Ексклюзиви
Вівторок, 25 вересня 2018 11:13

Перекладати з російської потрібно задля збагачення власної мови

Понад 900 презентацій, дискусій, публічних читань відбулося на 25-му Форумі видавців у Львові з 19 по 23 вересня

Середа 19 вересня

14:13

Конференц-зал Палацу мистецтв

– Один із моїх улюблених авторів – українець Микола Гоголь. У нього талант описувати дурні риси суспільства в іронічних образах, смішно і захопливо, – каже французький письменник 52-річний Фредерік Беґбедер на презентації свого роману "Життя без краю".

Вийшов у видавництві "КМ-Букс". На зустріч із Беґбедером прийшли переважно жінки.

– Мій новий роман – про можливість вічного життя. Людство намагалося досягти його тисячі років. Із розвитком науки на це з'явилося більше шансів. Герой книжки хоче стати надлюдиною. Розпитує про це в провідних клініках світу – Швейцарії, Австрії, США, Ізраїлю. Оповідь перемішується зі справжніми інтерв'ю з біологами, генетиками, з якими я спілкувався протягом двох років.

Щоразу починаю писати з думкою, що це буде щось нове й цікаве. А виходить одна й та ж історія. Це щось на зразок прокляття. Моя нав'язлива ідея – час. Пишу, аби його подолати. Сподіваюсь перемогти власну смерть.

Насамперед пройшов ґрунтовний медичний огляд. Порадили їсти більше зелених овочів, займатися спортом. Це погано вдається. Але з тілом варто експериментувати. Головне – знати свій генетичний код, щоб розуміти, що може статися в майбутньому. А тоді – пластика, переливання крові, робота зі стовбуровими клітинами.

Однак усе це – ілюзія невразливості, як подушка безпеки в машині. Кінець у всіх однаковий. Найкращий шлях перемогти смерть – давати нове життя. Коли вдома багато дітей – це чудовий спосіб помолодшати. Ще один – мистецтво: малювання, музика. Воно вічне.

У своїй найтиражованішій книжці пишу, що "Кохання живе три роки", – це не завжди так. Щоб довго триматися разом – треба бути незбагненним і незрозумілим один одному. Не можна привласнювати свою половинку. Один читач казав мені: "Я живу з дружиною понад 10 років. Сплю з нею в одному ліжку, але зовсім не знаю її". Можливо, це – секрет тривалого кохання.

  Плакат ”Врятуйте Олега Сенцова” висить при вході у Львівський Палац мистецтв – центральну локацію ”Форуму видавців”. 19 вересня на відкритті заходу кожен відвідувач міг узяти наліпку з числом 129 – кількість днів, які голодує режисер у російській в’язниці. Щодня цифра на наліпках змінювалася
Плакат ”Врятуйте Олега Сенцова” висить при вході у Львівський Палац мистецтв – центральну локацію ”Форуму видавців”. 19 вересня на відкритті заходу кожен відвідувач міг узяти наліпку з числом 129 – кількість днів, які голодує режисер у російській в’язниці. Щодня цифра на наліпках змінювалася

Четвер, 20 вересня

18:15

Театр Леся Курбаса

– Науковці, які вивчають зміни живих організмів, вважають, що свідомість – побічний ефект еволюції, – каже канадський фантаст 60-річний Пітер Вотс.

Він – морський біолог за освітою. Презентує роман "Сліпобачення" – про перший контакт землян з інопланетною цивілізацією.

– Нам здається, що кожне своє рішення обдумуємо. Але це не так, – продовжує Вотс. – Нейронні сітки передають імпульси, що відповідають за певні дії, за сім секунд до того, як приймаємо рішення. До прикладу, порухати пальцями, – письменник підносить праву руку. – Думаєте я захотів продемонструвати це саме зараз? Ні, – сміється. – Це сталося за 7 секунд до того, як я вирішив це зробити. Це відбувається рефлекторно. Ніби за чиєюсь схемою.

Непотрібність свідомості можна довести експериментально. Фантомний біль. Досі не зрозуміло чому, але люди відчувають його.

Відпустіть усі свої проблеми. Усвідомлюючи та обдумуючи їх – тільки погіршуєте своє становище. Мозок їх вирішить сам. Перестаньте себе накручувати.

Свідомість – це паразит, який живе всередині цілого організму. Але мені подобається бути паразитом. Бо свідомість змушує нас відчувати емоції, переживати, здійснювати дурні вчинки. Врешті ми – люди, а не машини.

П'ятниця, 21 вересня

13:15

Румунську поетесу 32-річну Міруну Владу на батьківщині називають "майстром політичної поезії".

– 2013-го на півроку переїхала до Боснії. Писала там наукову роботу про інтеграцію балканських країн до Євросоюзу. Місцеві розповідали завчені історії про тамтешню війну, які товкмачать усім іноземцям. Живі спогади починалися, коли вимикала диктофон. У своїх творах не використовую ці історії в чистому вигляді. Змішую їх, як частинки пазла. Прототипом одного вірша стала літня жінка, з якою їхала в потязі. Кілька годин розповідала щось боснійською, якою я не володію. Не зрозуміла жодного слова. Наприкінці поїздки обнялися і обоє розплакалися. У вірші уявила, як ця жінка могла пережити 4-річну облогу Сараєва – найдовшу в сучасній історії. Пишу, що поголила голову. На миття довгого волосся йшло двоє відер води з п'яти, які давали на тиждень. Мене запитують: "У чому тут політика?" Насправді, вона всюди.

Суспільство – це не абстрактна маса. На особистих переживаннях краще відчуваємо суперечності історичних подій.

Декламує вірші зі збірки "Боснія. Поділ".

– Ми – нове тату на її лопатці, – читає румунською вірш про фільм "У краю крові та меду". Його 2011-го зняла голлівудська зірка Анджеліна Джолі.

– Сербський солдат і боснійка закохуються, за сюжетом. Вони – по різні боки фронту. Стрічку в Боснії сприйняли неоднозначно. Мені вона не сподобалася. Драму перетворили на тло для любовної історії.

15:20

– У залі немає дітей? – запитує журналіст Андрій Цаплієнко, 49 років.

Вмикає відео. Військовий розстрілює чоловіка, що лежить у траві.

– Зняли ці кадри в Кот-д'Івуарі 2002-го, – розповідає. – Ще нікому їх не показували. З оператором опинилися в оточеному місті Буаке. Фільмували повстанців. Повз проходив 20-річний хлопець. Його зупинили, поклали на землю і розстріляли. Звинуватили в мародерстві. Мовляв, украв сумку. 16 років думаю: чи могли ми зупинити це вбивство? Якби спробували, нас теж напевне застрелили б.

У моїй книжці "Стіна" герой змушений робити вибір. Легко залишатися над конфліктом, коли війна далеко. Коли ж вона – у твоїй країні, маєш визначитися: по який ти бік барикад. Це не відповідає стандартам військової журналістики. Торік при нас випробовували саморобну систему залпового вогню, яку в своєму гаражі зробив харків'янин Олександр Безпалий. Стріляє калібром, дозволеним мінськими домовленостями. Це небезпечно. Той, хто це робить, сам може загинути. Коли все пройшло вдало, не втримав емоцій, радів. Британські журналісти мене не зрозуміли б. Але сподіваюся, що українці зрозуміють.

Субота, 22 вересня

11:20

– В Україні не може з'явитися свій Гемінґвей, – каже письменник Сергій Жадан, 44 роки. – Він був пацифістом. А якщо ти пацифіст стосовно українсько-російської війни, то значить заперечуєш право своєї країни захищатися. У нашій ситуації гуманізм є саботажем і зрадництвом. Свого Ремарка теж не може бути. Одна річ, коли сидиш в окопі під час Першої світової, не розуміючи, за що воюєш. Інша – коли перебуваєш на передовій під Попасною.

У дискусії бере участь письменник Андрій Курков, 57 років. Звертається до Жадана:

– Один із найкращих романів останніх років – "До побачення там, нагорі" француза П'єра Леметра. Отримав Гонкурівську премію – найпрестижнішу у Франції. Це твір про Першу світову. 100 років минуло, а на цю тему досі пишуть, знімають фільми з обох боків конфлікту. Вже немає поділу на поганих ворогів і своїх. Натомість з'являється співчуття до всіх, зникає ненависть. Чи можеш уявити, що через якийсь час такі самі книжки напишуть про війну на Донбасі, і там жертвами будуть усі, включаючи російських окупантів?

– Не виключено, – відповідає Жадан. – Згадай літературу про Українську революцію 1917–1920 років. Микола Хвильовий у новелі "Я (Романтика)" не змальовує чекіста позитивним героєм, але подає його як трагічну постать. У "Вершниках" Юрія Яновського рідні брати воюють за різні сторони: один за петлюрівців, другий – за червоних. Зараз появу таких творів важко припустити. Є кон'юнктура, що про війну треба писати так, ніби це впливає на неї. Це шкодить літературі. На відміну від політиків, письменники можуть дозволити собі не подобатися читачам.

19:15

– Англійці мають багато неписаних приписів і правил поведінки, – каже британський нейрохірург і письменник Генрі Марш, 68 років. Презентує книжку "Спостерігаючи за англійцями" своєї дружини антрополога Кейт Фокс. – Вибачаємося на кожному кроці, навіть коли немає нашої провини. Ніколи не обходимо чергу. Іноді тиснемо руку, інколи – ні. Кейт пише, що мета цього – щоб всім було однаково ніяково.

Отримали багато відгуків від американців. Один написав: "Ви врятували мій шлюб. Вважав, що моя дружина божевільна. А виявилося, що причина в тому, що вона – англійка".

Кейт виросла в США і Франції – до 16 років. Її друга мова – французька. Можливо, це допомогло їй поглянути на англійців збоку.

Неділя, 23 вересня

12:20

– 12 років тому переклав українською книжку росіянина Віктора Єрофєєва "Хороший Сталін", – каже письменник Олександр Бойченко, 47 років. – На презентації у Львові запитали: "Навіщо з усім відомої мови перекладаєте мовою, яку знають не всі?" Відповів, що 100 років тому те саме запитували у перекладачів з польської. Минуло століття – панівною у Львові є українська. Перекладати з російської потрібно не стільки для розуміння, як задля збагачення власної мови. Насамперед поезію – це творчий виклик для перекладачів. А з поточною прозою можна обійтися – враховуючи, скільки актуальної світової літератури немає українською.

Разом із письменником Юрієм Андруховичем і публіцистом Орестом Друлем презентує збірку "Ворохтаріум". Це – лекції та дискусії авторів, які торік записали у Літній літературній школі у селі Ворохта на Івано-Франківщині.

– Хотів обіграти назву населеного пункту, – каже Юрій Андрухович, 58 років. – Є рідко вживане слово "ворохтіти", що означає "бурмотіти", "белькотати". Але воно має мольфарський відтінок. Поєднали зі словом "акваріум", "тераріум", бо це був герметичний закритий простір для охочих навчитися писати.

14:30

– Ця книжка – відлуння голосу лемків, яких уже немає, – каже письменниця Оксана Забужко, 58 років.

Презентує збірку "Дороги камени" 70-річної Нелі Шейко-Медведєвої. Вийшла у видавництві "Комора". Частину віршів та оповідань написала лемківською говіркою. На обкладинці – карта виселених лемківських сіл. Польська влада депортувала їх упродовж 1944–1951 років.

– Ціла етнічна територія залишилася без корінного населення, – продовжує Оксана Стефанівна. – Це відрубана гілка українського древа. Дитинство авторки припало на перші роки після виселення. Все життя тайкома писала вірші на рідному діалекті – у шухляду. Нікому їх не показувала. Такою сильною була травма.

Ми не повинні соромитися своїх діалектів. Маємо повні права вводити їх у поезію, прозу. Це невичерпні джерела, з яких живиться літературна мова. Носії прагнули позбутися своїх говірок, намагаючись балакати імперською мовою – німецькою, польською, російською. Найдраматичніше це видно на прикладі лемків.

Ця етнічна група українців дала світові художника-примітивіста Никифора Дровняка, письменника Богдана-Ігоря Антонича. Американський художник Енді Воргол має лемківське походження. Його мати, переїхавши до США, так і не навчилася англійської.

– Українська культура не є лише українськомовною, – каже син авторки Володимир Шейко, 32 роки. – Вона набагато глибша, багатша. Лемківщина – це наш родинний міф. Сім'я опинилася після переселення в Бориславі на Львівщині. Місто нагадувало новий Вавилон. Разом співіснували бойки, лемки, роми, євреї, поляки, росіяни, які приїхали керувати і панувати. Культура, мова змішалися з іншими, зникли. Вважав, що це – не етногеноцид, бо лемків не виселяли під примусом розправи. Але потім зрозумів: етнос не обов'язково знищувати фізично, щоб він зник.

15:20

– Не пам'ятаю, якою була моя квартира в Донецьку, – каже письменниця 50-річна Олена Стяжкіна. З початком війни переїхала до Вінниці. Написала збірку "Розка". До неї ввійшли чотири повісті. – Боляче повертатися в цей період. Дала собі установку нічого з нього не пригадувати, бо неможливо рухатися далі. Якось у спогадах почала приходити подруга Розка, з якою жили в одному під'їзді. Написала автобіографічну повість про наше дорослішання на Донбасі. Ми не були близькими. Спілкувалися іноді. Втратили зв'язок відтоді, як обидві вийшли заміж. Розка була безпосередньою, вміла сприймати людей такими, як вони є. Я на її фоні була надто правильною, заучкою. Ми любили одна одну, не кажучи про це вголос. Коли закінчила роботу над повістю, зрозуміла, чому мене переслідував образ подруги. Я ставилася до неї приблизно так, як Україна – до Донбасу. Ніби він є, і непоганий, але не такий, як ми.

Концепт "родина-мать" для мене неприйнятний. У такий момент від країни нічого не можна вимагати, бо вона нічого не може віддати. Але якщо сприймаєш її як дитину – ростеш разом із нею.

Зараз ви читаєте новину «Перекладати з російської потрібно задля збагачення власної мови». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1119
Голосування Хто нині найкращий футбольний тренер світу?
  • 1) Хосеп Гвардіола
  • 2) Юрген Клопп
  • 3) Максиміліано Аллегрі
  • 4) Дієго Сімеоне
  • 5) Дідьє Дешам
Переглянути
Погода