"Кіно виконує важливу функцію пропаганди. Треба перестати боятися цього слова"

Яке має бути кіно під час війни, розповідає режисер, 46-річний Тарас Ткаченко. Говоримо під час VI Міжнародного кінофестивалю MeetDocs, який цьогоріч перенесли з Харкова до Києва

24 лютого першим рефлексом було схопити камеру та їхати туди, де небезпечно. Після кількох загиблих операторів нам практично заборонили знімати на передовій. Але кіношники – публіка хитра: пішли в армію, щоби продовжувати вже там фільмувати.

У документаліста виникає проблема, бо щільність подій височезна й непередбачувана. Це як на Майдані – пішов поспати, бо добу був на ногах, а цієї ночі "Беркут" почав штурм. У результаті нагрібалася купа матеріалу, а в кіно потім використали 2–3 відсотки.

 

Ще не розуміємо, на чому фокусуватися. Те, що важливо сьогодні, набуває іншого рівня наступного дня. Нині багато документального кіно, наприклад про дітей, але мало бойового. Командир, якому дають у відповідальність знімальну групу, не хоче отримати трьох зайвих "двохсотих". Робитиме все, щоб кіношник на передок не доїхав і в заміс не потрапив. А людина з камерою з усіх сил на свій страх і ризик туди лізе. Також документаліст у нас не має жодного правового статусу, на відміну від військових кореспондентів британської BBC чи арабської "Аль-Джазіри". Під час Другої світової українські режисери документального кіно вирушали на фронт в офіцерських званнях. Олександр Довженко був полковником, такого вже не пошлеш, якщо попросить транспорт у конкретну ділянку передової.

Журналіст і кіношник мислять по-різному. Перший – у режимі миттєвої реакції, зняв – показав. Важливе розуміння різного значення цих професій.

Ще важливий момент – хроніка йде. Через багато років у кінофотоархіві Пшеничного шукатимуть же не тікток-ролики.

Із помаранчевої революції залишилися терабайти матеріалів – де вони? Так само важко знайти конкретні кадри розстрілів на Майдані 2014-го. Це знімали кілька людей. Один із них – іспанський журналіст. Ризикував життям, аби зафіксувати.

Якщо захочу зняти фільм про Революцію гідності, мені треба буде побігати за автором, щоб отримати права. Заплачу гроші за оригінальні кадри, бо матеріал в ютюбі перетиснутий і технічно не придатний для документального фільму.

Організація архівної служби – проблема номер один. Ми вже по суті втратили хроніку помаранчевої революції.

стоїмо на порозі вибуху короткометражного кіно. Зрозуміли, що війна – це вже не стресова ситуація, а те, з чим нам жити. Ми до неї звикли й почали роззиратися, знімати фільми про людей, які пережили шок. Власне, дзеркалимо себе, свій психологічний стан. Починати осмислювати майбутнє на базі цього досвіду не зможемо, доки ситуація не набуде більш-менш однозначної визначеності. Почнуть з'являтися художні історії. Не будуть довгі. Радше схожі на яскраві й потужні уламки.

До мене прийшли студенти послухати кілька лекцій і розібратися, чи цікаве їм кіно. Запропонував зробити проєкт. Видають історії – одну кращу за іншу. Наприклад, про бабусю з Бучі, яку донька телефоном умовляє евакуюватися. А вона, замість збирати речі, залипла в сімейний фотоальбом і вирішила залишитися. Бо для цієї жінки виїхати зі свого дому – це не взяти паспорт, а залишити те, заради чого вона жила.

Така безпосередня кінореакція на шок – яскрава, болюча, чітка – потрібна. Великі картини осмислення, підняття над ситуацією будуть пізніше. Тепер важливо знайти гроші на такий короткий метр, потрібно дати шанс цим картинам відбутися. Отримаємо молодих людей, які ввійдуть у професію з несподіваних сфер. До того ж короткий метр – це фестивальна форма, дасть нам можливість безпосередньо вже сьогодні звучати по всьому світу. Це форма спілкування через інтернет. Короткий метр, якщо вдалий, швидко піде через соцмережі.

Вийшов трейлер фільму "Буча". Що це буде за кіно, ніхто не знає, але всі кричать: "Як вони посміли знімати таке?!"

Можливо, це буде провально, а може, й ні. Не думаю, що творці цього фільму планують якесь блюзнірство. Ще самі не знають, чи вийде талановито. Хочеться порадити глядачам і експертам поки що постояти збоку. А коли вийде вдала картина, подякувати. А якщо не дуже – то промовчати. Це логічна поведінка, бо автор цієї картини – такий самий травмований, як і ми.

 

2020-го українських прем'єр було стільки, що вони почали конкурувати у прокаті не з Голлівудом, а між собою. У вітчизняних фільмів почала стрімко зростати своя публіка. Це багато в чому допомогло змінити політику телебачення. Починаючи із серіалу "Впіймати Кайдаша", проламали тематичну стіну. До того були два види серіалів: про ментів – постріляємо, про лікарів – поплачемо. За "Кайдашами" вийшли "Схованки", "Перші ластівки", інші телефільми. Восьмисерійна мелодрама "Пікнік" у вересні перемогла на престижному фестивалі Serial Killer у чеському Брно. Я теж торік брав у ньому участь – із "Мамою". Коли побачив, із чим конкуруємо, трохи присів. Бо, наприклад, польський серіал "Король" про злочинний світ Варшави 1930-х зроблений із таким рівнем фінансування, якого нам у великому кіно довго ще чекати.

Упевнений, що цьогорічну нагороду наш "Пікнік" отримав завдяки тематиці та якості акторів. Українське кіно й серіали вирвалися з гетто небуття й несприйняття. Перетворилися на наймасштабніше суспільне явище. Стають дискусійним майданчиком, формують нову ідентичність. І для цього не треба було робити фільми про козаків із мушкетами. Для усвідомлення себе українцями комедія "Мої думки тихі" зробила більше за будь-яке героїчне кіно.

Ідентичність формується із самопізнання себе в епОсі. Це те саме, що робив неореалізм з італійцями після Другої світової. Щоб девальвувати суспільний вплив, нове керівництво Держкіно з 2021-го почало гасити запал цієї хвилі. Знову починає говорити про комерційну невигідність. Але найбільш неефективний об'єкт культури – це пам'ятник, на нього лише голуби гидять, а скільки їх наставили.

Не можна судити культуру за критеріями бізнесу. Якщо згадати досвід Другої світової, то американці, німці, совіти в цей час активно знімали. Кіно вирішує важливу функцію пропаганди – треба припинити боятися цього слова. Якщо держава вкладає гроші в мистецтво, то розвиток культури, престиж – для неї це другорядні завдання. Пропагандистське кіно нам нині потрібне, як повітря, бо утворився вакуум.

Молоді люди, які пішли на фронт, мають правильні цінності, бо б'ються за них. Але їх цікавить, що з ними буде після повернення. Їм треба дати відчуття життя поза війною. Показовий приклад – радянський фільм "Два бійці" 1943-го. У ньому – реалії боїв за Ленінград, але передусім картина – про дружбу й кохання. Бо любов і секс – це те, що найшвидше спрацює, дасть молодій людині переключитися.

Також украй важлива пропаганда українського стилю життя. Бо є території, які вісім років перебувають під окупацією. Діти там в абсолютно іншому інформаційному середовищі ростуть. Для 10-річного херсонця навіть пів року в окупації – це великий період життя. Важливо, щоб наші діти почали правильно трактувати довколишній світ, бо момент можна упустити.

Недавно американці з Netflix провели в Україні конкурс кінопроєктів. Із понад 700 заявок вибрали 48. За розробку кожного сценарію заплатили по 15 тисяч доларів. Це вигідне вкладення коштів. Інтерес до України є, тому інвестиція повернеться з відсотками.

"Масштабу нинішніх зловживань не порівняти із жодними попередніми"

191 млн грн виділять із Держ­­бюджету на виробництво 15 фільмів. Договори уклали з частиною переможців 17-го конкурсного добору кінопроєктів.

– Будь-який пітчинг Держкіно, навіть у найкращі часи цієї структури, не обходився без скандалів, – каже кінокритик Дмитро Десятерик, 58 років. – Завжди когось звинувачували в заангажованості. Але відмінність від попередніх скандалів у тому, що раніше держава так прямо не була замазана в цьому. Парадокс: здавалося б, до влади в Україні прийшли люди просто з кіноіндустрії. Президент Володимир Зеленський – актор і голова студії. Його права рука Андрій Єрмак – продюсер. І ще багато інших, які пройшли через телебачення й кінематограф. Стан справ у сфері мав би стрімко поліпшитися. Але виявилося, що ці люди передусім переслідують інтереси не українського кіно, а особисті.

Тепер це відбувається так: для годиться отримують фінансування якісні та незаангажовані заявки, але обов'язково разом із ними деякі проєкти мають закулісних ляльководів. Так і в цьому випадку – частина фільмів-переможців 17-го конкурсного добору зв'язана з Андрієм Єрмаком. Начебто до жодної компанії зі списку тих, що отримали фінансування від Держкіно, він тепер не має прямого стосунку – офіційно відійшов від керівництва. Але в наших умовах можна хоч тричі зректися свого бізнесу, але продовжувати керувати ним через підставних осіб. Тож ситуація неприємна й обурлива.

Майже всі рішення Держкіно так чи так скомпрометовані після приходу нинішнього керівництва структури. Скандальним і сумнівним було призначення Марини Кудерчук на посаду голови. Не надто знається на кіно, ігнорує прем'єри українських стрічок, некомпетентна. Проте її позиція надзвичайно міцна. Видає накази, перерозподіляє кошти – бо має дах на найвищих щаблях влади.

А Рада з державної підтримки кінематографії – як її призначали? Комісія, яка майже тотально була в конфлікті інтересів, протягла якихось людей із телеіндустрії чи структур, так чи так близьких до влади та великих компаній, і для годиться запросили ще кількох людей із боку.

Із Держкіно завжди було не все гладко. Але масштабу нинішніх зловживань не порівняти із жодним попереднім періодом. Представники державної верхівки хочуть і далі насоло­джуватися владою та водночас мати вплив на індустрію, яка дає їм задоволення мистецьких амбіцій. Та й гроші тут теж грають роль.

Під час війни культура – така ж зброя, як танки й ракети. Національне мистецтво – один із найпотужніших інструментів боротьби за свою ідентичність. Нині це неоціненний інструмент впливу, бо за кордоном цікавляться передусім нашою культурою, тим паче такою масовою сферою, як кіно. І в такий відповідальний час розподіляти кошти між своїми – це злочин.

Більш-менш стандартний бюджет на державну підтримку кінематографа останніми роками становив приблизно 500 мільйонів гривень. І то майже нікому не вистачало. Цьогоріч виділили 191 мільйон – це вкрай мало. Українські фільми мають виходити навіть в умовах повномасштабного вторгнення. Утім, думаю, продюсери багатьох стрічок шукатимуть і добиратимуть гроші в Європі.

Із цьогорічних переможців ­17-го конкурсного добору фільм "Мій юний принц" від продюсера Олексія Гладушевського в певному сенсі став сенсацією. Це перший ігровий повний метр на гей-тематику в нашому кіновиробництві. Отримав максимальну кількість балів на пітчингу-2021 серед авторських ігрових картин.

текст: Ілля ПРОКОПЕНКО

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×