НОВИМ МУЗИЧНИМ ДИРЕКТОРОМ І ШЕФ-ДИРИГЕНТОМ НІМЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ І ДЕРЖАВНОЇ КАПЕЛИ У ВЕЙМАРІ СТАВ КИЯНИН КИРИЛО КАРАБИЦЬ. КОТРАКТ ПІДПИСАВ ІЗ 2016-ГО НА ТРИ РОКИ. ТЕАТРОМ СВОГО ЧАСУ КЕРУВАВ НІМЕЦЬКИЙ КЛАСИК ЙОҐАН ВОЛЬФҐАНҐ ҐЕТЕ, А КАПЕЛЬМЕЙСТЕРАМИ ТАМ БУЛИ КОМПОЗИТОРИ ФЕРЕНЦ ЛІСТ І РІХАРД ШТРАУС. В УКРАЇНІ З КОНЦЕРТАМИ КАРАБИЦЬ БУВАЄ ТРИ-ЧОТИРИ РАЗИ НА РІК
ІЗ КИРИЛОМ КАРАБИЦЕМ ЗУСТРІЧАЄМОСЯ НА ҐАНКУ ПАЛАЦУ "УКРАЇНА" ПЕРЕД РЕПЕТИЦІЄЮ НАПЕРЕДОДНІ КОНЦЕРТУ. У вересні в супроводі симфонічного оркестру виконав пісні свого батька Івана Карабиця. По-новому їх заспівали Джамала, Оксана Білозір, Злата Огнєвіч, Віктор Павлік, Марія Бурмака, Сергій Бабкін та інші співаки.
Карабиць тримає під пахвою зшиток партитур із надрукованою назвою "Мадонна Україна" на першій сторінці. Має півгодини на розмову.
– О 14.00 має звучати вже перша скрипка, – попереджає диригент.
Академічне виконання естради – не новий формат для української музики?
– Це музика, яку не можна назвати класичною. Вона – естрадна. Але це не радянська естрада. Сьогодні у світі є такі колективи й форми концертів. Можемо згадати і Мішеля Леґрана, і Поля Моріа. В Україні так грали попсу на пісенних вернісажах, на фестивалі "Українські зорі" – це все було, і було дуже популярне.
Це те, що поміж класикою і попсою. Чомусь широкий слухач класики боїться. Її не слухають, бо вважають, що до неї треба бути підготовленим. Для них концерти у філармонії залишаються напівелітною формою. А цей формат дуже подібний до академічного: є і оркестр на сцені, і репетиції. Але продукт буде зрозумілий кожному. З одного боку, це підтягує попсу, ставить їй вищу планку. Також дає можливість залучати людей до сприйняття класики. Тобто наступний їхній крок буде – похід у філармонію, я сподіваюся.
Ви збираєтеся зробити спільний проект з "Океаном Ельзи"?
– Є розмови. Але ми в зовсім інших площинах існуємо. Вони – гурт з абсолютно чіткою роковою естетикою. Однак Слава (лідер гурту "Океан Ельзи" Святослав Вакарчук. – "Країна") хоче спробувати себе з оркестром, його тягне в це. Щоб зробити це якісно, мені теж треба підготуватися. Думаю, спільний із ними концерт може стати початком моєї кар'єри як поп-музиканта.
Чи легко здобути визнання за кордоном?
– У закордонних оркестрах усі рішення приймають музиканти. Це вони голосують за того чи іншого диригента після кількох пробних репетицій. Багато залежить від людських стосунків. Але непрофесіонал оркестром керувати не зможе. Якщо ж професіонала абсолютно не цікавить, що музиканти думають і про що вони говорять у паузах за кавою, навряд чи він знайде правильний підхід.
Про що ж вони говорять в паузах за кавою?
– Критикують диригентів, найчастіше.
Різні ментальності, підхід до роботи – теж.
– Фінальне бажання однакове. А процеси – абсолютно різні. В Англії оркестри мають дуже мало репетицій. І музикантам не подобається, коли диригент багато говорить. Вважають, що це забирає їхній час, коли б вони попрактикувалися у грі, відточили техніку. Все коштує грошей, репетиції – теж. На них усі хочуть зекономити.
У Німеччині ситуація протилежна. Якщо на репетиціях не розказуєш казки про твори, які виконуєш, музиканти тобі не вірять. Думають, що не знаєш, як треба. Німцям треба все пояснювати – як тут грати, як там. Це не тому, що вони самі не розуміють. Вони прагнуть побачити, "що цей диригент хоче від нас, яка його позиція". Якщо вона зрозуміла, тоді йдуть за ним.
Які українські теми намагаєтеся залучити в програми світових оркестрів?
– Виконую дуже багато Лятошинського, Сильвестрова, музику свого батька – інколи. Навіть, буває, оркестри самі замовляють мені українське. Крім того, є багато творів світових класиків, які містять у собі українську тему. Наприклад, симфонічна поема "Мазепа" Ференца Ліста або "Тарас Бульба" Леоша Яначека. У Чайковського повно українства. "Друга симфонія", наприклад. У Прокоф'єва багато творів, які можна вважати українськими. Коли став головним диригентом в Англії, одразу запропонував проект – фестиваль світової класики на українську тему. Ми заграли твори світових композиторів, у яких присутня українська тема, у кількох концертах.
Україну поки що тільки відкривають для себе. Є "Ніч на Лисій горі" Мусоргського. Кожен музикант цей твір знає. Іноземці поняття не мали, де ця Лиса гора, про що йдеться. Що це за тема, звідки вона. А коли бачили твір у контексті "Українського фестивалю", починати запитувати себе: а звідки там Україна?
Чи Україна знана і впізнавана у світовій культурі?
– Україна зараз – це країна волонтерів. Ми всі – волонтери в чомусь. Робити будь-яку серйозну справу на високому рівні в Україні сьогодні неможливо. Можна тільки волонтерським шляхом: створюєш якийсь проект, знаходиш фінансування і реалізовуєш його. В Україні чи не в Україні. Ми досі руйнуємо радянську систему в культурі. Критикуємо, а на її місце не пропонуємо нічого нового. Так довго не може бути. Закінчиться це все великою депресією.
Країну зараз у стані бурхливої діяльності тримають тільки волонтери. Якщо їх не підтримувати системно, ці всі культурні проекти довго не протримаються. Країну не збудуєш на волонтерстві. Її треба будувати на економіці. На патріотизмі – теж не збудуєш. Він буде абсолютно порожній, якщо його не підтримувати чимось реальним. Зокрема, фінансуванням – на державному рівні. Тим більше, що гроші є. Питання тільки пріоритетів – куди ці гроші йдуть, що вони обслуговують у державі. У нас уряд олігархів, а ми говоримо, що грошей на культуру – немає. Це абсурд.
А може, немає команди, яка могла б адекватно проводити культурну політику?
– Я не є експертом у системі культурного менеджменту. Не можу сказати, хто міг би бути хорошим міністром культури. Але впевнений: якщо пошукати, то таку людину можна знайти. Якщо не в Україні, то за кордоном.
Ви недавно казали, що диригуючи за кордоном, не відчуваєте за спиною підтримку своєї країни.
– Система в Україні не працює. Її немає. Професіоналу, хай без підтримки своєї держави, цілком реально знайти місце за кордоном. Але за умови, що погоджуєшся на правила, які тобі там ставлять. Якщо їдеш працювати в Англію, мусиш зробити значно більше, ніж той, хто там народився. Ми всі за кордоном – іноземці. Я себе називаю "заробітчанин високого рівня". Маю на увазі не тільки гроші, а й можливість реалізуватися. Коли ти – заробітчанин, у тебе багато чого немає порівняно з тим, хто працює офіційно.
Відчуваєте, що ваше ім'я вас годує?
– Відчуваю. Але це більше моральні плоди. Зробив концерт на Майдані, працював шість місяців для цього. Прийшли 50 тисяч людей. Всім сподобалось, це – приємно. Прокинувся наступного дня і думаєш: от зробив добру справу для своєї держави.
Я так багато жив у різних країнах, що вже все одно зараз – де жити. Перебуваєш у соціумі, де багато людей з різних країн, із різним минулим. У цьому хаосі починаєш глибше знаходити себе.
Які чергові проекти в Україні?
– Заплановано концерт із Національним оркестром України. У ньому хотів би виконати симфонію Максима Березовського (український композитор?XVIII ст. – "Країна"), яку нещодавно знайшли і яка вийшла на компакт-диску Російського ансамблю старовинної музики. Її записали як "Перша російська симфонія". Хочу хоча б один раз заграти її тут.
Українським музикантам бракує професійності?
– Професійності не бракує. Бракує професійної системи, яка правильно вимагатиме від кожного. Щось окреме, що він уміє робити найкраще.
Чула, що у вас був конфлікт із керівництвом Національної опери.
–У мене з ними абсолютно нічого немає. Який може бути взаємозв'язок зі структурою, яка не прагне створити нічого нового, розвиватися, переформуватися? Яка може бути з ними розмова? У них одна умова: хочете в нас працювати – диригуйте наші вистави. Я чесно пройшов цей шлях із ними. Диригував дві вистави кілька років – "Наталку Полтавку" і "Євгенія Онєгіна". Спеціально їздив до Києва з Франції, щоб підтримувати з ними контакт. А потім зрозумів, що це – шлях у нікуди.
Ви почали диригувати у 20 років. Диригент повинен мати досвід?
– Як казав мій учитель, "диригувати важко перші 30 років, потім поступово стає простіше". Чекати не треба: раніше почнеш – раніше пройдеш рубіж у 30 років.
Чи батько впливав на ваш вибір професії?
– Він спостерігав більше, ніж тиснув. Давав можливість слухати музику. Моє дитинство було частиною концертів. А вибір стати диригентом я зробив сам, без батьківського тиску.
Як відпочиваєте?
– Люблю просто спокій. Без телефону й інтернету – це найкращий відпочинок. Це час і можливість розставити думки, знайти місце своїм почуттям, на що не маєш часу під час роботи. А ще відпочинок – це зміна роботи. Після України відпочиватиму на постановці опери "Хованщина" в Базельській опері.
8 
35413
Коментарі