"Європейці розвиваються цивілізаційно, але не культурно"

 

45 літрів вина випили в потязі учасники поетичного турне Meridian Czernowitz дорогою з Києва. 6–8 вересня фестиваль учетверте пройшов у Чернівцях

– Я наче в Радянському Союзі, тут ­треба ­показувати паспорт, – німецький поет 26-річний Макс Чоллек шукає свій вагон у потязі Київ – Чернівці на столичному вокзалі ввечері 5 вересня. Він – стипендіат Meridian Czernowitz. Наступний місяць житиме й писатиме в Чернівцях.

Організатори замовили в ­Укрзалізниці ­салон-вагон. Його оренда коштує від 12 тис. грн в один бік. Має кілька купе, ­кухню, душову кабіну та конференц-зал із канапою, телевізором і музичним центром.

– Бабу Таню в целофані на таксі привезли з моргу, – ведучий поетичних читань Дмитро Лазуткін, 34 роки, випробовує гучність мікрофона. У конференц-залі зібралися з півсотні ­поетів та гостей із різних вагонів. – Сєрьожа, можеш якось перестрибнути через людей?

– Ти – найкращий провідник, якого я бачив, – 39-річний письменник Сергій Жадан протискується крізь натовп.

– Південно-Західна залізниця. Третя ночі, година рання, – читає у мікрофон з аркуша. – На два вагони одна провідниця забезпечує пересування. Ходить, ніби Матір Тереза, непевна, як ­погода осіння, блукає – темна і нетвереза, розганяючи сновидіння.

Бабу Таню в целофані на таксі привезли з моргу

– Іра! – перебиває вірші вигук з іншого купе президента фестивалю 39-річного Свято­слава Померанцева. Шукає виконавчого директора Ірину Вікирчак.

– Що б не сталося, все одно шукають Іру, – жартує Лазуткін.

– У цьому потязі я – президент! – гукає ­Померанцев.

– У нас у потязі Янукович! – Жадан перебирає в руках аркуші з віршами. – Не турбуйтеся, ­Вікторе Федоровичу, ви справді наш президент. Принаймні до 2015 року.

До мікрофона крізь натовп пробирається данець 50-річний Клаус Бек-Нільсен. Називає себе громадянином світу. 2001-го його оголосили померлим. Через дев'ять років влаштував власний похорон, тимчасово жив без документів та імені. Пише вірші, співає й виконує перформенси.

– На жаль, не взяв білу сукню, в якій люблю виступати, – у класичному сірому костюмі Клаус читає вірш про бій в Афганістані.

Він бував також у Іраку, Ірані й Пакистані під час воєн та революцій.

– Я пройшов горами 20 кілометрів, тримаючи білий прапор із вирізаним колом посереди­ні, – розповідає після виступу. – Це стяг глобальної дружби, хоча афганці мене не розуміли. В Іраку приносив людям порожню коробку з написом "демократія", яку треба наповнити. 2004-го вони не знали, хто ми такі. Не уявляли, як виглядають американці, бо солдати постійно сиділи в танках. Якось у Багдаді зі своїм компаньйоном ночував у будинку іракських друзів. Вони розбудили нас і сказали, що мусимо йти. Їхні сусіди переховували бізнесмена з Туреччини. Солдати підірвали будинок з усією сім'єю всередині. Наші друзі боялися тримати у себе вдома двох білих чоловіків, відвезли нас у готель. Виявилося, він повністю зруйнований. Довелося ночувати у якомусь гаражі. Ми могли загинути в будь-який момент. Згодом я написав про цю подорож роман "Суїцидальна місія".

У прокурений тамбур заходить посол Німеччини Крістоф Вайль із пляшкою пива. У кутку курять і протягом 2 год. співають народних піснень та рок-хіти 1980-х шестеро пасажирів на чолі із Сергієм Жаданом.

– Зараз виконують пісню Віктора Цоя, – каже послу німецька поетеса Енн Коттен, 31 рік.

Вайль слухає пісню, потім іде в наступний вагон.

– У Женеві буде сенсація, якщо потяг запізниться на 5 хвилин. Люди розгублено стоятимуть на платформі й думатимуть, як же жити далі. Такого там не може бути, – заглядає в темне вікно письменник 55-річний Олесь Ільченко. Два роки живе у Швейцарії. – У Києві з діда-прадіда не бачив, щоби п'яні спали на сходах біля метро, і їх міліція не чіпала. У Москві це було нормально. Вони там у сугробах серед зими ночували, як казали москвичі, "гроздьями". Тепер таке і в нас, наче час пішов назад до 1990-х. В Європі думають, що українські чоловіки – бандити, жінки – повії, і всім керує мафія. Знають про торговельні війни з Росією і що Тимошенко сидить. Але імпульс літератури, живопису і скульптури в Україні досить потужний. У Швейцарії зараз застій через визначеність життя. Знають, коли закінчать університет, де працюватимуть і яку матимуть зарплату. Вони розвиваються цивілізаційно, але не культурно. Тарас Федюк, Маріанна Кіяновська, Катерина Бабкіна – фантастичні поети. Федюк каже, що поезія померла, бо всі пишуть верлібри. Але хороший верлібр дуже важко написати. Він повинен бути енергетичний, збитий, прочитуватися, наче римована поезія. Це, як відрізнити справжній абстрактний живопис від імітації. Коли засвоїв класику, тоді вже можеш написати "чорний квадрат". Якщо починаєш із нього, то значить – просто не вмієш малювати.

– Жан із Клодом чи з Полем, Жадан із китайцями, спить із дияволом Прада і Хуґо з Босом, хто пішов – із Богом спить, хто лишився – з носом, Куба – з лібром і Тула із самоваром. Не засне тільки той, хто не має пари, – з червоного смартфона читає свій вірш "Монолог сонної феї" Катерина Бабкіна, 28 років. – Хороший вірш той, від якого мурашки по шкірі. Жадан інколи послуговується винятково

дієслівними римами і кому це коли заважало? Мені важливо, щоб вірш змушував плакати, пробуджував, збуджував.

10 вересня з'явиться її перший роман "Соня".

– Написала за дев'ять днів. Спершу мала

початок та ідею – це показала видавцеві. Майже рік він чекав на рукопис. Якось стало соромно і сказала йому, що все готово, хай тільки відлежиться. Тоді зібрала речі й поїхала

писати на два тижні в Марокко, – Бабкіна зачиняє за собою двері в купе. – Роман про молоду жінку, що виросла в Радянському Cоюзі. Він закінчився трошки раніше, ніж її дитинство.

Мені вже треба чарок 16, щоб добре спати, а вам нащо?

Вона вагітна і шукає свого батька. Згодом розуміє, що все найважливіше людина носить у собі. Більшість шукає себе в атрибутах, оточенні, досягненнях. Насправді найголовніше – це розслабленість і любов без умовностей.

На кухню по вино пробирається гостя поетичних читань 32-річна Льоля Філімонова:

– У Чернівцях була 13 років тому, хотіла ще.

Насправді досі не можу сприймати поезію.

Сьогодні добре декламували Катя Бабкіна

і Жадан. Але поезія – це не моє. Читаю прозу

Андруховича. Останнім часом він видається в надто великому форматі, що не влазить у жіночу сумочку. Налийте вина, щоб краще заснути, – простягає стаканчик провіднику.

– То мені вже треба чарок 16, щоб добре спати, а вам нащо? – літній провідник наливає червоне вино з 20-літрової пластмасової каністри у графин. – Принесли три каністри. Загалом 50 літ­рів, лишилося 5 чи 7. Уявляю, як це все вранці прибиратиму. Це ж не діло. Накурили, запах в'ївся у штори. Треба буде провітрювати вагон не один день. А завтра тут уже має їхати чоловік із дітьми з Одеси. От вам творчі люди!

– За 6 хвилин нам треба висадити Лазуткіна у Хмельницькому, – до зали вбігає 25-річна Ірина Вікирчак. – А потім лягаємо спати.

Потяг зупиняється, за Лазуткіним сходять дів­чата. Накидаються на нього з обіймами і кричать на весь перон:

– О Боже, какой мужчина!

×