Першою прем'єрою 39-го сезону київського "Молодого театру" буде вистава "Різня". Спектакль покажуть 16 і 17 вересня. Про роботу над постановкою розповідає режисер 30-річна Влада БЄЛОЗОРЕНКО
"Різня" – вистава за п'єсою французького драматурга 58-річної Ясміни Реза.
Дія спектаклю відбувається у вітальні Веронік і Мішеля Ульє. До них прийшло подружжя Анет і Алена Реїв. Хочуть залагодити ситуацію: їхній 11-річний син вибив два зуби однокласнику Брюно Ульє. Цивілізована розмова поступово переходить у сварку. Дорослі сперечаються, не добираючи слів. Проблеми в шлюбі, непорозуміння між батьками й дітьми – все виходить назовні.
Ролі у двох складах спектаклю виконують:
Веронік – Римма Зюбіна, Олена Узлюк
Мішель – Анатолій Сомик, Ігор Портянко
Анет – Ірма Вітовська, Лілія Ребрик
Ален – Олександр Ромашко,
Олег Москаленко
В Україні склався певний фасад європейського суспільства. Маємо приватні школи з відеокамерами, ходимо на фітнес, займаємось бігом і йогою. Все про своє життя викладаємо у соцмережах. Але цей фасад – крихкий. Таке можна сказати не лише про українців.
Привід зустрічі двох французьких родин – незначний. Вона могла закінчитися за 10 хвилин, якби пари дійшли згоди. Однак від їхніх егоїзмів пішли хвилі, здійнявся шторм, який усе трощить.
Наприкінці вистави розуміємо: дві пари не здатні порозумітися не тільки між собою. Всі четверо – нещасливі, бо не вміють спілкуватися в сім'ї.
П'єса побутова. Мені хотілося уніфікувати зовнішність героїв, які належать до різних соціальних прошарків. Веронік – письменниця, її чоловік торгує унітазами. Ален – юрист фармацевтичної фірми, через ліки якої багато людей стали інвалідами. Анет – радниця з оцінювання майна. Родина обтяжує кожного. Однак подружжя продовжують прикриватися фасадом успішності.
Ще 10 років тому я друкувала книжки на принтері. Тепер можу все знайти в телефоні, навіть не в комп'ютері. Живемо, наче у прямому ефірі. Це ситуація неймовірної довіри одне до одного, за якою майбутнє. Вона дає великі потенційні переваги. Але люди, навпаки, все більше лицемірять, не вчаться спілкуватися з близькими. А без цього фасад, який будуємо для чужого ока, стає кліткою, а не ширмою. Станіславський казав, що в житті найголовніше – слухати і чути, дивитись і бачити.
Якби знала відповідь на питання – як уникати таких стосунків, напевно, не ставила б спектакль. У мене є театр-студія, куди приходять дорослі. Вчора їхали після репетиції й одна слухачка каже:
– Коли ти запитала, хто може перекласти п'єсу англійською, я не підняла руки, хоча викладач мови. Не розумію, чому я цього не зробила.
– Ти сумніваєшся чи ніколи не піднімаєш? – запитую.
– Ніколи, – відповідає.
Почали з цією жінкою згадувати всі тренінги, де хтось виявляє ініціативу. А вона – що довше в колективі, то більше усамітнюється. Але сама про це заговорила. І наважилася ходити в театральну студію, щоб навчитися комунікувати.
Герої п'єси, напевно, вперше зрозуміли й зізналися собі, що байдужі до близьких. Кожен пережив певний катарсис (моральне очищення в результаті душевного потрясіння або перенесеного страждання. – Країна).
П'єса "Різанина" зацікавила тому, що це – інтелектуальна комедія. В такому жанрі ще не працювала. Зазвичай комедії поділяють на два підтипи – положень і характерів. Режисери знають, як такі вистави будувати, які фішки застосувати. Але в "Різанині" Ясміни Різа ці ключики не працюють. Паралельно зі смішним автор вибудовує фундамент глибокої теми. Заганяє персонажів у ситуацію, коли починають проявлятися їхні характери. У п'єсі нічого не відбувається. Чотири години діалогів. Поставити її було професійним викликом. Хотілося знайти точку, яка торкне по-справжньому. Доки цього не станеться, вистава не відбудеться. Як будувати постановку? Маєш ремесло, розумієш технологію, звик до п'єс, де є композиція, зав'язка, розв'язка, кульмінація, експозиція, вихідна подія. Це все і тут є, але під іншим соусом.
Достоєвський в "Ідіоті" гіпертрофовано подає світогляд персонажів. Бо таких людей не буває. Це – концентрат, необхідний для роману.
Важливо, коли на сцені є типажі, а не конкретні особи. Навіть якщо це дуже приватна п'єса. Навіть якщо матеріал – копирсання в чужій душі. Тоді у виставі не говориш про себе, а намагаєшся рефлексувати, аналізувати діалоги зі світом. Також було важливо перевести п'єсу з рейок суспільно-соціальної проблематики на людяну. По сцені розкидані наповнені повітрям великі сміттєві мішки. Цим художник Володимир Карашевський показує, що персонажі багато базікають, а головні слова сказати неспроможні.
В автора фінал відкритий. Ми ж з акторами говоримо, що буде з персонажами далі. Вони продовжуватимуть жити, як раніше.
Наприкінці герої готові вбити одне одного. І тут – дзвінок. Веронік телефонує донька.
– Так, котику, – бере слухавку та. І миттєво вмикається лицемірство. Всі замовкають, хоча ще секунду тому в кімнаті була війна світів.
Дорослі триматимуться за свої сім'ї, однак цю сварку не забудуть. У певний момент можуть спробувати вирватися з кола взаємних претензій, але не зможуть. Бо кожен живе не з тією людиною.
3 
1
Коментарі