Три прозові дебюти осені
А я вже почав був переживати. Що це, після двотисячників ніхто в літературу не йде? Вже 2014 рік, а нові прозаїки не з'являються. Щось забуксувало після видавничої кризи, друкують тільки старих, перевірених, із медалями. З поезією простіше. Поет може сам читати вірші хоч зі сцени, хоч із барикади. І поява нових збірок – лише питання часу. А прозаїків треба виховувати публікаціями. А де? З усіх літературних часописів залишилося два, які геть не жалують молоду прозу. Може, вони тому й вижили, що не жалують.
Нарешті відлягло. Молода проза почала знову пробиватися. Бо література теж не терпить порожнечі. Будемо вважати, що півдесятиліття пішло на пристосування до нових умов, а далі вже заживемо й усім ще покажемо.
Отож, як у шахах, – три дебюти.
Олексій ЧУПА, "Бомжі Донбасу", Discursus
Олексій Чупа міг би бути аргументом у ватникосрачах на тему "Донбас – це Україна". Україномовний автор із донецької промислової агломерації. Як так сталося, Олексій частково пояснює в тексті на прикладі району компактного проживання мобілізованих колись на будівництва комунізму "хохлов" у Макіївці. Мікрорайон навіть має неофіційну міську назву Бендер і "альтернативні" народні назви вулиць. Такий собі "маленький Китай" посеред денаціоналізованого пролетарського степу. Пролетарі ж – інтернаціоналісти, тому знають тільки російську. Олексій, як і його герой на прізвисько Малевич, вже з третього покоління "бендер", які вчили рідну мову по кухнях і на співах.
"Міська одіссея" потребує асоціального і дещо упослідженого героя. Родоначальник цього жанру Джеймс Джойс усвідомлено обрав свого Блума, дублінського єврея, з найнетиповіших мешканців міста. Як каже сам Джойс, євреїв в Ірландії ніколи не кривдили, бо просто ніколи їх туди не пускали. А хто може бути нетиповіший і упослідженіший на Донбасі, ніж "бригада" україномовних бомжів? Усі місцеві просто одного дня перейшли на українську, так їм зручніше. Автор пояснює читачеві, чому так, але самі безхатченки пояснювати втомилися. І в сутичках за сміттєбаки просто кажуть колегам, що приїхали на гастролі з Франека. Тобто навіть – пішки прийшли. І це іноді рятує їх від розправи, бо відповідає уявленням місцевих про те, що "Донбас усіх годує". Перша частина роману гранично урбаністична й переконливо реалістична. У пошуках місця для зимівлі ватага стає "розпорядниками" занедбаного заводу в степу. І тут реалізм несподівано закінчується, як у нелогічних фільмах Тарантіно.
Другій частині роману зашкодила комп'ютерна гра в "Козаки" чи "Імперію". Весь час безхатченки читають рукописний фоліант і коментують. Але манера автора в кожному році вказувати кількість поселян у місті (і взагалі ресурсів – каменоломень, житніх полів, сторожових веж) характерна для цих стратегічних ігор, а не давньоруських чи козацьких літописів, під які він намагався стилізувати цей текст.
Погляди Олексія Чупи на українську історію й державність дещо відрізняються від канонічних. За його версією, давня Україна постала зі степів Донеччини, а знищило її об'єднане львівсько-московське військо. Думки про особливість і відрубність Донбасу, виявляється, притаманні не тільки ватникам, а й мешканцям району Бендери.
Вікторія АМЕЛІНА, "Синдром листопаду", Discursus
Вікторія Амеліна працює в львівській IT-фірмі. Обізнаність з інтернетом позначається і на її прозі. Відчутно, що вона не один день слідкувала за групами арабських революціонерів у Facebook, щоб підступитися до свого дебютного роману.
Деякі критики вважають: аби читач зацікавився книжкою, на перших десяти сторінках повинно трапитися тіло – мертве або голе. Тут на першій же сторінці трапляється ціле плем'я в традиційному одязі, тобто геть без нього. Таке собі "Баунті". Це лише один епізод цієї історії про героя, який здатен відчувати біль інших, наче власний. Щастя така паранормальна здатність йому не додає. Але чи хоча б полегшує вона страждання інших? Щоб разом із героєм розібратися в цьому, читачеві доведеться побувати не тільки в Києві, а й у Тунісі, Венеції, ще нашому Криму, Єгипті. Бо нове покоління авторів – діти глобалізації. Для них нема нічого простішого, ніж перекинути всі гроші на картку й чкурнути лоукостом на Цейлон. Прощавай, хуторянство. А як ще інакше вписати наш Майдан у світовий контекст?
Тут задіяні й дитячий будинок, бандитсько-охоронна фірма 1990-х, сучасна рекламна агенція, айтішники й автентичні бабці біля під'їзду. При цьому авторці вдається уникати чорно-білої картини світу навіть у хроніках жорстоко-звірячої зграї дитбудинку. І класичний бандюк у малиновому піджаку може виявитися єдиним, хто дає гроші на безбатченків і не киває на державу, бо сам колись був такий. Тільки хліба в котлетах для дітей від цього не меншає, але в завідувачки чомусь з'являються нові золоті прикраси. Автослюсарі мріють, щоб до них у гості завітав хоч хтось, хто захоче чаю, а не горілки. А забуті дружини повертаються на перший дзвінок героя одразу з валізами. Може, він все ж таки був непоганим чоловіком. А може, просто з Виноградаря так складно добиратися до центру.
Роман переповнений отакої доброї іронії й промовистих деталей, що робить його жвавим і живим. І коли у текст входить Майдан, то не як модна тема, а як підсумок вічних етичних питань.
Гаська ШИЯН, Hunt, Doctor, Hunt, Видавництво Старого Лева
Це перша українська книжка, написана двома пальцями на мобільному телефоні. І лайки у Facebook вона щедро зібрала ще до того, як "Видавництво Старого Лева" видрукувало її на папері. До цієї позитивної події призвела сумна: авторку поклали в лікарню і знерухомили на кілька тижнів. Книжку й названо за синдромом Ханта (пошкодження лицьового нерву. – "Країна"), який їй діагностували, а різноманітні лікарняні історії сусідок по палаті лягли в основу сюжету. Але це і пояснює, чим письменник відрізняється від нормальних людей. Щоб перемогти недугу і спростувати невтішні прогнози лікарів, йому досить вигадати персонажа і довірити розбиратися у хитросплетіннях долі сусідок по палаті, графіках чергування товщих і тонших сестричок та умовляннях вередливих грузинів із сусідньої палати, які до того ж виявляються вірменами.
Гасю Шиян взагалі-то важко назвати дебютантом. Вона вже переклала книжку букерівського лауреата і весело провела перший на наших теренах краудфандинг (збір коштів через масові пожертви. – "Країна") задля її достойної промоції на Львівському форумі. Тобто авторка належить до "заблукалих двотисячників", яким щось заважало знайти дорогу до видавництва. Аж тут лікарня. Найкраще місце для чорного гумору. Але це чи не перший випадок, коли такий гумор демонструє не якийсь доктор Хаус, а його пацієнт. Що характерно, героя вона обрала теж у джойсівських традиціях. Це україномовний чорношкірий юнак із питомим негритянським ім'ям Спиридон.
Проза на мобільному телефоні пишеться дуже орнаментальна, мережана, з постійними відволіканнями на оповідки сусідки-заробітчанки з Італії й на розгорнуті порівняння, варті окремих оповідань. На сайтах анекдотів для такого ввели окремий жанр "випадок із життя". Слідкувати ж за фабулою за такої манери письма буває доволі важко. Втім, життя не потребує фабули, лише цікавих подробиць. А життя з тексту фонтанує. Вигаданий же герой-негр зручний ще тим, що його можна випустити з лікарні на волю й відправити в мандри світом хоч пішки через польський кордон, а хоч літаком до Ріо-де-Жанейро.
Важливі для руху сюжету деталі губляться у цих орнаментальних розсипах. І читач довго ламатиме голову, чи ці подробиці важливі, чи це просто необхідні атрибути сучукрліту. Бо який же сучукрліт без сексу в літаку з одноокою бородатою жінкою?
Розвіданий Гасею шлях до книжки, через Facebook, останнім часом стає доволі модним маршрутом. Тут можна згадати "Щоденник україножера" Івана Семесюка й колективний "Літопис самовидців" про Майдан. Але питання цілісності книжки, яка постає з розрізнених дописів різного часу, контексту й настрою дописувача, досі не зняте. Все ж таки спочатку мали би бути часописи чи хоча б літературні сайти. Так, я ретроград.
1 
1
Коментарі