"Книгою року BBC-2018" назвали роман "Коханці Юстиції" Юрія Андруховича, 58 років. Вийшов у чернівецькому видавництві Meridian Czernowitz. Містить вісім історій про злочинців, у яких письменник кожному шукає шанс на бодай часткову реабілітацію.
Грошова винагорода конкурсу – 1 тис. фунтів стерлінгів – 35 тис. грн
– Андрухович писав роман "Коханці Юстиції" 27 років, – каже видавець 44-річний Святослав Померанцев. Він отримав диплом переможця замість автора. Письменник перебуває в Канаді. Церемонію провели 14 грудня у столичному готелі Radisson Blu. Організатори влаштували відеоконференцію з лауреатом, але зв'язок обірвався.
– Його персонажі – злочинці від Середньовіччя до 1970-х. Ставить питання, наскільки справедлива юстиція, настільки кожен негідник отримав по заслузі. Автор пише про реальних людей, які залишили по собі згадки в архівах. Найбільше зачепила розповідь про привселюдне спалення крадія Альберта Вироземського. 1641-го у Львові його засудили до страти за "найганебніший людський вчинок за всю історію міста" – що продався дияволу. За цим оповіданням київський Молодий театр поставив спектакль. Є історії агента КДБ Богдана Сташинського, який застрелив Степана Бандеру. І Мирослава Січинського – він у Львові вбив галицького намісника Анджея Потоцького на знак помсти за кривди, заподіяні українцям.
Сім років я бігав навколо Андруховича, випрошуючи книжку. Ця людина може чекати десятиріччями, стримувати себе як письменник – це цінна якість. Читаючи Андруховича, кайфуєш від того, як автор майстерно працює з мовою, матеріалом. Вважаю цю книжку капіталом. Є такі, що продаються, доки на слуху. Андруховича завжди купують добре.
– Не вірив, що оберуть "Коханців Юстиції", – говорить член журі Віталій Жежера, 65 років. – Є багато суперечок, роман це чи збірка оповідань. Я перестав мислити такими категоріями ще після школи. Яким би не був жанр, головне – що це література. Сюжет я забув одразу після прочитання. Бо головне – не історії, а спосіб, якими вони розповідаються. Це спроба потужної поезії у прозі. І дуже Андрухович: відчуваються мізки. Є погляд на історію і сучасність одночасно.
Для себе обирав між роботою Юрія Андруховича, "Сірими бджолами" Андрія Куркова і "Де немає Бога" Макса Кідрука. У Куркова наскрізна тема роману – людина і її дім, батьківщина. Герой книжки Сергійович живе в сірій зоні під Горлівкою на вузькій смужці землі між двома арміями, мінними полями. У селі залишилися двоє – він і колишній однокласник Пашка. Не виїхав, бо не хотів кидати шість вуликів із бджолами.
Кідрук уміє майструвати сюжет із підножного корму – дуже по-американськи. Це хороша масова література, якої в нас мало. Бо є масова, але не література, і література, але не масова.
– Написав книжку про шістьох пасажирів, які вижили після авіакатастрофи в горах Пакистану, – каже письменник і мандрівник 34-річний Макс Кідрук. Його роман "Де немає Бога" увійшов до фіналу премії "Книга року ВВС-2018". На церемонію нагородження прийшов зі щільно впакованим наплічником. Наступного дня летить в Індонезію.
– Книжку присвятив батькам. Історія кожного героя так чи інакше стосується теми батьківства. Одна з них – українка, яка намагається врятувати кінченого сина із в'язниці. Ще один персонаж – успішний німецький політик, який будує кар'єру, тільки щоб відповідати очікуванням батька. Найважливіша частина – це передсмертний лист американця Томаса Бартона до сина-бейсболіста. Ним закінчується роман. Над сторінкою тексту листа працював приблизно стільки ж, як і над самою книжкою – майже рік. Ідею роману мав давно, але не збирався його писати зараз. Узявся, коли помітив, як постарішали батьки. Я пізня дитина, моєму батькові 72.
– 1999-го в Сімферополі я потрапила за ґрати, – розповідає письменниця Ірина Агапєєва, 38 років. Написала автобіографічний роман "Троянда за колючкою" про жіночу тюрму.
– На вулиці троє міліціонерів напали на брата. Я почала його захищати. Нас звинуватили у заподіянні тілесних ушкоджень правоохоронцям. Рік провела у слідчому ізоляторі. Найстрашніше – коли там залишаються на роки. Тоді навряд чи людину виправдають. Бо може подати на державу в суд за порушення прав, нелюдське поводження.
Коли мене звільнили, кинула навчання на філології і вступила на юридичний факультет. Бо 18-річною нічого не знала про свої права. За фахом так і не працювала – почала писати книжки. Отримала листа від читачки. Вона – дружина тюремного охоронця. 20 років вважала чоловіка добрим сім'янином. А після "Троянди за колючкою" почала думати про те, який він на службі, чому весь цей час мовчав?
– Один із трендів останніх років – осмислення, – каже літературознавиця, член журі 60-річна Віра Агеєва. – Пишуть багато автобіографічних речей. Після Майдану ми стали відвертішими, почали думати про те, що боялися говорити. Показова в цьому плані книжка харків'янина Олега Коцарева "Люди в гніздах". У ній велику історію ми бачимо через малу, родинну. Коцарев описує життя кількох поколінь своєї сім'ї, які пережили війни, табори, репресії, окупацію. Є речі, про які батьки розповіли, коли я стала дорослою. Такі історії є у багатьох родинах. Замовчувані травми спричинюють неврози, а замовчування історичної правди – неврози національної пам'яті. Зараз ми їх позбуваємося.
Андрій Бондар у буденних речах відкриває щось важливе
Книжка "Церебро" 44-річного Андрія Бондара стала найкращою в номінації "Есеїстика". "Книга року ВВС" запровадила її 2018-го.
– Для мене це спроба розмови із собою. І втеча від себе, – каже Бондар. – Кожне оповідання показує історію з різними настроями і станами свідомості. Їх об'єднує тема страхів – наприклад страху смерті. Зрозумів це, коли їздив із презентацією. Читаючи вголос для публіки, почувався, як на прийомі у психоаналітика. "Церебро" в перекладі з іспанської та португальської означає мозок. Назвав так, бо люблю мислити.
– Це книжка про гріх і спокусу письменницької праці, – говорить член журі Віталій Жежера. – У Бондара більшість текстів есеїстикою не є, але скомпоновані так, що стають одним великим есеєм, створеним за законами поезії чи джазу. На обкладинці обігрується картина італійського живописця Караваджо про Хому Невірного. Андрій Бондар і німецький письменник Томас Манн розглядають формулу про енергію і масу на пузі в Ейнштейна.
– Рада за Андрія, він був моїм студентом, – додає Віра Агеєва. – Описує ніби буденні речі – зустріч Нового року чи коли вперше сідаєш за кермо машини. І в таких звичних справах герой відкриває щось важливе. Отримуєш психологічний досвід. Есей – це роздум, а приводів до роздумів у сучасній Україні стає дедалі більше. Це можливість зрозуміти, де ми і куди йдемо.
Малярчук не зраджує своїй похмурості і в дитячій літературі
– Востаннє мене так теліпало кілька місяців тому, коли поліція змусила вийти з машини і вивернути кишені, – говорить письменник Сашко Дерманський, 42 роки. Його роман "Мері" переміг у категорії "Дитяча книга року BBC". Її надрукували в київському видавництві "А-ба-ба-га-ла-ма-га".
– У родині Ковальчуків старший син 10-річний Андрій не розмовляє, – продовжує Дерманський. – Лікарі не можуть знайти причину. На обстеження потрібні кошти, яких немає. Подружжя свариться і думає про розлучення. Батько працює жокеєм на іподромі. Щоб заробити, хоче виграти кубок на змаганнях. А жокей із нього такий собі. Мері – його кобила, подарунок англійської федерації кінного спорту. Виявляється, на перегонах йому потрібно змагатися з самим нечистим конем на ім'я Вихор. І від цього залежить доля сім'ї.
Намагався написати історію так, щоб дитині було цікаво. Аби вона вчилася відчувати, переживати разом із героями, радіти. Щоб здолати труднощі, треба згуртуватися. Показую, що найголовніша боротьба в нашому житті – із самим собою. Важливо думати не лише про себе, а й про тих, хто поруч. Навіть пес Вареник, який весь час лінувався вилізти з будки, попросив його відв'язати. Бо хотів допомогти у відповідальний момент.
– Ця казка нагадує "Гаррі Поттера", – каже письменниця, член журі Світлана Пиркало, 42 роки. – Динамічна пригодницька історія з елементами магії.
Усіх фіналістів "Дитячої книги року ВВС" цікаво читати. "Зюзя" Сергія Куцана сповнена гумору. Так звати пацюка, якого баба дарує онуці на день народження. Тварина вміє співати і створює родині багато проблем. Роман "Зграя" Анастасії Нікуліної розповідає про підлітків, які захоплюються паркуром. Показує Львів живим, а не ідеалізованим містом цукерок і кави. Герої дружать і закохуються, переживають драми на тлі захопливого спорту.
Серед фіналістів конкурсу – повість Mox Nox Тані Малярчук. Це її дебютний твір для дітей. 2016-го перемогла в дорослій номінації "Книги року ВВС" з романом "Забуття" про історика В'ячеслава Липинського.
– Малярчук не зраджує своїй похмурості і в дитячій літературі, – говорить випусковий редактор BBC 38-річна Марта Шокало. – Розповідає про пригоди кажанів у світі, де зникли люди. Обкладинка і малюнки темні, але у книжці багато добра.
4 
1
Коментарі