Це специфічна музика, дуже тиха. В якій існують градації тихого

На Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA відбудеться прем'єра фільму "В. Сильвестров" про українського композитора 82-річного Валентина Сильвестрова. Про роботу над стрічкою тривалістю 143 хвилини розповідає режисер Сергій Буковський, 59 років

Сергій БУКОВСЬКИЙ, 59 років, режисер-документаліст.

Народився 18 липня 1960-го в місті Октябрське, республіка Башкирія. Батько – кінорежисер Анатолій Буковський, мати – актриса Ніна Антонова.

Отримав диплом кінорежисера Київського інституту театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

Працював на студії "Укркінохроніка". Керував Департаментом документальних проєктів в "Інтерньюз-Україна". Був виконавчим продюсером телекомпанії ММЦ-СТБ. 2014-го створив Майстерню документального кіно Сергія Буковського для молоді.

Зняв майже пів сотні документальних кіно- і телефільмів. Зокрема: "Завтра свято" (1987) – гран-прі кінофестивалю "Молодість"; "Дах" (1989) – "Золотий голуб" Лейпцизького МКФ; "Знак тире" (1992) – гран-прі МКФ Artsalon у Потсдамі, Німеччина; "Дислокація" (1992) – гран-прі фестивалю, який 1993-го відбувся в українській столиці: Київ – Клермон-Ферран, Франція.

Стрічку про Голокост "Назви своє ім'я" продюсував голлівудський режисер Стівен Спілберґ. Фільм "Живі" (2008) про Голодомор 1932–1933 років отримав нагороди на фестивалях у Вірменії, Швейцарії, Грузії. 2014-го став лауреатом Шевченківської премії за документальний телесеріал "Війна. Український рахунок". Того ж року вийшов фільм "Океан Ельзи. Backstage".

Зняв картину про свою матір Ніну Антонову "Головна роль". 2016-го відзначили "Золотою дзиґою" Української кіноакадемії в номінації "Найкращий документальний фільм".

Дружина – сценаристка, продюсерка Вікторія Бондар.

Має доньку Анастасію, 40 років, і 30-річного сина Микиту.

– Знав Сильвестрова давно на рівні "доб­рий день – добрий день". Потім Валентин Васильович почав мене впізнавати, дарувати свої CD, які називає "Це-Де". Музику він створює вдома, у квартирі на столичній Русанівці. Це унікальні треки, записані на диктофон. Чутно й фортепіано, й гавкіт собак за вікном. Хоча композитор має і власний сайт, і студійні альбоми.

Познайомилися ми близько завдяки директорові видавництва "Дух і літера" Костянтинові Сігову (там вийшли СD-диски та книжки "Зустрічі з Сильвестровим", "Дочекатися музики. Лекції-бесіди". – Країна). За вечерею я розказав про плани зняти фільм. Сильвестров як людина інтелігентна не хотів погоджуватися. Не любить зніматися. Але ми переконали.

В архіві студії "Укркінохроніка" про Сильвестрова є тільки 20-хвилинний фільм "Тихі пісні" Анатолія Сириха, знятий на початку 1990-х. Тому ми дали собі повну волю показати його якомога більше – під час репетицій, запису, почути думки. Зйомки тривали з січня по червень 2019-го. Загалом працювали над фільмом півтора року.

Картину поділено на три частини. Як сонату. Між ними йдуть титри, в яких звучить музика Сильвестрова. Він прискіпливо ставиться, якщо навіть ноту зарізують. Тому твори подано цільними шматками. Одну тему присвячено його другу, грузинському композитору Гії Канчелі. А друга – посвята Баху.

Перша частина – Вірус виразності – документує процес студійного запису хорових творів Валентина Сильвестрова. Показує перфекціонізм і прискіпливість маестро, що перетворюють репетиції на справжнє випробування для музикантів.

Друга – Зона пам'яті – моя бесіда з ним. Пригадує дитинство за часів Другої світової, перші фортепіанні твори, непорозуміння з батьком, скандальне виключення зі Спілки композиторів та авангардні пошуки за часів державного курсу на соц­реалізм. Ми вирішили не розбивати цього діалогу ні хронікою, ні іншими кадрами.

Третя частина – генеральна репетиція дитячого хору "Щедрик" у Лютеранській кірсі Святої Катерини в Києві. Виконують Alleluia – один із найвідоміших творів Сильвестрова. Він зустрічається з юними музикантами.

 

Коли ми знімали фільм, я перетинався з Валентином Васильовичем у кав'ярні. І зав­жди шкодував, що не маю диктофона. Весь час висловлював небанальні думки про світ, культуру, мистецтво, політику, Україну. З ним неймовірно цікаво. Сильвестров випромінює щось високе, духовне, світле. Це не метафора. Водночас він – абсолютна дитина. Тому може створювати таку музику. Безкорисний, відкритий, не думає про свій імідж. Реклами і промоції не при­й­має. Але все ж дав згоду на зйомки. Навіть нам дзвонив: у мене завтра репетиція, приходьте. Тільки не заважайте.

Нам допомогла його донька Інга. Давала поради, як спілкуватися з батьком. Із Сильвестровим ставиш одне запитання – і можна 2 години слухати. Це прекрасно, коли в тебе такий герой. Валентин Васильович – інтелігентна, делікатна людина. Але, коли він чогось не хоче, нічого не ви­йде. Більше не знімаюсь, і крапка. Хоча ми пропонували ще поїхати у Ворзель, у Будинок композиторів.

Підвозив його на машині додому, прощаємося. І він каже: "Все, хочу на дно. Але не Горького". Засміявся і пішов у свою русанівську квартиру, де живе з 1966 року. Там нічого не змінилося. Після смерті дружини Лариси 1996 року забороняє робити ремонт.

Я представник старої школи документалістики. Довго працював із плівкою на державній студії. Видавали лімітовано. Це дисциплінує. Треба одразу думати, що фільмувати і для чого.

У стрічці звучать оригінальне виконання під час репетицій, записи. Друга серія представляє ранню авангардну творчість Сильвестрова. Була не дуже популярною, а часом і забороненою. Щось грати вдома на камеру композитор відмовився.

Наші звукорежисери готували саундтрек два місяці. Це специфічна музика, дуже тиха. В якій існують градації тихого.

Валентин Сильвестров фільм бачив. Усе прийняв. Навіть аплодував. Це рідкість для героїв. Ми хвилювалися.

Останнім часом думаю, що в нас є чимало людей, яких не існує у візуальній пам'яті країни. Наприклад, Іван Дзюба. Крім кримінальної справи в СБУ і літератури, нічого немає. Хотілось би зняти про нього наступний фільм.

Сильвестров дотримується стилю "нової простоти"

– Кілька років тому читала лекцію в Інституті музикології Варшавського університету про сучасну українську музику. Валентин Сильвестров – єдине ім'я, яке польські студенти знали, – розповідає музикознавиця Олеся Найдюк, 38 років. – Він – найвідоміший український композитор у світі. Його музику видають і популяризують найбільші західні видавництва. Вписується у світовий напрямок "нової простоти". Його представляють також естонець Арво Пярт і грузин Гія Канчелі.

В Україні здобув популярність завдяки мелодизму, романтичній душевності.

Але так було не завжди. Композиторський дебют Сильвестрова, тоді студента п'ятого курсу Київської консерваторії відбувся 1962-го. Музикознавиця Галина Мокрієва написала відгук на той концерт у Спілці композиторів. Текст надрукував польський журнал "Рух музичний". У рецензії Сильвестров і ще кілька його колег-однодумців – Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Володимир Губа – отримали високу оцінку. Та статтю розкритикували на батьківщині. Авторку звинуватили в захисті відступників від соцреалізму.

У 1960-ті Сильвестров був відчайдушний авангардист. Офіційна радянська критика писала про його твори: "формалізм", "крайні експериментальні тенденції", "вплив буржуазного Заходу".

Наприкінці 1970-х звернувся до жанрів і стилістичних норм XVII–XIX ст. Знайшов власну форму. Знакові твори цього періоду – Кантата для сопрано і камерного оркестру на слова Федора Тютчева й Александра Блока, Струнний квартет №1, фортепіанний цикл "Кіч-музика". Вокальний цикл "Тихі пісні" для баритона і фортепіано на вірші Олександра Пушкіна, Тараса Шевченка, Михайла Лермонтова, Осипа Мандельштама, Сергія Єсеніна. Останній твір став утіленням нового стилю Сильвестрова. Має характерні романсові інтонації класико-романтичної доби, просту гармонію. А специфічна манера виконання – упівголоса – створює ефект напівпрофесійного домашнього музикування, наче це не спів, а наспівування. Цьому стилю в дусі "нової простоти" Сильвестров залишається вірним.

Українських фільмів мало знімають. Збираємо найкраще

На XVII Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA покажуть 81 фільм із 34 країн. Через пандемію коронавірусу захід перенесли. Центральна тема фестивалю – дорослішання.

– Ми обираємо тематику заздалегідь, – розповідає програмна директорка фестивалю Вікторія Лещенко, 34 роки. – Дослухаємося до порад правозахисників. 2019-го виповнилося 20 років Конвенції про права дитини. Неофіційна версія – фестивалю виповнюється 17.

Це останній підлітковий рік. Потрібно дорослішати.

Відкриємо стрічкою "Боги Моленбеку" фінської режисерки Реєтти Гугтанен. Розказує історію

про двох хлопчиків із Бельгії. Один, 6-річний Аатос, шукає Бога. Хоче зрозуміти його. Ставить запитання дорослим, одноліткам. Заздрить другу з мусульманської родини, в якого є Аллах.

Українських фільмів у програмі небагато. Їх узагалі мало знімають. Ми збираємо найкраще. В національному конкурсі п'ять стрічок.

Фільм Ірини Цілик "Земля блакитна, ніби апельсин" отримав нагороду на американському фестивалі Sundance. Показує життя сім'ї з містечка Красногорівка в "червоній зоні" Донбасу.

Одне з наших відкриттів – картина про прочан "Зарваниця" Яреми Малащука та Романа Хімея. Оксана Карпович зняла дебют "Не хвилюйся, двері відчиняться". Про людей, яких вона зустрічала в столичних приміських електричках. У стрічці "Будинок" ідеться про перший радянський хмарочос – харківський Держпром.

У фільмі War Note зібрано відеозаписи з телефонів і фотоапаратів українських солдатів на Донбасі.

У міжнародному конкурсі DOCU/СВІТ маємо 12 картин.

Вражає історія із "Замороженої надії". В родині науковців із Таїланду від раку помирає 2-річна донька. На неї дуже чекали, бо мали трьох синів. Батьки вирішують заморозити і зберігати тіло дівчинки в американській лабораторії. Сподіваються, що технології майбутнього дадуть їй змогу відродитися.

Ще одна цікавинка – французька стрічка "Чорна діра", знята в індійській Калькутті. Місцева терапевтка вводить людей у медитативний транс. Пацієнти пригадують минулі життя, розповідають про буремні часи. Дивишся і не розумієш, що відбувається. Починаєш вірити в реінкарнацію.

Темі життя і смерті присвячено

й фільм-закриття "Хороша смерть". Головна героїня – британка з генетичним захворюванням, що прогресує. Має атрофію м'язів, їй важко пересуватися, потрібна допомога доглядальниці. Пише листи в різні інстанції, чому хоче зробити евтаназію. І що їй треба вирішити з родиною. Насправді це позитивний фільм про смерть.

Білоруська стрічка "Чисте мистецтво" розповідає по художника-абстракціоніста Захара Кудіна з Мінська. В Білорусі графіті на стінах замальовують квадратами фарби інших тонів. Митець на цьому заснував концепт своїх робіт. Перемальовував такі квадрати на полотно. На вулиці до нього підходять перехожі, міліція. Питають, що відбувається. Бачимо радянщину, страх людей, коли спостерігають за чимось поза їхнім уявленням про порядок, мистецтво. Кудін торік пішов із життя. Офіційна версія – самогубство.

×