"Досі не впевнена, чи можна вже говорити про війну та як саме"

З директоркою – художньою керівницею Київського академічного театру "Золоті ворота" Маріанною Розстальною зустрічаємося біля службового входу. Театр приймає від­відувачів на вул. Шовковичній, в урядовому кварталі. Таке розташування створює незручності з логістикою, але є й перевага – приміщення підвальне, тому вистав не переривають під час повітряних тривог. Двері до кабінету директорки зачиняємо обережно – на сцені режисерка Наталія Сиваненко проводить репетицію січневої прем'єри Love Revolution за творами українських авторів 1920 років. У кімнаті – два дивани й невеликий стіл. Ліворуч від дверей – техніка для фільмування і 15-кілограмовий мішок корму для собак. Маріанна Розстальна пояснює, що це допомога тваринам в одному з чотирьох притулків, у які навідується. Фото собак постить у соцмережах – поряд із новинами теат­ру, який вона очолила в листопаді 2022-го.

 

Розмову починаємо з бренду "Золотих воріт". Ребрендинг невеликого муніципального театру стався 2014-го. Тоді його очолив режисер Стас Жирков і прийшла нова команда, до якої належала й Маріанна Розстальна. Після Жир­кова театром керувала його дружина, режисерка Ксенія Ромашенко, продовживши нову репертуарну політику.

Після ребрендингу 2014 року заклад отримав своє впізнаване обличчя. Зазвучав як критичний театр, здатний на сміливі рішення. Про що нині "Золоті ворота" під вашим керівництвом?

– Основні меседжі й інструменти не змінилися. "Золоті ворота" – завжди про сьогодні й актуальні наративи. Навіть якщо йдеться про вистави, створені майже 10 років тому. Скажімо, "Слава героям" Стаса Жиркова за п'єсою Павла Ар'є. Спектакль 2016-го досі входить у п'ятірку найпопулярніших у нашому репертуарі. Це історія про ветеранів Другої світової, які захищали Україну у складі різних армій і знаходять порозуміння, вже маючи дітей та онуків. Порушує питання відновлення історичної справедливості та свідомого вибору проукраїнської позиції.

У нових виставах так само намагаємося говорити про те, що хвилює й болить. Поруч у топі за продажами квитків – торішній "Кортес" Тані Губрій за п'єсою Лєни Лягушонкової на тему постколоніальної свідомості та пошуку ідентичності.

Водночас під час повномасштабної війни діалог із глядачем часто будується безвідносно до задуму та стратегії. Наприклад, не думаю, що опорною нині має бути розважальна функція, але на комедії великий попит. На "Бери од жизні всьо" Тані Губрій квитки розкуповують найперше. Людям хочеться розслабитися на годину-дві.

"Золоті ворота", як і будь-який інший театр сьогодні, – ілюстрація того, що навіть у такі часи культура може функціонувати, мати терапевтичний ефект, озвучувати гострі питання. Візуалізувати те, що буде актуальне завтра. Тому вже подаємо грантові заявки на постановку п'єс, які готували б глядача до наслідків цієї війни.

Ви очолили театр, коли Ксенія Ромашенко виїхала за кордон, стали кризовим менеджером. Які були найперші виклики й антикризові рішення?

– Найскладніший був виклик, ким замінити людей, які випали з процесу. Частину вистав зняли з репертуару. "MiŁoŚĆ/Любов" більше не граємо, бо виконавець однієї з ролей Володимир Ковбель пішов на фронт. Інші відмовилися грати без нього.

Емоційно найважче для мене було погодитися на посаду. До того вісім років працювала директором-розпорядником. Вирішувала організаційні питання, але не любила публічності. Головне, чому погодилася очолити театр, – це колектив. Не могла залишити його невідомо на кого.

Як визначаєте, що глядач задоволений? На які вистави найчастіше отримуєте відгуки?

– Нині найбільше відгуків чуємо на "Білку, яка прожила 100 років". Моновистава Стаса Жиркова з Віталіною Біб­лів – у репертуарі з березня 2021-го. Цієї зими перемогла на всеукраїнському театральному фестивалі-премії "Гра" у трьох номінаціях. Розповідає про фрекен Бок із творів шведської письменниці Астрід Ліндґрен.

Зі спектаклю дізнаємося, що героїня прожила у Швеції століття, перекроєне двома світовими війнами. Її родини стосувався закон про стерилізацію "неповноцінних" рас 1934 року. Відчуває провину за смерть молодшої сестри. Попри всі негаразди, режисер та акторка не спонукають жаліти фрекен Бок. За словами героїні, життя не терпить сліз. Через усю розповідь відчуваємо її любов до життя, яку щедро роздає дітям з особливими потребами.

У коментарях часто кажуть, що завдяки грі Віталіни знайома з дитинства карикатурна героїня стає живою та близькою. Акторка ніби руйнує четверту стіну, ділиться енергією.

У жовтні 2023-го випустили ще одну моновиставу з Віталіною Біблів "Люби мене не покинь". В основі – історії українок, які виїхали за кордон після повномасштабного вторгнення.

– Вистава насамперед про стосунки матері та сина. За сюжетом, Катерина виїхала в Німеччину, працює у квітковій крамниці. Переживає особисту драму не лише через еміграцію, а через неможливість додзвонитися до сина. Попри це щодня знаходить сили працювати, усміхатись і навіть створювати настрій іншим. Численні дзвінки без відповіді симоволізують нерозривний зв'язок із рідними та батьківщиною.

Частина глядачів гостро сприймає спектакль. Особливо помітно було, коли випадково сталася заміна. На цю виставу замінили більш розважальну "Королеву краси" Максима Голенка. Тоді отримали багато коментарів, що це не на часі. Водночас кажуть, що фінал викликає катарсис. Я подивилася один раз, і поки що не піду вдруге.

Тут важлива робота акторки з публікою. Певний відсоток глядачів приходить саме на Віталіну. Вона медійна, впізнавана. Коли влітку торік їздили зі "Сталкерами" на гастролі Україною, до Біблів підходили на вулицях. Її та Ірму Вітовську люблять.

За два роки повномасштабної війни театр поставив п'ять вистав. Які ще з них стосуються цієї теми? Чи були спершу вагання, як говорити з глядачем про війну, щоб не ретравмувати?

– Коли повноцінно запрацювали у вересні 2022-го, в нас взагалі не було думки говорити про війну. Перша тодішня прем'єра "Дякую" Андри Каваліaускайте з Литви – про взаємини. У повітрі витала така напруженість, що хотілося відновлювати емоційність і відбудовувати здорові стосунки вже в нових реаліях. Досі не впевнена, чи можна вже говорити про війну та як саме.

У двох із трьох торішніх вистав війна присутня радше в завуальованій формі. "Кортес" розповідає про колоніальну політику, її наслідки та травматичні викривлення. Частина глядачів ледь не в кожній сцені бачить паралель із сучасними подіями. А хтось дивиться як комедію про завоювання Мексики.

"Крихітка Цахес" Анни Турло робить акцент на медіаграмотності й умінні розрізняти фейки. Актуальна у війну, коли багато інформації важко фільтрувати та аналізувати. А наприкінці там ховають Путіна.

Перша цьогорічна прем'єра за творами титанів 1920-х має жанр "вечорниці анархічної молоді". Це фактично вистава про кохання "гіпстерів" сторічної давності?

– До нас "із портфелем" приходить зазвичай режисер і пропонує матеріал. За Наталією Сиваненко спостерігали давно. Анонсувала ідею восени. Оперативно домовилися про співпрацю. Якщо когось запрошуємо, то це стовідсот­кова довіра. У нас немає комісії, яка ходить на репетиції й говорить: "Це казати, про це мовчати, а це приберіть". У процесі режисер – найважливіший.

Love Revolution – не про епоху, а про філософію молодості. Вистава про молодих українців, які на тлі революції минулого століття шукають себе, Бога, різні грані кохання, відповіді на питання про політику. Героїв змалювали ще 100 років тому інтелектуали, які зрештою стали жертвами терору й каральної машини у 1930–1940 роках. Вони мали такий потужний потенціал, що говорять до сучасного глядача – молоді, яка нині живе у війну та шукає орієнтири.

Квитки на прем'єру розпродали за два тижні. Уже в січні розкупили на лютий і було відкрито продаж на березень. Для нового матеріалу це хороший показник.

Наталія Сиваненко назвала цей театр майданчиком молоді для молоді. Яким ви бачите глядача "Золотих воріт"?

– Наша аудиторія – здебільшого від 28 до 55 років. Хоча я не описувала б глядача за віком – ідеться радше про гнучкість розуму. Якщо людина критично мислить, вміє слухати й аналізувати, це наш глядач.

Наша постійна публіка не має стереотипів, готова до експериментів. Знає, що може побачити щось гостре й некомфортне. У нас мало вистав можна порадити для так званого знайомства з театром. Навіть комедія "Королева краси" може бути травматична для умовного відвідувача Театру юного глядача.

Кістяк постійної аудиторії сформувався десь у 2014–2015 роках, коли Стас Жирков прийшов у театр. Тоді не було тіктоку, але режисер зміг вловити модні тенденції. "Золоті" стали брендом.

У цьому сезоні спостерігаємо ще одну цікаву тенденцію – театр без канікул. Перед великою війною час до й після новорічних свят був затишшям. Глядачі готувалися до веселощів або подорожували. А тепер у грудні й січні були солдаути. Тож ми також мали "додаткове навантаження" певної віддушини в ті дні.

З якими молодими режисерами та драматургами співпрацюєте?

– Робота з молодими й перспективними – один із ключових напрямів нашого театру. Але це як про наших глядачів: найважливіше, щоб митець був молодий душею.

Скажімо, в червні буде прем'єра "Величне століття. Веселе" Олексія Гладушевського. Він працював у кіно й вирішив спробувати себе в театрі. Планували, що в нас буде його дебют. Але торік поставив у Театрі драматургів "Зелені коридори" за п'єсою Наталки Ворожбит, а цьогоріч у Малому театрі – "Ляльковий дім" за Генріком Ібсеном. Зібрали схвальні відгуки. До нас прийде вже майже досвідченим режисером.

Нині відчутна проблема з режисерами через те, що багато хто виїхав за кордон. Є також тенденція, що актори йдуть у режисуру. Поки що не знаю, як до цього ставитися.

Щойно подали на грант роботу Оксани Гриценко, яка була журналісткою, а тепер пише драматургію. У п'єсі "Я повернуся" розповідає про дітей, яких вивезли з України в Росію. Страшна й некомфортна тема, про яку треба говорити. Сьогодні хтось не хоче про це думати, але завтра ці люди будуть шоковані масштабами проблем.

Чи беруть участь у житті театру його попередні керівники?

– Стас Жирков і Ксенія Ромашенко допомагають театру, залучені у процеси представлення за кордоном. Наш сезон 2023–2024 років має назву Cultural Resistance – це про опір російським наративам, які все ще сильні в Європі. У квітні візьмемо участь у шоукейсі сучасного українського театру в Дюссельдорфі. Плануємо везти виставу "Люби мене не покинь" на тему війни й еміграції. Ксенія допомагає з оформленням документів і дозволів. А Стас буде куратором української програми.

Стас Жирков активно розповідає іноземцям про Україну, війну, її причини та ймовірні наслідки. 2022-го поставив у Мюнхені виставу про пошук історичної правди News from the past. За сюжетом, двоє українських і двоє німецьких акторів зустрічаються для запису радіофільму. Ніби повертають нас у 1931–1941 роки й намагаються рефлексувати на трагічні сторінки історії двох країн. Українську сторону представляли актори "Золотих" Віталіна Біблів і Дмитро Олійник.

Ідея цьогорічного проєкту Ukrainian Showcase також належить Стасу. Керівництво Дюссельдорфського театру його підтримало. Це важливо, бо за кордоном тепер приділяють менше уваги Україні, потрошку виходимо з трендового сегмента.

З ким або з чим конкурують "Золоті"?

– Точно не з іншими мистецькими сферами. Наша аудиторія цікавиться сучасною культурою в широкому сенсі цього слова. Конкуренції з іншими театрами теж не бачу.

Знаю, з ким перетинаємося. Десь половина наших глядачів ходить також у Театр на лівому березі. Багато хто відвідує Дикий театр. Хоч і не можу сказати, що ми схожі.

Саме з Диким театром нас часто протиставляють у медіа за принципом: "державний" – "не державний". Проте нас теж ніхто не контролює, можемо дозволити собі що за­вгодно. Залежить лише від позиції керівника. Підпорядковуємося департаменту культури міста. Ніколи не чула порад, що ставити або ні. Звичайно, звітуємо, скільки зіграли й заробили. Є фінансовий план, який маємо виконувати, затверджуємо на кожен наступний рік. Вистави, які менше продаються, все одно граємо. Мають якийсь сенс – не просто ж так їх поставили. Для певного глядача це цікавий сегмент.

П'ять прем'єр у театрі "Золоті ворота", які відбулися за час повномасштабної війни

"Дякую" – реж. Андра Каваліaускайте, 2022

Вистава про здорові, осмислені стосунки та прийняття іншого. На основі монологів, які зібрала й адаптувала для сцени литовська режисерка Андра Каваліaускайте. Усі історії пов'язані з важливими для авторки людьми. Герої розмірковують про ставлення до кохання, дружби, про зони відповідальності. В інтермедії використовують текст казки "Хлопчик, кріт, лис та кінь" британця Чарлі Маккезі. У липні 2022-го задля цього проєкту постановниця приїхала з Литви до Києва.

"Крихітка Цахес" – реж. Анна Турло, 2023

Вистава за мотивами казки німця Ернста Теодора Амадея Гофмана. Драматургиня Марина Смілянець перенесла історію в реалії сучасної України. За сюжетом, негативний персонаж набуває популярності завдяки чарам і втрачає її, коли магія розвіюється. Спектакль показує, як сучасні цахеси спотворюють різні сфери життя – від мистецтва до політики. Порушує питання інформаційної гігієни та критичного ставлення до фейків. Прем'єру запланували ще 2021-го, коли режисерка отримала грант президента України молодим діячам у галузі театрального мистецтва.

"Кортес" – реж. Таня Губрій, 2023

Майже епічна комедія за п'єсою драматургині Лєни Лягушонкової, яка живе та працює в Європі. Розповідає про колонізацію Мексики іспанськими конкістадорами під проводом Ернана Кортеса в XVI ст. Окрім історичних персонажів-чоловіків, у виставі є індіанка Малінче, ім'я якої лягло в основу терміну "малінчизм". Вона супроводжувала Кортеса й відіграла активну роль у завоюванні ацтеків. Була перекладачкою й посередницею між двома культурами. У спектаклі також багато посилань на сучасну попкультуру.

"Люби мене не покинь" – реж. Таня Губрій, 2023

Моновистава за п'єсою драматургині Ольги Анненко. На основі історій, які авторка почула в перший місяць повномасштабного вторгнення дорогою у Францію, а потім у Франції. Змальовує кілька днів із життя біженки Катерини, яка працює квіткаркою в Німеччині. Намагається додзвонитися до сина, який лишився волонтерити в Україні, за сюжетом. Перші покази вистави відбулися в Німеччині, зокрема благодійні.

Love Revolution – реж. Наталія Сиваненко, 2024

Вистава про ініціацію коханням, яку переживають молоді українці на початку ХХ століття. В основі – чотири новели українських авторів інтелектуальної прози, Валер'яна Підмогильного, Агатангела Кримського, Майка Йогансена, Миколи Хвильового. Режисерка створила колаж про молодих людей покоління, яке у Франції називають fin de siècle. Всотуючи настрої й філософію нового часу та відриваючись від наративів батьків, вони формують власну думку про світ, моральність, політику, Бога.

×