в долоні.

Маленькі, ніжні тіла -

Офірна пожива Молoху.

Звичні звички,

Звичайні діла -

Між кривавих кусенів ковзатись

Гарячепарного м'яса,

Кривитись скривавленим ротом.

Так швидко все забувається.

Швидше за кліп ока.

В убієнних дітей очей нема,

Як немає почутих пророків.

Ця спокута сліпа, глуха і німа,

На зап'ястях – колючим дротом,

Целофановим шурхотом крил,

Що згорають у чорний дим,

Облітають не снігом – попелом.

Так швидко все забувається -

Зрадлива, зручна пам'ять,

Зручний, невибагливий спокій.

Діти чужі,

Країна чужа.

Три сотні – у руки Молoха,

Чужий, видовищний клопіт.

Усе забувається швидко,

Як крики в Долині Гінном.

Бесланські офірні діти -

Жаский, нерозгаданий сон

Запікся кляпом у роті,

Затерся в звичайних днях.

Долина Гінном крок за кроком

Долає невпинно шлях.

(16.03.2014)

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×