"Тупіють люди на очах. Всьо та глобалізація"

6 липня за 4 кілометри від села Подобовець Міжгірського району Закарпатської області на великій гірській поляні збираються близько тисячі представників субкультур. Святкують Івана Купала. Фестиваль – неформальний, бо функціонує без організаторів. Називається "Шипіт" – за однойменним водоспадом, що поряд

На початку галявини сидять двоє старих хіпі. Один повністю голий, з довгим волоссям і сивою бородою. Біля нього стоїть металева кружка з вином. Інший має на собі чорну футболку Beatles, круглі сонцезахисні окуляри. Довге сиве волосся перев'язав ­коричневою стрічкою.

– То жах просто, – бере в руки кружку голий. – Ти бачив скільки цивілів наїхало? Перетворили "Шипіт" на курорт. Матраци надувні й подушки з собою привозять. А де єднання з природою? Я взагалі тут на сирій землі сплю і жодного разу не застудився. Природа здоров'я нам дає, але де їм то зрозуміти. ­Їхній мозок і тіло запливли жиром.

– Якби-то тільки то, – потягується другий. – Вони на закони "Шипоту" ­плюють. Смітять усюди де попало. Старших зовсім не поважають. Я вчора приїхав. Пішов намет ставити на своє звичне місце. А там уже якихось малоліток повно. П'яні в дрова. Валя­ються хто де попало. Кругом банки порожні розкидані, кульки вітер розносить. Мене на три букви послали. І що з такими робити? Треба шукати нове ­місце для "Шипоту". Але хто то буде ­робити? Молодих хіпі майже нема. А нам, ­старим, тяжко вже по горах лазити.

– Тупіють люди на очах. Всьо та глобалізація. От купляв у магазині банку кільки й батон. Тре було 9 гривень заплатити. Мало того, шо продавщиця на калькуляторі всьо додавала, то ше й 7 гривень тільки нарахувала. Ну я ж нормальна людина – сказав їй, шо помилилася. Дякувала мені дуже. А жила б у гармонії з природою, то не мала б таких запарених мізків.

Семеро рокерів сидять біля наметів на карематах  під  деревами. Курять, п'ють вино.

– А я кажу вам, тікати з тої України тре, – затягується сигаретою один із рокерів, у футболці Rammstein. На вигляд йому років 25. – Тут вижить нереально. Той й…ний Яник усіх винищить і за ­ґрати посадить. А наші лохи ­навіть нічого йому зробити не ­можуть. ­Ходять, шось там пищать, як свині, і чекають ­смерті. Я не свиня, не хочу жити в Україні. ­Краще вже десь за кордоном прогинатися, але хоч платити будуть і ставитися як до людини.

– Нє, ти не шариш, – відкладає вбік гітару з двома обірваними струнами інший, у коричневій косусі. – Тре ­робити революцію. Піднятися всім ­разом. ­Розстріляти олігархів. А ше ­краще – мучити їх. Як вони людей мучать. ­Забрати всі їхні бабки. І най живуть на тисячу в місяць. От тоді веселуха буде. І ше змінити ті довбані демократичні закони. Ввести такі, як у мусульман є. Украв шо-небудь – руку чик-чирик відрізали до зап'ястя. Якби таке було в нас, то пів-України вже без рук ходили б.

– А мій колега недавно в Англію ­поїхав, – п'є вино з пластикової ­пляшки хлопець із довгим немитим ­волоссям. – Тут він універ закінчив із червоним дипломом. Вивчився на економіста. ­Працював на одній фірмі за ­копійки. Але півроку тому вирішив на то всьо плюнути. Довели хлопа. Втік до англічан. Там найшов роботу гардеробника при якомусь театрі. Платять 1200 фунтів на тиждень. ­Кличе мене до себе. ­Обіцяє найти тепле місце. Я шось вагався. Але тепер, коли побачив, шо в нас москальська мова буде радним язиком, точно звідси валитиму.

Біля намету сидять дві дівчини. У 24-річної Ірини довге світле волосся зібране у хвостик. Нижче талії обв'язана червоною "арафаткою". На її ровесниці Світлані – зелена довга спідниця.

– Ну, ти уявляєш, той урод написав, що кидає мене, – з очей Ірини течуть сльози. – Ми з ним рік зустрічалися. Я на все задля нього готова була. А він така падлюка. Покористувався й викинув. ­Навіть зради йому пробачала. От дура я. На роботу йому обід щодня возила. Бо Андрійчик, бугай-­заплідник клятий, голодний. Смоли треба було йому привезти, а не їжі.

– Та тихо ти, – заспокоює ­подруга. – ­Подивися скільки хлопів навкруги. До вибору, до кольору. Бери який сподобався і розважайся. Дай душі й тілу відпочити трішки.

– Ну, ті патлаті такі нічого, – витирає сльози Ірина. – Гарно виглядають. Але спати з ними тут страшно. Обзавестися якоюсь хворобою не дуже хочеться.

Група туристів піднімається дорогою на "Шипіт". Усім років за 50.

– Ты видела, какие там внизу ­мальчики ходили? – звертається жінка в солом'я­ному капелюшку та білій ­сорочці до іншої. – Все такие грязные. Волосы в ­комок сбитые. Ужас просто. Наш гид говорил, что на верху еще не такое увидеть можно ­будет.

На зустріч їм із лісу виходить повністю гола дівчина. Спокійно прямує повз них до води – купатися.

– О мамочка! – вигукує одна з ­жінок. – Да что ж это такое! Как так можно? Эти украинцы совсем срамоту и совесть ­потеряли.

×