Автобіографічний роман Артема Чеха "Хто ти такий?" готують до друку у чернівецькому видавництві Meridian Czernowitz.

Черкаси 1990-х. Кращим другом школяра Тимофія стає новий співмешканець баби Фелікс – колишній контррозвідник, ветеран Афганістану з посттравматичним синдромом, за сюжетом

– У назві "Хто ти такий?" – питання, яке часто ставить Фелікс Тимофію. І яке ставить собі наприкінці майже дорослий Тимофій, – розповідає 36-річний Артем Чех. – Я задумав написати цей твір, коли мені було 15. Тоді, щоправда, слово "роман" не фігурувало. Не був готовий, розумів, що не подужаю. Надто багато всього, а я надто близько до цього, що й не розгледіти як слід.

Наприкінці 2018-го сказав сім'ї: "Поїду на дачу писати книжку. Я готовий". О восьмій ранку вмикав усю дискографію "Бітлз", сідав працювати, о шостій-сьомій вечора вимикав. І так шість тижнів. Потім ще два роки сидів над текстом.

 

Остаточне рішення прийшло в АТО. Я зрозумів Фелікса і прийняв його правду, хоч би якою брудною вона була. Чимало зрозумів і про дорослішання хлопця, який зростав поряд із ним. Мені близькі постійні повернення до тих часів, до "інших берегів". Я люблю своє минуле. І воно мене не відпускає.

Важко було віддати текст. До останнього здавалося, що можу щось виправити, додати, змінити, прибрати. Найважче було зрозуміти, чи все правильно я зробив і чи не дозволив надто приватним речам опинитись у книжці. Здається, дозволив.

Це художній твір, побудований на основі історії моєї сім'ї. Хронологія від 1990-го до 2000-го зі флешбеками, спогадами, відступами. Якісь періоди охоплені докладніше, якісь – побіжно. Було чимало моментів із минулого, які лізли з пам'яті, напрошувались опинитися на сторінках книжки. Складно було відокремити важливе від неважливого, не забуваючи, що автобіографічна проза неможлива без художнього осмислення. Інакше можна скотитися в банальну стенографію – нудну й нікому не цікаву.

Перші зустрічі зі світом – завжди конфлікт. Ніжний вік – це безкінечна боротьба, страхи, перші усвідомлення себе. Але книжка не лише про це. Важливо було показати буденний бік посттравматичного синдрому. Коли алкоголізм і девіація (поведінка, яка порушує соціальні норми. – Країна) виступають найдоступнішою "терапією", що руйнує тебе і все, чого торкаєшся. І на цьому ґрунті дорослішає хлопчик, якому, крім своїх, доводиться вигрібати проблеми іншої людини.

Мій роман не про 1990-ті. Менш за все хочу, щоб асоціювали з епохою. Так збіглося, що дія відбувається в той період. І звісно, я не міг оминути певні тогочасні маркери.

Ці події могли вписатися в сучасні реалії. Я знаю багато таких історій про понівечені війною душі. Про людей, які не знаходять свого місця поза фронтом. Але тоді не було б такого часового проміжку – 10 років. І повноцінного зростання дитини поряд із ветераном війни. Не було би простору для розгону.

Фелікс – певно, єдиний персонаж, якого не довелося охудожнювати. У романі він на 90 відсотків такий, яким і був. Але той солдафон із дірявою головою і збитими кістяшками на руках, якого знав у дитинстві, постав в іншому світлі, коли я сам зрозумів, що таке війна. Можливо, не такою мірою, як він. Але навіть ця приблизність у розумінні війни і її впливу на людину дає багато.

Фелікс – травмована, нездорова особистість, яка опинилася в часи перебудови сам на сам зі своїми болями. У дитинстві мені все це видавалося потішним. Через вік я не міг зрозуміти його травми.

"Хто ти такий?" закриває для мене тему "інших берегів". Я втомився працювати з пам'яттю, крутити, мов карамельку в роті, всі ті події й антураж. Усвідомлюю, що ці моменти більше важливі мені як письменнику, ніж читачу. Писав це для себе і про себе. Якщо зміг підлікувати свої травми – чудово. Якщо зміг нарешті відпустити цих нав'язливих демонів минулого – прекрасно.

Коли я писав, мови про кіно не було. Ідея прийшла тоді, як був готовий перший драфт. І саме за мотивами першої сирої версії писався сценарій.

Кіно і книжка – різні. Сценарій написали за мотивами. У фільмі не буде всього того нагромадження історій, які є в романі. На місці глядача-читача я не брався б їх порівнювати – це окремі теми, пов'язані лише спільними персонажами й деякими сюжетними ходами.

Найперше – роман не кінематографічний за своєю суттю. Ірина Цілик змогла зробити з моєї історії кіно – цілісне і щільне, дістати з тексту ядро і перекласти його на кіномову. Я думав, це неможливо. Але, беручи участь у всьому процесі створення фільму, починаючи від сценарію і закінчуючи монтажем, зрозумів, наскільки її робота складніша та багатогранніша за мою.

Натякнув на зв'язок між безпорадністю 1990-х та безнадійним сьогоденням

— Артем Чех як письменник ставиться до своєї ранньої творчості досить скептично, — каже літературний редактор Олександр Бойченко, 50 років. — Не беруся судити, наскільки він у цій строгості до себе справедливий. Але, мабуть, вимовляючи сьогодні його ім'я, варто мати на увазі передусім три найновіші книжки — "Точка нуль", "Район Д" і "Хто ти такий?". Вони різні, однак говорити у зв'язку з цим про еволюцію ще рано, бо відмінності між ними зумовлені радше жанрово. Перша — переважно побутові нариси з війни, друга — збірка оповідань, третя — роман. А крім того, задуми цих книжок виникали не в тій послідовності, в якій автор здавав їх до друку.

Стилістично й тематично "Хто ти такий?" перегукується з "Районом Д". Місце дії — Черкаси, час дії — дитинство і юність на тлі 1990-х, пригоди й переживання — великою мірою автобіографічні.

Але "Хто ти такий?" — це в найстрогішому розумінні роман. Причому так званий роман виховання з усіма характерними для цього жанру ознаками. Головною темою такого твору мусить бути дорослішання героя, його формування у зіткненнях зі світом, в якому йому потім доведеться жити. Думаю, що й надмірна на перший погляд кількість метафор і порівнянь у цій книжці випливає зі згаданої теми. Адже так у дитинстві працює наша свідомість, пізнаючи дійсність шляхом зіставлення її нових і незнайомих елементів з уже засвоєними. Зрештою, може, й не аж така надмірна, бо як редактор я ті порівняння з метафорами трохи прорідив.

У такого типу романі важливе змалювання епохи. Святкуючи 30-ту річницю Незалежності, добре би згадати, що до більшості населення України політична свобода прийшла разом із матеріальними випробуваннями, втратою впевненості в завтрашньому дні, ідеологічною розгубленістю. Не кажучи вже про переляк від розгулу бандитизму і спливання на поверхню всього того шумовиння, яке взяло реальну владу у країні. Сумна правда полягає в тому, що, на відміну від успішніших країн Центрально-Східної Європи, ми в 1990-ті не дали собі ради. Провалили всі реформи, за що розплачуємося дотепер і будемо розплачуватися ще довго. Артемові вдалося переконливо передати атмосферу 1990-х і натякнути на зв'язок між нашою тодішньою безпорадністю та нашим — у моєму сприйнятті — безнадійним сьогоденням.

Одним із тих, хто не знаходить собі місця в новій дійсності, є наскрізь амбівалентний персонаж роману — ветеран афганської війни Фелікс. Власне, він є уособленням цієї війни. Контужений, психічно травмований, хоча, з другого боку, зі своїм кодексом честі і здатністю на вчинки. У взаємодії з цим небезпечно-притягальним персонажем і відбувається виховання головного героя. А як саме воно відбувається — цього я розкривати не буду. За лічені дні читачі зможуть довідатися про все самі. А також поміркувати про те, як довго гояться рани будь-якої війни і якими тривалими виявляються її наслідки.

×