"Європейці почали потроху розуміти, що сучасна історія України їм близька й важлива"

У світовому прокаті йде швейцарсько-французько-український фільм "Ольга" про Революцію гідності. Прем'єра відбулась у Києві 20 лютого – за чотири дні до повномасштабного вторгнення Росії. Показали в рамках пам'ятних заходів до Дня героїв Небесної сотні.

За сюжетом, українська гімнастка 15-річна Ольга вимушено переїжджає до Швейцарії та готується до виступу за цю країну на чемпіонаті Європи. Тим часом в Україні починається Майдан. Вона стежить за перебігом подій і хвилюється за матір-журналістку, яку переслідують, та подругу, котра допомагає протестувальникам. Ольга має вирішити: залишитися за кордоном чи повернутися на батьківщину.

 

Торік драму відзначили за найкращий сценарій у секції "Тиждень критики" Каннського кінофестивалю.

Про стрічку розповідає французький режисер 28-річний Елі Ґрапп

За подіями Революції гідності стежив на відстані. 2015-го познайомився з українською скрипалькою Яриною Тиньо, яка перед початком Майдану поїхала навчатися до швейцарської Лозанни. Її розповідь зворушила. Подумав, що викличе емоції не тільки в українців.

Саме ця історія лягла в основу мого повнометражного дебюту. Почав шукати більше інформації в інтернеті. Зокрема статті соціологині українського походження, викладачки паризького університету Нантер Юлії Шукан. Цікавий був саме український підхід у висвітленні теми. Намагався краще зрозуміти ваше бачення, погляд ізсередини. Дивився фільми, зроблені українцями під час Майдану. Зокрема, роботи "Вавилон 13" і "Зима у вогні".

Хвилювався, бо мав гідно зобразити важливий період історії іншої країни. Залучав якомога більше українців, які допомагали робити правильні акценти й не пропускати суттєвого. Під час написання сценарію 12 разів протягом трьох із половиною років їздив в Україну. Спілкувався з кінематографістами, журналістами, соціологами, як-от Тамара Марценюк, котра підготувала дослідження про жінок на Майдані. Її праця допомогла сформувати моїх персонажів. Митців розпитував про особистий досвід на Майдані й що вони думають про подальший хід історії. Стали партнерами з українською компанією Pronto Film. Режисер Артем Юрченко був залучений у роботу з архівами, кастинг, підготовку та зйомки.

Сформувати картинку в голові та дійти повнішого розуміння найбільше допомагали свідчення учасників подій. Розбирався в непростих питаннях. Наприклад, як люди, котрі не обов'язково завжди погоджувалися в усьому, могли діяти разом заради спільного прагнення демократії. Для ілюстрування Майдану використовував тільки архівні кадри. Таку пораду дала українська режисерка Катерина Горностай, яка теж документувала події Революції гідності. Сказала: "Не реконструюй барикад у кадрі. Це в реальності було жахливо". Ця теза запала мені в голову. Що ми нічого не маємо відтворювати, коли йдеться про Майдан. Є вигадані сцени з розмовами телефоном і скайпом. Але коли йдеться про присутність в епіцентрі Революції – це не ігрові елементи, а хроніка. Стосунки між фікцією та реальністю – теж проблематика героїні. Вона повністю зосереджена на персональному бажанні, індивідуальному пошуку як спортсменки. І раптом стикається з глобальними подіями. Мусить зробити вибір.

Це передусім історія самих українців. Я ж намагався дати її репрезентацію зі свого погляду, що також відображає думки, враження та спогади багатьох українців, з якими співпрацював. Старався зробити так, щоб французький або швейцарський глядач не потребував додаткових пояснень. Хотів би, щоб фільм пробудив їхню цікавість до теми. Мої співвітчизники здавалися віддаленими від ваших подій під час Майдану. Але з початком війни 2014-го не було й тижня, щоб не з'явилася стаття про Україну. Європейці вже тоді стали потроху розуміти, що сучасна історія України близька й важлива, бо стосується і їх.

Шукав баланс між тим, щоб дати достатньо інформації, яку зможуть сприймати в рамках сюжету, й не впасти в репортажистику. А також баланс між особистою історією героїні та політичною історією Майдану.

Не хотів працювати з професійними акторами. Бо не змогли б досягти такого рівня в гімнастиці, як це потрібно. Шукав людей, які зможуть поводитися перед камерою так, щоб мені хотілося їх фільмувати. Хоча це вигадана історія, найбільше цікавила правда в кадрі. Спортсменки знають, як це – тренуватись і боротися. Як це, коли на вас дивиться шість тисяч глядачів.

Я уявляв героїню схожою на музикантів і танцюристів, з якими співпрацював у попередніх проєктах. Це люди пристрасні й навіть одержимі своєю справою.

Виконавицею головної ролі стала гімнастка з Луганська, вихованка столичного Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного 20-річна Анастасія Будяшкіна. Вперше побачив її 2016-го у швейцарському Берні на європейському чемпіонаті у складі української юнацької збірної. Потім зустрів 2017-го в Олімпійському центрі в Україні.

Анастасія підпадає під усі критерії, але водночас у багатьох сенсах набагато вища й сильніша за мої уявлення про персонажа. Вона не тільки впевнена, старанна і смілива, а й неочікувано весела й у хорошому значенні божевільна. Її манера поведінки й характер вплинули на сценарій.

Було необхідно, щоб героїню зіграла саме українка. Цього не міг би зробити ніхто інший. Бо це українська тема. І так само, як Ольга за сюжетом, під час зйомок Анастасія поступово відкривала для себе Майдан, наближалася до цієї історії, набувала зв'язку з нею. Як і героїня, думала, що вона – тільки гімнастка. Але не менше значення має те, що також громадянка своєї країни. Було важливо мати цей вимір в інтерпретації.

Анастасія з Луганська, а моя героїня – киянка. Але можу уявити, що переїхала до Києва, бо її мати стала працювати журналісткою у столиці. Насправді це не так важливо. Анастасія вільніше володіє і більше здатна імпровізувати рідною мовою, а для неї це російська. Ми знали від початку, що це важливе питання в Україні. І має бути частиною проблематики стрічки. Що деякі персонажі розмовляють російською, тоді як інші українською, а між собою – суржиком. Стосунки Ольги з мовою розвиваються і змінюються протягом фільму.

Західні глядачі реагували на ті самі сцени інакше, ніж українці. Наприклад, не розрізняють і не бачать мовного питання. Але приділяли більше уваги спортивній темі. Були вражені сценами тренувань і виступів, до яких так ретельно готувалися акторки. Це нормально. Аудиторії мають різний бекграунд – в історії та життєвому досвіді. Але для мене як молодого кінематографіста було важливо усвідомити, що всі вони можуть бути зворушені. Здатні сприйняти маловідому для себе тему Майдану. Маю надію, що знатимуть про Україну більше.

Європейці завдяки стрічці могли відкрити для себе тему Майдану, українці – пам'ятати або згадати. Але кіно насправді – про досвід перебування поза межами своєї батьківщини, в якомусь сенсі екзил, вигнання. Це не історія про дівчину, яка робить революцію. А про ту, хто не може там бути. Хотіла стати професіоналом у своїй сфері, аж раптом усвідомила, що не може закривати очі на події в рідній країні. Згодом обирає майбутнє на батьківщині, а не в еміграції. Замість стати елітною гімнасткою у Швейцарії, обрала продовжити справу життя в інший спосіб і в місці, де її серце відчувало потребу бути, – викладачкою в київській школі. Бо так вважала правильнішим для себе.

Сцени у Швейцарії – переважно малолюдні та в обмеженому просторі часто порожніх приміщень. Кадри з Києва – багатолюдні й на великих вулицях. Важливо було знайти баланс у цьому контрасті відмінних реалій. Ольга має відчуття, ніби застряла й замкнена. Усе через перебування поруч із природою та закритість території, її ізольованість і віддаленість від цивілізації. Так і Швейцарія, хоч і в центрі Європи, та водночас поза межами Євросоюзу. Це також країна, де героїня максимально захищена від ситуації, в якій опинилася її мати, на котру скоюють напад через професійну діяльність. Але й найбільш віддалена від подій, доленосних для її співвітчизників. Це частково відображає підхід Європи до України у зовнішньополітичних відносинах.

Разом із візуальним контрастом будували звукові зв'язки. Майдан мав звучати дещо подібно до сцен гімнастики. В якийсь момент не можете розрізнити ці звуки. Бачите інше, але вуха не можуть розмежувати два відмінні простори. Це відображення зв'язку з батьківщиною, що формується в героїні. Коли розгортається Революція, Ольга не може залишатися байдужою. Хоче повернутися додому й бути частиною історичних процесів. Але не може. Має перебувати в холодному, від­окремленому, дистанційованому спортивному світі закордону тоді, коли мітингувальники переживають залученість і єднання.

Уже вісім років війна Путіна є зґвалтуванням свободи та цілісності України. Усі, кого я знаю, захоплюються вашою мужністю. Проте нашого захоплення недостатньо. Усі, хто за межами України, повинні продовжувати підтримувати цю боротьбу – надсилати гроші, давати медиків, приймати біженців без дискримінації, виходити на протести та змушувати наші уряди робити все, щоб зупинити Путіна просто зараз. Ми також маємо підготуватися до того, що конфлікт не зникне раптово. І нам потрібно продовжувати проявляти солідарність з Україною, яка чинитиме опір російській агресії. Міжнародна спільнота мусить допомагати в цьому.

Здається, мої співвітчизники недооцінили небезпеки Путіна. Усі шоковані подіями 24 лютого та подальших днів. Намагаються зрозуміти причини та історичне підґрунтя того, що відбувається в Україні. Наприклад, більшість тільки зараз усвідомлює, що війна триває вже вісім років. Сподіваюся, моє кіно може теж посприяти добрій справі. Додати контексту для глядачів.

Я підтримую зв'язок зі своїми українськими колегами. Наприклад, Анастасія Будяшкіна представляла "Ольгу" 20 лютого в Києві на спеціальному показі, організованому Національним музеєм Революції гідності. Я теж мав бути там, але авіарейси скасували. Одразу після цього вона повернулася до Харкова. Через обстріли їй довелося на кілька днів спуститися в укриття, перш ніж вдалося виїхати з міста. За два з половиною дні перетнула країну, діставшись польського кордону. За сприяння колег Анастасію відвезли до Кракова.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×