Художник Сергій ЗАХАРОВ намалював графічний роман "Діра" за спогадами з полону
Не міг дивитися, як озброєні терористи прибирають до рук моє місто. Вирішив протистояти. Почав малювати карикатури. Однодумці розвішували їх по Донецьку, викладали в соцмережі. Назвалися групою "Мурзилки".
Обрав жанр карикатури, бо майже всі люди зображення сприймають краще, ніж текст. Усе намальоване в романі "Діра" так і виглядало в житті. Це – графічний репортаж, знімок часу без жодної вигадки.
У булгаківському "Собачому серці" був позбавлений моральних якостей персонаж – Шаріков. Перша моя робота для стріт-арту – Шариков із гранатометом. Для цієї акції зробив також клоуна в ДНРівському камуфляжі й ополченця – у вигляді смерті.
Найбільший резонанс отримали дві роботи. Перша – Моторола з дружиною, на дві голови вищою за нього. Ця парочка – типові представники Новоросії, тріумф убогості. Бандюк, який узяв шлюб із вульгарною жінкою. Ріжки, ратиці та хвіст Мотороли символізують його подібність із чортом. Роботу прикрутив дротом у центрі Донецька до огорожі палацу одружень. У полоні мені сказали: якби Моторола побачив це, то мене вбили б. На другій роботі зобразив Гіркіна-Стрєлкова з пістолетом біля скроні. Підписав – Just do it! – "Просто зроби це!". У соцмережах робота була найпопулярніша. Коли мене катували в підвалі, запитували, як посмів плюнути на "Икону Новороссии".
Мої роботи висіли на вулицях не більш як 20 хвилин. Потім їх знімали. Найдовше – два дні – картина протрималася на кінцевій зупинці трамваю. Бо бойовики їздять не трамваями, а віджатими авто.
Темрява під назвою "русский мир" наповзала поступово. Спершу в Донецьку закрили "Макдональдз", магазини. Розгромили намет баптистів із написом "Молимося за Україну", все скинули в річку Кальміус. Першими в ополчення пішла босота, яка вешталася вулицями, а тут отримала зброю.
2014-го в Донецьку проходили проросійські та проукраїнські мітинги. Я ходив на другі. Дивився, як виглядали люди з обох боків. З українськими прапорами мали адекватні, щирі обличчя. Люди з триколорами й бейсбольними битами випромінювали агресію. Не вірив, що такі можуть перемогти. Ми думали, цей безлад не триватиме довго. Дивилися на творців "республіки", цих безхатьків і наркоманів, і сміялися. Дарма. За цією голотою стояли серйозні люди з колись братньої країни.
Думав, мною ніхто не займатиметься, доки йдуть військові дії. Насправді ж стежили. Знайшли за номером телефону – і забрали 5 серпня 2014 року. Спочатку показали фотографії робіт. Потім повернулися до мене додому. Забрали комп'ютер, машину, обшукали майстерню. Знайшли пробний трафарет по Стрєлкову.
Катували в "избушке" – захопленому приміщенні обласного СБУ. Коли вели на допит, одночасно чув крики заручників із підвалу та вереск дітей "ополченців" із верхніх поверхів. Їхні сім'ї втекли зі звільненого Слов'янська й розселилися по кабінетах. Серед тих, хто допитував, була жінка в балаклаві.
Кинули в металеву будку і тримали на спеці. Десять діб провів скутим одними кайданками з хлопцем із Шахтарська. Їли і в туалет ходили вдвох. Права рука майже втратила чутливість. Нас тричі водили на імпровізовані розстріли.
Перші допити проводили росіяни. Випитували, хто мене найняв, хто платив. Потім взялися місцеві. Били. Читали лекцію: ось є великий Путін, Стрєлков. Самі себе переконували, що чинять правильно. Смішно, коли дорослі з серйозним обличчям говорять нісенітниці.
У тюрмі були люди, які потрапили туди ні за що. Хтось порушив комендантську годину, інший – вийшов на вулицю випивши, третій – за наклепом сусіда. Всіх тримали гуртом. Були й українські військовополонені. Також – і бойовики. Вони воюють між собою за гроші, кидають один одного в підвали.
Сказали, від мене смердить. Дали відро з водою, відстебнули від наручників, вивели за ворота. Виходжу, а там фарбують у камуфляж білу "газельку". Пофарбуєш – підеш додому, кажуть. Випустили, але документи залишилися в СБУ. Завтра забереш, говорять. Приїхав додому, відлежався. На ранок пішов за документами. Питають: "Чого ти на свободі?" І знову кинули в підвал. Але вже не було допитів. Возили на роботу – рили окопи на передовій. Потім перевели на кухню. Там з'явилася можливість виходити на зв'язок, міг попросити мобільний телефон. Знайомі зв'язалися з ДНРівським керівництвом.
"Діру" задумав у підвалі. Звільнившись, почав малювати. Близькі відмовляли – боялися, що мене посадять знову. Коли у вересні 2014-го приїхав до Києва, всі радили звернутися до психолога. Але найдієвішою допомогою виявилося малювання.
На обкладинці зобразив "Діру" – ДНР. У криваво-червоних тонах. Усмоктує в безодню окуповане місто.
Коли малюнки були готові й видавництво погодилося видати роман, товариш-письменник написав текст. Цікавляться, чому не зобразив військових із Ростова чи Таганрога. До мене такі не підходили.
"Діру" переклали англійською. Труднощі були з назвою. Зупинилися на варіанті Dumpster – "сміттєвий контейнер".
Усе стане на свої місця, щойно над Донецьком і Луганськом замайорить український прапор. На останній сторінці книжки намалював синьо-жовтий стяг – єдине кольорове зображення. Краматорськ і Слов'янськ відчули російську "допомогу". Їх звільнили – і вони швидко стали нормальними містами. Нещодавно в Краматорську познайомився з підприємцем. Має невеликий завод, біля якого стояли блокпости з російськими "мавпами". В один момент міг утратити все. Тепер заповнив місто сучасними арт-об'єктами з дерева, металу. Запрошує художників, скульпторів, які змінюють середовище. Краматорськ стає іншим на очах.
4 
1
Коментарі