Уряд планує урізати фінансування всіх напрямів Міністерства культури, щоб залучити кошти для боротьби з коронавірусом. Про це 25 березня повідомив комітет Верховної Ради з гуманітарної та інформаційної політики. Йшлося про скорочення видатків для Українського культурного фонду на 449 мільйонів гривень, Держкіно – 286,5 мільйона, Інституту книги – на 101,6 мільйона гривень.

Про культурну політику та наслідки пандемії для мистецької сфери розмовляємо з журналістом Романом Чайкою, 51 рік

Наскільки виправданий крок урізати фінансування культури?

– Уже другий уряд Зеленського мусить переглянути бюджет, провести секвестр (скорочення витрат через попередні прорахунки, форс-мажорні обставини. – Країна). Ще до пандемії мали майже стомільярдну дірку в бюджеті. Не було ні карантину, ні обвалу міжнародних бірж, а в Україні падали промислове виробни­­цтво й ділова активність.

Для "Слуг народу" логічний підхід – поскорочувати програми з культури. У цієї влади немає нічого спільного з українським культурним продуктом. Для чого витрачати гроші на те, що їм не потрібно. Це такий "русскоговорящий постсовок". Немає значення, якого етнічного бекграунду людина – асоціює себе з російською версією Союзу.

Кремлівські стереотипи про хохлів можна конвертувати. Зняти серіал "Свати" і додати бонус: зупинити виготовлення українського кінопродукту. У нас, окрім корисних ідіотів, є прямі агенти Москви. А російський метод незмінний: хочеш захопити країну – знищ її культуру.

Цю сферу і так слабо фінансують. Подивімося на туристично-історичні місця України. Де зайшов приватний бізнес або місцеве самоврядування – Одеса, Львів – щось вдається. А де працює держава – стан музеїв та архівних фондів нікчемний.

У цивілізованих країнах культурний продукт швидко розвивається, оцифровується. Світ його інтегрує разом із прогресом. Бібліотеки й театри давно пішли в онлайн. А ми маємо майже нереформовану державу. Якісний мистецький продукт є заручником нафталінового фуфла. Згадайте помпезні концерти з нагоди Чорнобильської трагедії. Що само по собі звучить як оксюморон. І в нас було багато такої гидоти, яка прикривалася як культурний продукт і використовувала гроші з бюджету.

В останні роки частина держпрограм нарешті дала плоди. Підхід змінили на конкурсний. Те ж Держкіно змогло показати результат. Це паростки, початок шляху, коли ринок почне відшліфовувати краще, конкурентне. Рішення не дати грошей зараз – це помножити на нуль кіноіндустрію. Знову загнати її на кілька десятків років у стагнацію. Це втрата часу і, головне, людей. Фахівці не можуть сидіти й чекати, коли ж ідіотів поміняють на розумних і ті почнуть інвестувати в культуру.

Інститут книги почав робити перші кроки. Культурний фонд уперше намалював стратегію, а не оцю постсовкову візитівку "дні культури України у Зімбабве". Частина академічних колективів перейшли на рейки муніципальних сцен. Почали бути схожими на сучасний театр, стягувати аудиторію. З'явилися альтернативні майданчики. Хоча б театри "Дикий", "Золоті ворота" – і це тільки в Києві.

З літературою трохи простіше. Вона більше унезалежнилася від держфінансування. На початку 2000-х ще видавали книжки членів Спілки письменників, яких ніхто не читав, але вже були хітові твори Юрія Андруховича, Любка Дереша, Оксани Забужко. З'явилися автори, які, за прикладом того ж Андрія Куркова, трималися на ринку завдяки перекладам, їх тягнули на серйозні світові фестивалі та книжкові ярмарки.

Щоб виникло поле для митців, треба створити матрицю. Вона поки що вимагає бюджетного фінансування. І потрібні культурні менеджери, які відокремлюватимуть Поплавських від культури.

 

Можливо, нинішня криза – це привід переглянути принципи фінансування? Надати більше підтримки тим, хто робить актуальне мистецтво.

– Невідомо, в якому режимі далі житиме суспільство. Якщо карантин триватиме кілька місяців, кожен шукатиме якусь трансформацію – стримові, безконтактні форми. Музиканти в режимі самоізоляції вмикають якісну апаратуру й хороший інтернет, роблять джем-сейшн, коли всі учасники гурту можуть бути навіть у різних куточках планети. Але це ще фішечка, а не продукт. Його важко конвертувати.

Треба враховувати, що архаїчність не завжди пов'язана зі статусом "національний". В одному місті в академічний театр страшно ходити. А в іншому – працюють хороший режисер і менеджмент. Притому обидва заклади мають статус і фінансову залежність від бюджету.

У Франції є програми підтримки некомерційного цікавого мистецтва. Там важлива не форма власності, а наскільки продукт якісний, самобутній.

Європою можна подорожувати без кордонів, але вона має чіткі культурно-національні межі. Зрозуміло, де закінчується німецький мистецький продукт і де починається французький. В Україні ж досі є дискусія, наприклад: російськомовний український продукт – наш чи "русского мира"? Український радянський пласт культури ми відкидаємо, фільтруємо чи інтегруємо повністю як частину нашої матриці? Деякі співгромадяни знайшли для себе нішу "культурные космополиты третьего тысячелетия". Тільки чомусь завжди саме в такому визначенні. Ці дискусії зараз реанімовано. В останні два виборчих цикли – президентський і парламентський – це й була дивна мультиплікація і відтворення совка мільйонним тиражем.

Як у Європі держава фінансує некомерційне мистецтво?

– У Франції дає гранти на кіно, концерти, фестивалі, виставки чи театральні постановки. Куди підуть гроші, вирішують державні менеджери від культури. Визначають, які найцікавіші пропозиції на ближчі рік-два до них стукають.

Також працюють закони про меценатство. Державно-корпоративна співпраця характерна у Франції для масштабних проєктів, як міжнародні фестивалі.

Цікаво діють на місцях. Фрайбург – мале німецьке містечко, але великий культурний центр. Там старі квартали перетворили на артплатформи. Розміром із нашу кіностудію Довженка. Складаються з багатьох приміщень – майстерень, театральних, музичних і кіностудій. Така собі робітня. І художники живуть, і тусуються різні асоціації та об'єднання. На таку арттериторію на певний час перетворювався ГогольFest, коли відбувався в Києві.

Німці шукають підхід до реалізації свого продукту – від пожертв до комерційного продажу. Часто це проєкти, що принесуть кілька тисяч євро, а треба вкласти десятки. В цьому разі спрацьовують муніципальні чи федеральні фонди. Є розуміння, що це робиться для іміджу. Що воно відрізнятиме Фрайбург від Штутгарта й Нюрнберга. Включаються місцевий бюджет, бізнес, фонди та гранти. Завдяки цим чотирьом китам зникає поняття культурної провінції.

Польща в часи соціалізму мала такий вигляд: столиця Варшава з КДБ, партійною верхівкою, грошима, а решта країни – провінція. Де тепер у Польщі культурно другорядні міста? Краків, Вроцлав, Лодзь, Гданськ, Люблін? Ці автономні самобутні центри продукують культуру. Бо замінили радянську форму підтримки на модерну. Ми мали би останні три-чотири роки займатися такою трансформацією.

У Сколівському районі на Львівщині є містечка, що тепер мають вигляд сіл – Нижнє й Верхнє Синьовидне. Колись це були гарні центральноєвропейські курорти. Мали інфраструктуру для відпочинку й естетичний простір. 1939-го туди прийшли совки, "звільнили" Захід України від польських панів. Червоноармійці не могли зрозуміти, якого милого на вулицях стоять фонтанчики з водою для пиття з мармуровими ваннами й скульптурами. Що зробив "русский освободитель"? Розхерачив усе гранатами. Підхід "Слуг народу" – такий самий. Відрізняються від чекістів тільки тим, що мають смартфон і нормальну машину.

Як у плані культури на коронавірусну кризу реагує світ?

– Багато усталених речей зміняться. Головне, аби не відбувся такий собі ізоляціонізм у всьому. На Заході розуміють небезпеку, тому інвестують у культуру.

У нас же почався ренесанс совка і культурної українофобії. Стоїть завдання врятувати те, що тільки почало жити. Рубанути по таких чутливих сферах, як українське кіно та Інститут книги, – це вдарити на роки наперед.

У нас багато населення неосвіченого, якому можна втюхати, що чорне – це біле, війна – це мир. Культура – це опірність населення популізму, ідіотизму, диктатурі. Але можлива тільки після того, як буде зв'язана з освітою.

З'являються якісні масові продукти – як телесеріал "Спіймати Кайдаша".

– Хороший проєкт робить команда. Від акторів і до сценаристки Наталки Ворожбит – це люди, які розуміють різницю між культурою і жуйкою. Це якраз приклад того, як фінанси знайшли добрих реалізаторів і дали якісне кіно на масову аудиторію. Це той варіант, до якого нам треба рухатися.

Із 4 березня у нас немає міністра культури.

– До попереднього – Володимира Бородянського – було багато питань. Але він обстоював стратегію, що в Україні має бути свій культурний продукт.

Щоб мінімізувати ризики й можливі наслідки від пандемії та карантину, яка має бути культурна політика?

– Завдання – врятувати хоча би крихти, закладені в бюджет на фінансування культури. Друге – стимулювати владу протестами. Щодня казати їм, що треба вкладати в культурно-технологічні платформи. Напевно, з'являтимуться цікаві стартапи від мистецтва. Будуть нові способи донесення до споживача. Перечекати не вийде. Треба тиснути. Бо буде гірше.

×