Про 10 найкращих театральних режисерів України і творчі методи кожного з них розповідає театрознавець Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА
Андрій БАКІРОВ, 56 років
Невелику кількість декорацій режисер компенсує роботою з акторами. Стали його "універсальними солдатами" – працюють як циркові, музичні й драматичні артисти.
Вистави Бакірова вирізняються мінімалістичною і стильною сценографією. Вибудовує театральний простір за допомогою комбінацій поєднання акторів.
Прикметна в цьому сенсі його "Комедія помилок" за Шекспіром. Актори, мов ртуть, розпорошуються по сцені, потім об'єднуються. І так весь час, що надає виставі відчуття безупинного руху. Режисер дозволяє акторам усіляко імпровізувати. Це робить його вистави жвавими і живими.
Спектаклі Бакірова завжди несуть заряд позитивної енергії. Навіть якщо вони сумні й трагічні. Ймовірно, це – результат того, що режисер і актори переймаються образами та долями персонажів, як рідних, близьких. За кожним героєм Бакіров бачить його історію. Знаходить і виділяє головну емоцію, притаманну персонажу, – гнів, сум, роздратування чи співчуття. Йде від почуттів героя, а не від життєвих обставин, у яких той опинився.
Бажано переглянути вистави: "Наше містечко", "Комедія помилок", "Ніч перед Різдвом" – Чернігівський обласний академічний музично-драматичний театр ім. Тараса Шевченка.
Андрій БІЛОУС, 41 рік
Режисер перевертає літературу "догори дриґом". Відкидає стереотипні моделі сприйняття тексту. Намагається відшукати нові смисли і пропонує глядачеві нестандартне бачення класики. Як приклад – вистава "Горе з розуму".
У п'єсі Олександра Грибоєдова зі шкільної програми завжди було важливо, куди повертається Чацький. А Білоус конкретизує: звідки він повертається – з війни. Від цього у героя інше бачення світу, побутових обставин, ставлення до сімейних цінностей, любові. І зрозуміло, у повсякденності він – зовсім чужий. Також Білоус робить героїнею не Соф'ю, а Лізу – дівчину просту й чутливу, не манірну. Так з'являється трагедія відторгнення людини суспільством.
Режисер відверто показує всі найгірші якості персонажа. Примушує глядачів сприймати людську природу такою, як вона є. Не заплющувати очі на її непривабливу частину. Адже вона є в кожному з нас.
Зазвичай працює з художником Борисом Орловим. Його образна система допомагає проявити ті особливості героя, які цікавлять режисера найбільше. Борис починав як актор, тому костюми героїв йому інколи важливіші за сценографію. Багато працює з деталями. Для Орлова костюм – не одяг, а шкіра, вдягаючи яку, актор стає іншою людиною на сцені.
Варто подивитися п'єси: "Украдене щастя", "Загадкові варіації", "Горе з розуму", "Однорукий" – у київському Молодому театрі, "Лоліта" й "Небезпечні зв'язки" – у столичному Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра.
Дмитро БОГОМАЗОВ, 53 роки
Першим з українських режисерів відмовився від кліше побутово-етнографічного театру. Замінив його глибоким психологізмом і експресією у показі почуттів героїв.
Богомазов пройшов кілька етапів розуміння людської природи і способів відображення. Спочатку це була робота зі сценографією та деталями костюмів, як у "Дванадцятій ночі" та "Філоктеті-концерті". Потім – пластичні й драматичні рішення в роботі з акторами, як у "Роберто Зукко" і "Гамлеті". Сьогодні на перший план вийшло акустичне наповнення вистави. У цьому допомагають композитори Олександр Кохановський та Олександр Курій.
Звуку підкорені акторська гра і текст твору. Особлива театральність виникає не через окремі деталі, а через тотальне заповнення простору звуками. Не всі актори – професійні музиканти. Але, працюючи з Богомазовим, дехто навчився грати на інструментах. У виставах "Войцек. Карнавал плоті", "Співай, Лола, співай!" акустичні образи й метафори важливіші за слова. Наприклад, як шелестить, промовляє нічний ліс у "Войцеку". Режисер бачить світ не просто, як картинку. А відчуває, як у ньому перегукується багатоголосся перехожих, машин і дерев.
Бажано переглянути вистави: Morituri te salutant та "Ліс" у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, "Співай, Лола, співай!" і "Войцек. Карнавал плоті" – у Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра.
Максим ГОЛЕНКО, 38 років
Його творче дослідження – у провокаціях. Говорить брутальною відвертою мовою про людей і спостерігає, чи зможуть це витримати глядачі. Вистави балансують на межі пристойного – між нормою та аномальністю, дозволеним і забороненим.
Голенко також часто відмовляється від традиційного театрального простору – наприклад, на користь циркової арени. А цирк – це балансування між мистецтвом і ремеслом, між безпекою і небезпекою, тим, що можна, і що – ні. Яскравий грим акторів, брутальні декорації і костюми, шкіряні маски й ланцюги, а на додачу ще й акробатки під куполом. Режисер ставить питання про те, чи глядач готовий відмовитися від власного комфорту, щоб допомогти іншій людині.
Варто переглянути п'єси: "Афродизіак" – "Дикий театр" у Національному цирку, "Хазяїн" і "Пишка" – у Миколаївському театрі драми та музичної комедії, "Королева краси" – у київському театрі "Золоті ворота".
Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ, 41 рік
Під час перегляду перших робіт режисера здавалося, що заграє з глядачем. Обирає жалісливі тексти – щоб сподобатися. Однак робить це не кон'юнктурно. Сентиментальність у Держипільського не набула ознак поганого смаку, а стала способом приведення публіки до катарсису. На його виставах глядачі часто плачуть.
Але вже в "Енеїді" режисер іронізує з української природної чутливості.
Акторів спонукає розкривати їхній життєвий досвід. Кілька з них – зокрема, Олексій Гнатковський, Надія Левченко – затребувані в кінематографі.
Бажано переглянути вистави "Нація", "Солодка Даруся" й "Гамлет" – у Івано-Франківському музично-драматичному театрі ім. Івана Франка.
Станіслав ЖИРКОВ, 30 років
Прекрасно відчуває зміни в людській природі останніх 20–30 років і представляє це на сцені. Як змінилися рухи, жести, мова, як на нас впливають нові технології, наскільки ми залежні від ґаджетів.
Жирков полюбляє поп-культуру. Часто використовує елементи шоу. Його актори зазвичай спостерігають за своїми персонажами наче збоку. При цьому створюють переконливі сценічні образи.
Варто подивитися п'єси "Наташина мрія", "Слава Героям" – у "Золотих воротах", "Сталкери" – у київському Молодому театрі.
Володимир КУЧИНСЬКИЙ, 58 років
Створив унікальний театр і акторську школу. З неї вийшли Микола Береза, Олег Стефан, Андрій Козак. У системі Кучинського чимало від техніки роботи з акторами польського режисера Єжи Гротовського. Артисти мусять існувати в кількох смислових вимірах. Взаємодіяти з простором, костюмами, одне з одним.
Кучинський не приймає текст на віру, як правдиве висловлювання героя. Бо ми нечасто говоримо відверто й прямо. Кажемо одне, маємо на увазі друге, думаємо про третє. Кучинський наче перекладає тексти на безсловесну мову. У виставі "Амнезія, або Маленькі подружні злочини" бачимо не одну, як у драматурга, а дві подружні пари. Кожна з них мовби віддзеркалює іншу – в комічному, трагічному чи трагікомічному світлі.
Усі вистави Кучинського – атмосферні.
Режисер бореться з тяжкою хворобою крові – гострим лейкозом. Тому не ставить нових п'єс.
Бажано переглянути: Ma-na Hat-ta, "Амнезія, або Маленькі подружні злочини" і "Так казав Заратустра" – у Львівському театрі ім. Леся Курбаса.
Олексій ЛІСОВЕЦЬ, 57 років
Він може поставити телефонну книгу – і це буде цікаво. Так кажуть про Олексія Лісовця. Йому достатньо мінімальних засобів на сцені – світла й акторів. Прагне зануритись у психологію дійових осіб, дізнатися про причини їхніх рішень та вчинків. Ці відповіді ретельно шукає разом із виконавцями.
Добре помітно, як кожний наступний прийом режисера випливає з попереднього. Тому спектаклі Лісовця завжди композиційно цілісні. Водночас постановки мальовничі, їх можна розглядати, як картини.
Варто переглянути вистави: "Опіскін, Фома!", "Мотузка" та "Не все коту Масляна" – у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
Віталій МАЛАХОВ, 62 роки
Театр на Подолі, яким керує Віталій Малахов, зараз не має великої сцени. Тому режисер за останній час поставив небагато спектаклів. Починав у 1980-х. На різних етапах розвитку робив акцент і на використанні шоу-елементів, і на психологічній зануреності у стосунки персонажів.
Докладно проробляє характер кожної дійової особи. Авторський текст сприймає скоріше як привід до роздумів. За драматургом повністю не йде, пропонує своє бачення сцен, ситуацій.
Бажано подивитися п'єси: "Дядя Ваня", "Передчуття Мини Мазайла", "Фараони" й "У степах України" – на малій сцені Національного палацу мистецтв "Україна".
Володимир ПЕТРЕНКО, 53 роки
Завжди робив ставку на колектив, а не на акторську індивідуальність. У його виставах багато масових сцен. Так показує поведінку людини у соціумі. У Петренка індивідуум не існує, а співіснує разом з оточуючими – хоче того чи ні.
Варто переглянути вистави: "Самогубець", "Голодна кров" та "Ворон" – у Дніпровському молодіжному театрі "Віримо!"
2 
35413
Коментарі