Ненавидіти вбивць не аморально

137 онлайн-подій відбулися в рамках 27-го Львівського міжнародного літературного фестивалю BookForum 16–20 вересня. У презентаціях і дискусіях взяли участь понад 300 письменників, видавців, ілюстраторів, перекладачів і культурних менеджерів. Зокрема 23 іноземні автори. Заходи зібрали більш як 188 тисяч переглядів на сторінках фестивалю у Facebook та YouTube

Четвер, 17 вересня

16:40

– У диктатурі завжди є якесь напруження, що позначається на кухні, – каже польський журналіст Вітольд Шабловський, 40 років. Вийшов на зв'язок зі свого авто на парковці. Презентує книжку "Як нагодувати диктатора". Описав життя п'ятьох одіозних правителів ХХ ст. – іракського Саддама Хусейна, угандійського Іді Аміна, албанського Енвера Ходжі, кубинського Фіделя Кастро й камбо­джийського Пол Пота – у спогадах їхніх кухарів.

– Тобі було б цікаво поговорити з кухарем Лукашенка? Думаєш, йому щось особливе готують? – запитує перекладач 46-річний Андрій Бондар.

– У кожного диктатора є такий момент, коли він за кілька років після початку панування відчуває, скільки отримав влади, – відповідає Шабловський. – Цей етап видно в їжі. Тирани починають мати якісь захцянки. То їм подай фуа-гра, то полуниці серед зими, то паштет із сухофруктів. Це також видно в міжнародній політиці, бо вони щось вигадують – когось викрасти чи якусь бомбу підкласти. Згодом практично кожен диктатор починає сумувати за їжею, яку йому в дитинстві готувала мати. Наприклад, під час бенкетів у Кремлі в 1970-х на столах були відра з ікрою та камчатські краби. Брежнєв усіх цих розкошів не їв. Після завершення просив підсмажити картоплі.

Думаю, що Лукашенко також пройшов цей момент, бо він при владі давно перегнав Брежнєва. Має бути вже на етапі материної кухні. Думаю, любить деруни й сало. Хоча я не проти поговорити з його кухарем.

– Яка кухня з досліджених п'яти тоталітаризмів тобі найбільше смакувала? – запитує Бондар.

– Іракська. В ній змішалися багато традицій, які сягають ще часів Вавилона. Вони взяли дещо від Персії, Туреччини, арабів, євреїв, і племена пустелі теж додали свого.

Ніхто, крім Іраку, не засудив колишнього диктатора. У жодній із цих п'яти країн не відбулося історичного розрахунку з минулим. Це сумно. Якщо прагнемо жити у світі без диктатури, то це явище треба аналізувати. Мають бути висновки, уроки. Інакше ні жителі цих країн, ні ми як людство, що прагне позбуватися диктатур, не маємо шансів.

Хочу дізнатися, що їсть Путін. Коли він прийшов до влади, кухар Віктор Бєляєв, який готував ще для Брежнєва, мав серцевий напад і звільнився через 30 років роботи на Кремль. Сказав, що більше там працювати не може. Мене цікавить, що ж там сталося, що кухар відмовився готувати для російського президента.

– Росія теж хронічно не робить історичних уроків, – додає Бондар.

 

П'ятниця, 18 вересня

14:30

– Оксана Забужко й Ліна Костенко – найпопулярніші автори за кількістю згадувань у соцмережах, – каже письменник і медіа-аналітик Артем Захарченко, 38 років. Ділиться результатами дослідження читацьких практик українців під час карантину. Проведене на замовлення Українського інституту книги з 1 січня по 31 липня.

– Забужко лідирує за кількістю згадувань, великою мірою цитується не тільки в літературному, а й у політичному контексті. Костенко випереджає за охопленням аудиторії. Її згадують ті, хто любить класичні тексти, – продовжує Захарченко. – Третє місце посідає Сергій Жадан. На четвертому – Макс Кідрук. Він досяг такого результату передусім тому, що активний у соцмережах, дбає про резонанс. Це приклад персонального, а не видавничого промо. На п'ятому місці – Андрій Кокотюха. Найбільше про його книжки пише він сам.

До топ-20 сучасних українських авторів також увійшли Софія Андрухович, Василь Шкляр, Люко Дашвар, Юрій Андрухович, Галина Вдовиченко, брати Капранови, Ірен Роздобудько, Юрій Іздрик, Володимир Лис, Юрій Винничук, Ірена Карпа, Андрій Курков, Марина Гримич, Роман Зіненко, Яніна Соколова й Ольга Купріян.

Відомих письменників частіше згадують у соцмережах. Але в "бульбашці" неолітературених користувачів значно більше охоплення мають випадкові автори з однією книжкою. Чи то онкохвора дівчинка, чи б'юті-­блогерка, чи учасник АТО. Не кажучи вже про Євгена Комаровського чи Михайла Поплавського – резонанс довкола їхніх творів буває гучніший за визнаних літераторів.

55 відсотків згаданих користувачами книжок вийшли в Україні. Серед таких видань – дитяча, історична, біографічна та науково-популярна література, твори сучасних авторів, поезія. З Росії завозять психологію, фантастику, бізнес-книги, релігію та філософію.

Лідерами найзгадуваніших книжок є "Витончене мистецтво забивати на все" Марка Менсона, "Клавка" Марини Гримич, "7 звичок надзвичайно ефективних людей" Стівена Кові, "Доки світло не згасне назавжди" Макса Кідрука, "Джуді Муді" Меґан Макдоналд.

Нонфікшн міцно тримається у смаках читачів. До цього жанру належить більшість масової літератури, яку обговорюють у соц­мережах. Художня зараз менш популярна.

18:45

Британський журналіст і письменник 43-річний Пітер Померанцев презентує книжку "Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності". Присвячена темі маніпуляцій, інформаційних воєн, медіавпливу.

– Пропаганда – це щось туманне, – каже Померанцев. – Термін майже безглуздий. В інформаційному хаосі набагато важливіше зрозуміти: чого ми хочемо? Що таке позитивне, демократичне інформаційне середовище, нормальний суспільний дискурс?

Пропаганда змінилася. Сьогоднішні політики в більшості країн не намагаються придушити людей цензурою. А навпаки – обрушують шквал дезінформації, роблять хаос. І люди більше не розуміють, що правда, а що – ні.

Мистецтво весь час створює нові сенси й можливості зрозуміти свободу й себе. Пропаганда – це теж використання мови й наративів, яке забирає, відрізає тебе від себе. Щоб ти став менше самим собою.

Усі пропагандисти вважають себе великими художниками, які придумують для інших сенси. Але в них мета – не щоб людина збагнула світ і себе, а закрити її, загнати в "душевний Донбас". Або прямий Донбас, якщо кажемо про війну в Україні. Звучить банально, але тільки мистецтво може врятувати від пропаганди. Фантазія завжди переможе. Хто хоче реальності? Вона неприємна.

Демократичні сили світу втратили уяву. Не можемо розвивати наше бачення. Євросоюз – це один з останніх утопічних проєктів. Почався ступор.

У чому близькість Орбана в Угорщині, Трампа у США, Болсонару у Бразилії, Джонсона у Великій Британії, Дутерте у Філіппінах – усіх цих людей, яких ми називаємо популістами? Вони ідеологічно різні. Але всі – ностальгісти. Не мають ідеї майбутнього.

– Україна – це країна, в якої не може бути ностальгії, бо наше минуле було надто поганим, – додає філософ Володимир Єрмоленко, 40 років. – Це наша велика перевага перед іншими націями.

Субота, 19 вересня

12:20

– У Києві є пам'ятник, який вважаю найважливішим у всій Україні, – каже філософ 48-річний Вахтанґ Кебуладзе. Триває дискусія навколо книжки "Мости замість стін, або Що об'єднує українців?" У ній зібрано есеї 20 українських інтелектуалів. – Це колона Магдебурзького права на Набережному шосе. Засвідчує однозначно, що ми не йдемо до європейської цивілізації, а належимо до неї.

Магдебурзьке право – це вільні середньовічні міста, убезпечені стінами від навали варварів. Але й мали мости, аби бути поєднаними з іншими цивілізованими поселеннями.

Коли чую про радянські мультики, підступає нудота. Ніякого сентименту до дитинства немає і не було. Як нам ставитися до Радянського Союзу? Як сучасні німці до нацистської Німеччини. Бо ми теж програли у Другій світовій. Позбулися одного тоталітаризму й були захоплені іншим – російським більшовизмом. Нам треба усвідомити, що це жахливий режим, який треба деконструювати. Насамперед – у собі.

Немає окремо совєтської спадщини, окремо Росії. Це все деструктивна Російська імперія. Тут не випадає шукати мости. Вони загрозливі. Треба дослухатися до слів Юрка Андруховича, що ненавидіти вбивць не аморально.

Бентежить, що в нашій культурній спільноті є побоювання: що ж ми робитимемо без великої російської культури. Чи не перетвориться наша на якусь хуторянську. Цей острах і є проявом хуторянства. Бо російська реальність усе більше перетворюється на мерт­вий хутір на чолі з кровожерливим упирем. Причому Путін не як особистість, а колективний. Шукати себе і свою культуру в тіні цього мертвого хутора – це шлях у нікуди.

Який вигляд мав російський павільйон на торішньому Франкфуртському книжковому ярмарку? На стенді висів іконостас письменників, як у совєтських школах. Починався, ясно, з Пушкіна. А закінчувався Висоцьким. Хоч би як ставитися до Володимира Семеновича, але, даруйте, він помер 40 років тому. Це важливий меседж, саморозкриття, зізнання організаторів павільйону, що відтоді в Росії нічого немає. Велика література закінчилася. Тому давайте не будувати туди мостів – культурних, політичних, економічних. Давайте від цього нарешті відходити.

20 вересня

14:30

Головна редакторка "Видавництва Старого Лева" 47-річна Мар'яна Савка розмовляє по скайпу з 44-річним Олегом Сенцовим про його двотомні мемуари "Хроніка одного голодування. Чотири з половиною кроки". Мар'яна сидить у книгарні, Олег – у заміському будинку.

– Для мене ці книжки – мотиваційна література, – каже Мар'яна Савка. – Читаючи про голодування, серйозне фізіологічне ви­снаження, щоденну боротьбу, знаходиш у собі якісь опори. Більшість твоїх творів створено в ув'язненні. Ти максимально використав цей час. Чи можна сказати, що Олег Сенцов сформувався як письменник у тюрмі?

– Не погоджуюся, почав писати задовго до цього. П'ять років у тюрмі, жорсткі й токсичні умови загартовують більше, ніж на волі. Це скоріше розвинуло мене як письменника.

У в'язниці нема чого робити. Але є багато часу. Дав установку провести його немарно. Багато читав, писав. Маю чимало чернеток із думками про життя, з яких можна зробити окрему книжку. Намагаюся писати про те, на чому розуміюся, що пережив або що відбувалося поруч. Правду, яка не завжди красива.

У в'язниці неможливо тримати нейтралітет, ти вбудований у цю ієрархію. Я був "мужиком", порядним арештантом, не опускався в касту недоторканих. Усі думають, що була боротьба з системою, Путіним. Але це лише в судах. Насправді – щоденна боротьба за гідність. Систему побудовано так, щоб тебе зламати, принизити, зробити худобою, яка киває головою і мовчить. Я з нею воював щодня, цю головну боротьбу неможливо побачити зовні. Дав установку зробити все, щоб залишитися людиною, а не стати зеком.

П'ять років тривала боротьба з органами. Вони постійно щось придумували. Наприклад, просили підписати дозвіл на адвоката. А насправді це була заява на видання російського паспорта. Піком стало голодування. На 145-й день вирішив припинити. Було відчуття поразки. Зрозумів, що добитися звільнення неможливо. Але підняв хвилю, яка зрештою спрацювала. Багато в книжці написав про лікаря, завдяки якому я вижив і не став інвалідом. Вийшов із голодування з мінімальною шкодою. Він був за мене, хоча й носив погони. Ризикував усім.

Я просив нічого не присилати. Бо посилку можна отримувати раз на чотири місяці. І можуть замість потрібної дати іншу. Одна людина щиро надіслала дві шоколадки, пачку чаю і канцтовари. А я чекав на те, що замовляв. Жінка з якоїсь скандинавської країни прислала рукавиці: "Олег, знаю, ти в Якутії, там холодно. Нехай вони тебе зігріють". А рукавиці без пальців. Вона зробила це від серця, але не розуміючи, як насправді може бути холодно.

20:10

– Маю зізнатися, це, напевно, моє перше інтерв'ю. Зазвичай, усе навпаки: журналісти розпитують мене, – каже письменник Юрій Андрухович, 60 років. Спілкується телефоном із 73-річною Патті Сміт. Американку називають хрещеною матір'ю панк-року. У видавництві "Віват" вийшли її мемуари "Просто діти". – Де ви зараз? У себе вдома?

– У Нью-Йорку, у своїй кімнаті. Тут багато книжок. Перебуваю з березня, бо через пандемію скасували мій тур, – відповідає Патті Сміт. – У місто приїхала 1967 року. Тоді воно було проблемне, але приваблювало поетів, художників, музикантів. Я працювала у книгарні, мала невелику квартиру в Іст-Віллідж. У ХХІ столітті все змінилося. Місто стало дорогим, набудували хмарочосів. Люблю його за різноманіття. Тут є люди будь-якої професії з усього світу. Але більше подобалося, коли Нью-Йорк був приязніший до митців.

"Просто діти" – це біографія. Нічого не романтизувала, не вирізала чи перебільшувала. Написала те, що важливо знати. Перед смертю в березні 1989-го найкращий друг Роберт Мепплторп (американський фотохудожник. – Країна) запитав, чи напишу історію про нашу любов, дружбу і близькість як творчих людей. І я пообіцяла. В мене тоді були двоє малих дітей, захворів чоловік. Тому закінчити книжку зайняло майже 10 років. Хотіла, щоб читачі вловили атмосферу Нью-Йорка, емоції Роберта і мене. Ми до дня його смерті залишалися близькі, довіряли й піклувалися одне про одного. Твір виграв Національну книжкову премію, про яку я ніколи навіть не мріяла.

Коли була молода, помер Браян Джонс, мій улюбленець із Rolling Stones. Пізніше пішли з життя знайомі – Джиммі Гендрікс, Дженіс Джоплін, Джим Моррісон. Це страшно, бо багато збігів. Їм було по 27, їхні імена всі були на "Дж". Також була знайома з блюзменом Джонні Вінтером, який боявся, що може бути наступний.

У невеликому театрі в Нью-Йорку, де збирали кошти, до мене підійшла дівчина і прощебетала: "Думаю, вам це потрібно". І простягнула коробку з червоним розписаним яйцем. Вона сказала, що ця українська писанка принесе удачу. Тоді я подумала, що обов'язково побуваю в Україні. Хотіла приїхати до вас у рамках туру, зіграти концерт. Коли нам дозволять літати, обов'язково це зроблю.

×