"Не можу уявити в Росії ситуацію, коли гине солдат, везуть труну, а все село стоїть навколішки. Я таке бачив у Західній Україні. Ось уже і різниця між країнами", – каже режисер Сергій ЛОЗНИЦЯ, 52 роки. На VIII Одеському міжнародному фестивалі говоримо про його нову картину "Лагідна". Цьогоріч фільм брав участь в основному конкурсі Каннського кінофестивалю
"Пацан сидит, а потом бац – и герой России!"
"Лагідна" – фільм за мотивами однойменного оповідання російського класика Федора Достоєвського. Дія відбувається в сучасній Росії. Чоловік головної героїні – у в'язниці. Їй повертають звідти посилку. Щоб з'ясувати причину, жінка їде в тюрму в сибірське містечко. Замість обіцяної зустрічі з чоловіком її ґвалтують.
"Нам одной ракеты хватит, чтобы Америку разбомбить", – кажуть тамтешні чоловіки на пошті. Згадують, "какую страну просрали", і бідкаються: "Миссия у нас такая – мир спасать. Всех спасаем, за всех страдаем". Зрідка у фільмі говорять про війну – наприклад, літня жінка їде отримувати чи гроші, чи тіло сина. Де загинув, не знає. У черзі біля в'язниці пліткують про амністію – що можна звільнитися раніше, пішовши на фронт: "Пацан сидит, а потом бац – и герой России!" Тіла загиблих утилізують, як біоматеріал.
Офіс правозахисниці, героїні Лії Ахеджакової, влада обшукує щодня. А сусіди вважають її агентом ЦРУ.
Головну роль у фільмі зіграла російська акторка 39-річна Василина Маковцева.
"Лагідна" – картина спільного виробництва Франції, Німеччини, Нідерландів, Литви, Росії та України.
Фінальна сцена "Лагідної" нагадала фразу письменника Віктора Єрофеєва: "Росія живе за законами чарівної казки". То вона душею у казці, а тілом – у тюрмі?
– Це красива формула, залишмо її письменникам. У Росії є дещо невидиме, що породжує в людях особливу форму свідомості. А потім проявляється у їхніх діях, архітектурі, звичках, просторі. І в тому, що з цього всього виростає.
Якось їхав із Росії до Норвегії – є там спільна ділянка кордону на Крайній Півночі, неподалік Мурманська. То вся російська територія – це тільки камені, зрідка – кущики. І нічого більше. Перетинаєш кордон Норвегії – починається природа, бігають олені, усе доглянуте. Що сталося – не розумію. Щойно ж був кордон.
Не думаю, що це – казка. Це певні особливості. Перше – неповага до іншого. Вона проявляється в усьому. Особливо у характері влади. У фільмі є фраза: "Люди для них – ніхто".
Друга особливість – відсутність закону. Закон – це суспільний договір. А ви не можете домовитися, тому що не поважаєте іншого.
Третя – відсутність особистості, з тієї ж причини. Бо ви не сприймаєте іншого як особистість. Звідси – неможливість розвиватися. Наприклад, не можу уявити в Росії ситуацію, коли гине солдат і труну везуть через місто чи село, а всі стають навколішки. А в Західній Україні таке бачив. Люди висловлюють повагу, шану загиблим за свою країну. Ось уже й різниця між державами.
Виходить, що в Росії, як у фільмі, – мати мовчки їде отримувати чи гроші, чи синове тіло?
– Не обов'язково так. Я, звісно, гіперболізую. Але з такою жінкою зустрічався. Чув цей текст у житті. Що вражає зараз – російські солдати гинуть на Донбасі, і я не чув, щоб матері, дружини або родичі цих вояків якось протестували чи говорили про те, що відбувається. Хоча у них відбирають найцінніше.
Може, їм просто не дають протестувати, блокують інформаційно?
– Як можна не дати? Якщо хочете сказати про це, то заблокувати неможливо. Це дуже страшно – бо загиблих не один і не два, а сотні, тисячі. Російські хлопці потрапляють у полон. Але – повна тиша. Ніхто не протестує проти війни, яка триває вже три роки.
Чому у стрічці є згадки про Америку, а про Україну не сказано – що війна йде саме там?
– А навіщо говорити напряму? Америка у картині теж, наче міфологічний простір – десь там. Чоловік, який у фільмі на пошті говорить про ракети – їм же летіти кудись треба. Цей текст, напевно, ще з радянського минулого. Бо тоді кожен чоловік проходив військову підготовку, мав справу з описом озброєння імовірного ворога. Хто у СРСР був таким? Штати. Не Україна. З ким весь час імовірно воює Росія? З Америкою. Вже потім – Німеччина, ще хтось. Тексти вистрибують із тієї епохи. Мова взагалі про втрачену велич.
Як знайшли такі промовисті подробиці, як вивчали тюремну тему?
– Умисне цим не займався. Картина, текст, сценарій – це результат досвіду, життя, багатьох десятків років. Якщо ставите перед собою певну мету, торкаєтеся теми – то все підтягується, як магніт.
Був такий досвід – блатхата (місце збору "блатних", притон у квартирі людини з кримінальними зв'язками. – Країна) у місті Петрозаводську, в якихось бараках. Опинився там випадково. Знімали у Біломорську, їхали вже назад із чудовим українським оператором Сергієм Михальчуком. Дорогою пробили колесо. Слава Богу, там був мобільний зв'язок. Виявилося, що наш домкрат не підходить до машини. Почав дзвонити знайомим, ті знайшли своїх знайомих. Вони допомогли. А доки ремонтували машину, привезли нас у таку блатхату, як у стрічці.
Чи зрозуміли вас у Каннах? Західній публіці, напевно, важко було "прочитати" всі подробиці – наприклад, водія з георгіївською стрічкою.
– По-перше, фільм туди потрапив – уже можна сказати, що зрозуміли. Бути в конкурсі Каннського кінофестивалю – це вже приз, картину вже виділили. Судячи з реакції глядачів і журналістів, не сказав би, що не зрозуміли. Може, оминаються якісь нюанси. Але загалом картина зрозуміла – про беззаконня і свавілля.
2 
1
Коментарі