"Коли країна звучить у новинах, про неї хочеться дізнатися, почитати її письменників"

Наша найкраща книжка про війну – це "Життя Марії" Сергія Жадана, – каже літературознавиця і критикиня Ганна Улюра, 44 роки. Розмовляємо про зміну ставлення до книги в Україні після 24 лютого

Чи вдається вам читати зараз?

– В останні півтора місяця вже було кілька реальностей, і в кожній із них читання відігравало свою роль. Я багато читаю – професійна звичка, її важко позбутися. Зазвичай у спокійні місяці – це 23–27 книжок. А в березні було вісім, і вважаю це шаленим досягненням.

 

Говорю з людьми про читання. Багато хто бере із собою книжки в укриття. Їх не читають, але вони мають бути поруч – у сумці чи в руках. Одна жінка розповіла, що три тижні носила в бомбосховище збірку поезії "Життя Марії" Сергія Жадана. Казала, що точно вивчить напам'ять і тоді війна закінчиться. Такі магічні абсолютно жести.

На початку війни я була в Києві й носила із собою в укриття, а потім у ванну три книжки. Польське перекладне фентезі "Порожнє небо" Радека Рака – казку про те, як люди переживають воєнний досвід. Репортажистику "This is Америка. Історії не з Голлівуду" журналіста Остапа Яриша. Та "Іліаду" – єдину, яку я могла читати. Слід було сконцентруватися на іншому, але читала Гомера, бо це трохи заспокоювало. Припинила, коли на острові Зміїний прозвучав наш головний слоган активної фази війни. У цей час у столиці було гучно. Я сиділа у ванній і читала опис щита Ахілла та відволікалася на новини. Дізналася про події на Зміїному. Його інколи називають островом Ахілла. Є легенда, що саме там похований щит героя Троянської війни. Зрозуміла, що реальність – занадто літературна. Це така художня умовність, яка просто не передбачає ще й якихось художніх текстів. У мене немає способу осмислити цю реальність через літературу.

Читати почала знову, вже коли виїхала до Львова і трохи заспокоїлася. Тепер це нонфікшн – свідчення людей, які пережили війну. Не могла зрозуміти, чому так мені заходять, бо начебто мають посилювати страх і тривожність. Друг сказав, що читає ці тексти, щоб зрозуміти, що буде після. Бо у книжках це все закінчується. Там є момент, коли страждання припиняються. Питання, коли такий момент настане для нас. Цю точку фіналу він шукає у свідченнях. Щось подібне відбувається й зі мною.

Частина українців нині не може читати, а для інших – це спосіб відволіктися і хоч трохи повернутись у зону комфорту?

– Люди поділилися не на тих, хто читає, щоб відволіктися, і тих, хто не має часу, а на тих, хто зараз у Маріуполі, і тих, хто в Ужгороді.

Я спілкуюся з людьми в Харкові – дуже мало хто читає. Багато хто пише. Зараз це легше робити. Ті, хто може продукувати текст, цим рятуються. Письменникам зараз складно працювати у своїх жанрах. Переважно ведуть щоденники. Дехто питає: "Як я можу писати воєнні щоденники, будучи в Києві або Львові?" Але чим хороша література – у нас кожному знайдеться свій жанр. Є щоденники фронтові, тилові, свідка, учасника, фіксатора. Ми вже потім із жанрами розберемося – зараз, головне, пишіть.

Ви зауважили, як багато в соціальних мережах віршів. Ми знаємо: коли щось стається, ліричні поезії першими реагують, бо це спосіб виказати пряму емоцію. Прошу: пишіть якомога більше. Бо кожен створений зараз текст – це частинка збереженого психічного здоров'я.

Більше читають новини й соцмережі нині?

– Річ не лише в тому, що не можна зупинитися переглядати новини. А в концентрації уваги. Більш ніж на 10 хвилин – вже непросто. Читати книжки – взагалі складно.

Зараз нонфікшн заходить легше, ніж художка. Я радила б читати тексти, які дають якісь конкретні вказівки. Психологію, соціологію. Не книжки самопомочі, а хороші дослідження.

Читала працю "Людина в пошуках справжнього сенсу" австрійського психіатра Віктора Франкла, який вижив у нацистських конц­таборах. Думала, що від тексту накриє так, що мене більше не знайдуть. А знайшла дуже конкретні поведінкові поради. Натрапила на фразу "Анормальна поведінка в анормальній ситуації стає нормальною". Зрозуміла: хоч би що ми робили, хоч би якими неаде­кватними здавалися собі та зовні, ми робимо все, аби зберегти себе в цей момент. Навіть якщо це означає читати під обстрілами.

Я весь час повторювала, що література дає нам інструменти, щоб осмислити реальність. Пошкодувала про ці слова. Література не дає таких інструментів. Те, що ми зараз переживаємо, – слів таких немає. Буквально. Можливо, це дає поезія. Франкфуртський філософ Теодор Адорно не питав, чи буває поезія після Освенціма. Ясно, що пишуть вірші. Йдеться про те, як ми тепер їх читаємо. Чи вистачає в нас емпатії та розуміння.

Слів просто бракує. Перестали означати те, що означали. Нових ще немає і не буде. А ті, що є, вже не працюють. Можна сказати "мені страшно". Але 24 лютого і 7 березня, у Києві та Львові, під час і між сиренами – це все різні "страшно". Отакі нюанси, а ми означуємо тим же словом. Слова більше не працюють.

Мене непокоїть фраза, яку побачила в пості десь на другий день війни. Людина, яка виїхала з Києва, писала, що в неї комплекс уцілілого. Зараз часто використовуємо це поняття, в побуті зокрема. Але якщо так, то ми що, померли? Тобто всі, хто зараз у небезпечних точках, – не уцілілі? Але як назвати інакше – слів немає.

У нас мозок так працює, що мислимо метафорами та аналогіями. Щось схоже на щось, отже ми це можемо назвати. Вся література працює так. Метафора – основний її інструмент. А те, що більшість із нас зараз переживає, ні на що не схоже. Тому обнулюється мова. Як і життя обнулилося в багатьох.

Так, це триває вісім років. І ми начебто мали бути готові. У нас шалено багатий корпус літератури про війну. Ветеранська, написана професійними письменниками, перекладна. Тобто вісім років винаходили цю мову. Коли вже зрозуміло, що багато що не працює в мові, її треба шукати. І кожен текст, який з'являвся в нас про війну, це був пошук мови, щоб говорити. Процес продовжується, і це видно по текстах, які зараз продукуються. Результатів поки що не бачу персонально для себе.

В одному я переконана: наша найкраща книжка про війну – "Життя Марії" Сергія Жадана. І головний вірш про війну – його ж "Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?" Я тепер не ридаю, коли слухаю цей твір, а розумію. Працює на інших рівнях сприйняття.

Чому саме ця книжка?

– Збірка вийшла 2015-го. Це була одна з перших поетичних книжок після Революції гідності й початку війни на Донбасі. Але тексти писалися 2014-го, і вони звучали. Це було страшенно зболіла книжка. Жадан у ній відірвався по повній. У мене таке відчуття, що він до того готувався її писати. Уміє мислити колосальними масштабами. Біблійний текст – це все-таки наш універсальний код. Жадан описав російсько-українську війну як біблійний міф.

Серед перекладів Жадана – вірш Райнера Марії Рільке "Благовіщення", в якому янгол являється до Марії та провіщає, що вона народить Спасителя. А вона в цей момент дивується, чому янгол набув подоби тендітного й непевного юнака. Чому цей момент позбавлений величі явлення. У "Житті Марії" Жадан робить усю книгу, де ці юнаки, позбавлені величі, йдуть на фронт.

"Чорна валка" – вірш про людей, які тікають із міста, в якому почалася війна. Спілкуються з капеланом. Він і цивільний, і священник, і військовий одночасно. Це людина у проміжній ситуації. Дотичний до всіх, із ким говорить. Тож може говорити з усіма. Його питають, що вони робили не так. Бо були церкви, діти, життя – і тут раптом усе. Остання фраза твору – його відповідь: "Якби ви знали, як нам усім не пощастило". Так от, можна зараз принести весь великий біблійний культурний код і цитувати Апокаліпсис. Але нам тупо не пощастило.

Мені написала дівчина з Києва, яка з 24 лютого жила у столичному метро. Сказала, що прочитала цей вірш і вперше за всю війну заплакала. Це правильні сльози. Те, що ми називаємо катарсисом через страждання. Коли можна очиститися й поновити енергію. Це те, що має робити поезія. Не заколисувати, а зцілювати. А зцілення часто йде через біль.

Протягом року модерувала проєкт книгарні "Книжковий лев". 85 людей через нас пройшли. Десь 25 щоразу поверталися. Раз на три тижні збиралися онлайн і три-чотири години розбирали одну книжку. Ми сильно вкладалися в наш культурний рівень, інтелектуальний розвиток. Я не готова це зараз віддавати. Не можна перестати читати, думати, говорити про це – тобто обнуляти культуру, бо нібито не на часі. Треба вдень плести сітки, а перед сном читати, умовно кажучи.

10 квітня поновили клуб. Вирішили брати поезію. Перша книжка, з якою працювали, – якраз "Життя Марії". Пошук мови для кожного. Пробували описати свої досвіди через чужі метафори.

Головні романи про війну в нас попереду?

– Ненавиджу цю фразу. Хтось з інтелектуалів, "хороших русскіх" сказав типу "я заздрю Україні, в неї ще сформується така культура, вони за 20 років будуть мати свого Ремарка". У нас достатньо потужна література, щоб сформувати Ремарка і без вашої опіки. А то скидається на те, що вони прийшли до нас, щоб ми Ремарків тут наклепали.

Чи з'являться в нас потужні, канонічні тексти про війну? Ви знаєте, скільки нині професійних письменників воює? Багато. Хай виживуть. Тоді будемо говорити, чи з'являться тексти.

"Зв'язок між тим, чи виграємо в цій війні, і тим, який буде інтерес до нашої літератури, – прямий і безпосередній", – казала 2020-го Оксана Забужко. А також додавала: "Є вислів, що мова – це діалект, у якого є армія та флот. Література теж, на превеликий жаль, пов'язана з танками. Світовий інтерес до вашої літератури різко зростає, коли виявляється, що у вас є держава, яка вміє себе захистити".

– Це очевидно, правда? До української літератури в Європі та Америці було кілька хвиль уваги. Можна подивитися по статистиці придбань авторських прав і перекладів. 2005-й та 2015-й. Це абсолютно чітко пов'язано. Коли країна звучить і про неї хочеться дізнатися, а значить, почитати. Зараз теж багато гарячих антологій готують. Звертаюся по експертизу до людей та інституцій. Кого швидко можна перекласти, кого треба рекомендувати, щоб люди могли скласти враження про нашу культуру. Але всі ці тексти треба давати з розлогими коментарями. Бо очевидні для нас речі не є очевидними. Попереду складна і кропітка робота редакторів. Це те, що зараз роблять культуртрегери, коли пишуть гігантські статті, де пояснюють, що відбувається.

Зараз ми отримали арену. До нашої країни цікавість така, якої ніколи не було до і ніколи не буде після. На жаль. Круто не пощастило.

Для мене українська література зараз, скажімо так, образ її – це дві постаті. Є Жадан, і є Забужко. Вони – це наш сучукрліт. Жадан, який виснажений по Харкову волонтерку розвозить, дає концерти, підтримує людей безпосередньо, потрапляє під обстріли. Забужко, яка виснажена, вимотана, нервова виступає перед парламентаріями в Європі. Я розумію, що їх не можна порівнювати. Одна в безпеці, інший – ні. Та вони працюють на межі сил. Це навіть важливіше за мову. Це одразу творення смислів.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×