Частина українців просто не знає, який потужний у нас кінематограф

15–23 червня в Чернівцях утретє проведуть фестиваль глядацького кіно "Миколайчук Open". Генеральний продюсер заходу – Олексій Гладушевський, 48 років. Серед його проєктів – серіал "Перші ластівки", перший сезон якого 2019-го подивилося понад 6 мільйонів глядачів, і трагі­комедія "Уроки толерантності", що отримала вісім номінацій на цьогорічну національну кінопремію "Золота дзиґа". Торік Олексій Гладушевський дебютував як театральний режисер із виставою "Зелені коридори" у столичному Театрі драматургів, а цього місяця представив свою третю постановку "Величне століття. Веселе" в Київському академічному теат­рі "Золоті ворота". Розмовляємо з ним про те, чим живуть кіно й театр в Україні у третій рік повномасштабної війни.

 

"Миколайчук Open" уперше відбувся в червні 2022 року. Як виникла ідея створити кінофестиваль?

– 2021-го я пішов із телебачення, де працював 15 років. За два роки до того ми з партнеркою Регіною Мар'яновською-­Девидзон відкрили кінопродакшен Real Pictures. Виграли кілька ґрантів, зокрема й державних. 2022-го планували знімати три фільми, але все зупинилося.

25 лютого виїхав із Києва до Чернівців. Після місяця депресії став співпрацювати з командою Культурно-мистецького центру імені Івана Миколайчука. Спочатку ми створили мистецький штаб для об'єднання діячів кіно і театру. Організовували покази стрічок і вистав, лекції та читання.

За кілька місяців на базі центру виник "Миколайчук Open". Став першим офлайн-фестивалем під час повномасштабної війни. Я хотів тоді вкотре нагадати, що боремось і за нашу культуру. Розумів, що частина українців просто не знає, який потужний у нас кінематограф.

На першому заході були суто українські прем'єри. Зробили його фактично безкоштовно. Усі працювали на ентузіазмі.

Чого очікувати від цьогорічного фестивалю?

– Коштів зовсім мало. Партнери нас підтримують обмежено. Давати багато на фестиваль не мають ні змоги, ні права. Усі сили та гроші мають іти на допомогу військовим. Проте хоч робимо крок назад фінансово, але не в якості.

Одна з місій – ознайомлення молоді з нашою класикою. Глядачі після перегляду нерідко кажуть: "Ми взагалі не знали, що було таке кіно".

Завжди маємо у програмі якийсь фільм з актором Іваном Миколайчуком. Цього року буде наново відсканована драма "Іду до тебе" 1971 року режисера Миколи Мащенка та "Тіні забутих предків" 1964-го до 100-річчя Сергія Параджанова.

Проведемо ретроспективу мюзиклів: від кіноопери "Наталка Полтавка" Івана Кавалерідзе 1936 року до сімейної комедії "Трубач" Анатолія Матешка 2014-го. У межах проєкту "Інститут зірок" продовжимо розповідати про акторів та акторок минулих років. Також щороку обираємо музу фестивалю – цього разу нею стане Лариса Кадочникова.

Шукаємо й інші можливості допомагати культурному процесу. Торік презентували книжку "Пісенне древо Івана Миколайчука" з нотними записами всіх пісень із фільмів за участю актора, які раніше не друкувалися.

Чому ви перепрофілювалися в театрального режисера?

– Навесні 2022-го в Чернівцях у мистецькому штабі спочатку спробував себе як театральний продюсер. Тоді загострилося відчуття, що через війну все може скінчитися будь-якої миті. Отже потрібно втілювати те, про що мріяв. Коли влітку повернувся до столиці, почав шукати п'єси, які міг би поставити.

Нині театр – єдине, що мене тримає на плаву, в емоційній стабільності. Тут я по-справжньому розумію, що живий. Коли починаю депресувати, нагадую собі, що завтра репетиція, тож мушу прокидатись і йти до акторів.

Сміливі ідеї, ризиковані вистави, можливості для дебютантів – єдиний острівець свободи саме в театрі. Кіно так не надихає. Про яку свободу вираження можна говорити, коли мало що знімається? А якщо хочеш це робити, мусиш приймати умови, які диктуватимуть Державне агентство України з питань кіно чи ґрантодавці. Я, наприклад, прагну створювати інше, красиве естетське кіно не про війну. Такої можливості поки що немає.

Ваш режисерський дебют мав би відбутися в театрі "Золоті ворота". Натомість ви поставили там свою третю виставу. Чому так сталося?

– Коли вирішив спробувати себе в театрі, прийшов у "Золоті ворота". Спершу хотів поставити світову класику – трагедію "Саломея" ірландця Оскара Вайлда. Потім побачив, що вона вже є у столичному Молодому театрі. Якби тоді взявся за цю п'єсу, не було б жодної вистави, бо мене одразу вигнали б. Це надскладний матеріал, його зарано брати як перший.

Мій дебют зрештою відбувся в Театрі драматургів, де минулого літа взяв участь у конкурсі молодих режисерів. Мені вже не 20–30 років і навіть не 40. Але подався на конкурс дебютантів паралельно зі студентами й випускниками. Фактично почав усе спочатку.

Умовою була постановка нової української п'єси. До сучасної драматургії раніше ставився упереджено. Обрав "Зелені коридори" Наталки Ворожбит, які видалися мені потужним матеріалом. Став одним із чотирьох переможців та отримав ґрант 50 тисяч гривень.

Чотири біженки з різних міст знайомляться під час перетину західного кордону навесні 2022-го, за сюжетом. Зробив акцент на соціальну сатиру, додав пишності й бурлеску. Люблю, коли все красиво, гламурно, казково. У моїй версії кордон із Європою – портал в інший світ. Там проявляються образи жінок, у яких ті себе уявляють. А зустрічають вони міфічних істот, зокрема вампірів – носіїв "русского духа". Найстрашніше було побачити в залі військових і вимушених переселенок. Думав: от зараз буде мені дим, крила й вампіри. Але найкрутіший фідбек був саме від них.

Згодом отримав пропозицію від Малого театру. Зрозумів: можливо, справді роблю щось цікаве. Цього лютого там вийшла моя друга режисерська робота – класична драма "Ляльковий дім" норвежця Генріка Ібсена.

Тепер знову поставив сучасну українську п'єсу – "Величне століття. Веселе" Сергія Кулибишева в "Золотих воротах".

Про що цей матеріал і чим вас зацікавив?

– Дія відбувається після перемоги України. Жителі села Веселе вважають себе щасливими й безтурботними, проте насправді тримаються за власні ілюзії. Не звертають уваги на корупцію, свавілля представників влади та церкви, стигматизацію за різними ознаками. Несподіваний камінгаут сільського голови Толіка перевертає їхнє життя, за сюжетом.

Головний меседж твору: після закінчення бойових дій війна в головах і серцях українців може ще не закінчитися. Нам потрібно багато сил і сміливості, щоб боротися з внутрішніми страхами та комплексами.

Вистава про сміливість говорити та робити вчинки як під час війни, так і після. Про повагу до ближніх, які можуть відрізнятися світоглядом, мати відмінні бажання. Це речі, які мають бути частиною нашої ідентичності як нації. Моменти, якими суттєво відрізняємося від росіян.

Також розмірковую над витоками засудження "іншого". Хочу поговорити з глядачем про те, звідки беруться зло й агресія. Часто будуються на комплексах і невдоволенні собою. Образ нездійснених мрій ілюструю через альтернативні історії кожного персонажа – ким він міг би бути, але не став.

Брат голови села – загиблий герой війни, який так і не наважився розкрити свою орієнтацію. Замість нього це робить Толік. Він прагне змінити на краще людей, які живуть наче тільки від серії до серії "Величного століття". Завдяки йому односельці починають бачити величне століття в собі.

На які ще теми вам найважливіше говорити в театрі?

– Завжди найцікавіше досліджувати образ жінки в суспільстві. Не вмію створювати слабких і невиразних героїнь. Навіть якщо так прописано в п'єсі. У моїй виставі кожна жінка буде яскрава, сильна, впевнена.

Тема свободи вибору гостро постає в "Ляльковому домі". П'єса понад сторічної давнини висвітлює домашнє насильство – не явне фізичне, а приховане психологічне. Такі ситуації зазвичай менш зрозумілі суспільству, а жертви не завжди знаходять відгук і підтримку оточення.

Домогосподарка Нора почувається незахищеною з тираном. Але усвідомлює: озвучуючи питання про свій захист, наражається на осуд і ярлик божевільної. У фіналі залишає не лише чоловіка, а й дітей. Ризикував отримати коментарі, що вона "просто сука". Проте зрозумів, що цей вчинок підкріплює меседж: жінка може вибрати себе замість усіх.

Інший, але так само свідомий вільний вибір робить учителька Настя у "Величному столітті. Веселому". Вирішує не просто залишитися дружиною Толіка, а бути нарівні з ним, мати партнерські стосунки.

У "Зелених коридорах" не хотів ідентифікувати героїнь саме як біженок. А показати, з якого світу їх вирвала війна та ким почуваються насправді. У моїй версії вони – принцеси власного життя, переможниці. Зображую їх в естетиці гламуру – заходять через портал у Європу в шубах, на підборах і з діамантами. У такому стилі нині мало хто працює. Для мене це також про свободу вибору та сміливу красу.

 

Які складнощі спостерігаєте в театральній галузі, куди нещодавно увійшли?

– У Театрі драматургів, наприклад, найбільша складність – відсутність постійного фінансування. Театр має бути самоокупний, а це незалежний камерний формат від сучасних українських авторів. Їхні відвідувачі зазвичай не можуть багато витратити на похід на виставу. А квитки по 300–400 гривень не дають змоги покрити витрати.

Для мене Театр драматургів – це як "Фабрика" Енді Воргола, тільки без капіталу. На своїй артстудії в Нью-Йорку художник збирав митців, які мали талант, а гроші в цю тусовку вливали меценати. Наші драматурги роблять умовно те саме, але їх ніхто не утримує.

Що вас найбільше надихає у професії? Сильно зачіпає критика чи хейт?

– Конструктивну критику сприймаю спокійно. А хейту отримую багато. Працюю з "незручною" та ризикованою ЛГБТ-тематикою, тому прилітає від гомофобних людей чи організацій. Хоча це ніщо порівняно з брудом, який лився на голову, коли продюсував реаліті-шоу "Холостяк". У такі моменти зважую, чи може мене зупинити хвиля негативу. Якщо ні, продовжую робити своє.

Найпрекрасніше в моїй професії – відкривати для себе людей, змінювати власне враження від акторів. Приємно дивитися на нове покоління й розуміти, куди рухається світ. Люблю спілкуватися зі студентами – вони цікаві й наповнені.

У 2010-х було смішно, коли колеги-продюсери намагалися створити успішний телепродукт для молоді, зовсім її не розуміючи. У підсумку: клішований, пластмасовий контент. Тоді повірив у неформатних, але потрібних "Перших ластівок". Ідею проєкту сценарист Євген Тунік приніс, коли я став генпродюсером Нового каналу. За сюжетом, одинадцятикласники потрапляють під вплив аноніма, що призводить до трагедії. Це перший український серіал, у якому молодь себе впізнала.

Які фільми та вистави найбільше сподобалися останнім часом?

– Торік вигадав премію "Чорний лотос", щоб підтримати представників кіно й театру в період, коли вони могли подумати, що вже нікому не потрібні. У лютому вручив "Чорний лотос" удруге. Найкращим фільмом 2023-го назвав "Ля Палісіаду" Філіпа Сотниченка, а найкращою виставою – "Кортес" Тетяни Губрій у "Золотих воротах".

Чи повністю відокремилася українська кіногалузь від російського впливу?

– Це довгий процес. Росія десятиліттями запускала свої лапи в наш кінематограф, знищувала національну ідентичність і в цьому полі. Коли читаю лекції про історію вітчизняного кіно, у студентів виникає запитання: "Як так, що було багато фільмів у 1960-х, а потім прогалина? Де наші 1970–1980-ті?"

Торік ми показали на фестивалі "Легенду про княгиню Ольгу" 1984-го. Юрій Іллєнко зняв її лише російською, бо кіностудії Довженка заборонили створення українськомовної версії. Лише 2015-го зробили дубляж стрічки. А наприклад, на Одеській кіностудії за радянських часів не зняли жодної картини українською.

Де кінематографісти знаходять кошти на виробництво? Які є джерела фінансування?

– За кордоном чимало фондів, постійно з'являються нові пропозиції та пітчинги від різних інституцій. Міжнародні програми підтримки можуть покривати витрати на препродакшен і постпродакшен. Але ці ґранти не фінансують продакшену – найдорожчої частини створення фільмів. Пошук коштів на знімання суттєво затягує виробництво. Є багато готових нових сценаріїв, але не можемо нічого з них зробити.

В Україні в попередні кілька років кіно фінансували з трьох джерел: Державне агентство з питань кіно, Міністерство культури й Український культурний фонд. Тепер кошти розподіляє лише Держкіно, але з нюансами. Наприклад, заморозили проєкти, які виграли пітчинги перед повномасштабним вторгненням. Тому нині в нас знімають перед­усім на європейські гроші, збираючи їх у різних фондах. Але це тривалий процес. На створення фільму потрібно закладати чотири-п'ять років.

Більше роблять документальних стрічок – це швидше й дешевше. Наприклад, наш продакшен Real Pictures випустив свою першу велику картину "Фото на пам'ять" Ольги Черних. Це поетична розповідь режисерки про шлях своєї сім'ї в умовах війни. Фінансування моя партнерка зібрала у трьох країнах – Україні, Франції та Німеччині. Світова прем'єра відбулася в листопаді торік на кінофестивалі IDFA в Амстердамі. Уперше за 36 років найвідоміший у світі кіноогляд документалістики відкрив український фільм.

Українська кіноакадемія підтримує сценаристів у межах спільної ініціативи з фондом американського стримінгового сервісу Netflix. Наприклад, ми працюємо над драмою "Втручання", сценарій якої Євген Тунік розробив завдяки ґранту, отриманому 2022-го. Загалом сьогодні в портфоліо нашої компанії є 10 проєктів на різних стадіях виробництва – повнометражні й короткометражні ігрові та документальні роботи.

Деякі вітчизняні фестивалі влаштовують пітчинги проєктів із нагородами в еквіваленті до 100 тисяч гривень. Цієї суми достатньо для початківця на короткий метр. На "Миколайчук Open" теж буде такий конкурс.

Які ключові проблеми нині у сфері та що буде з індустрією взагалі?

– Окрім відсутності грошей, головна проблема – це дискомунікація між державою і кіноспільнотою, які мають відмінні погляди на індустрію. Наприклад, для Держкіно не у пріоритеті авторське кіно, яке репрезентує Україну на міжнародних фестивалях, на відміну від комерційного. А у спільноті якраз багато хто працює саме з ним.

Також галузь втрачає фахівців. Частина з них виїхала за кордон. З іншого боку, багато акторів, режисерів, операторів пішло у військо. Деякі не планують повертатись у професію, в якій більше не бачать себе.

Проте українське кіно житиме. Процес рухають насамперед молоді режисери та продюсери, які шукають кошти, співпрацюють з іноземними партнерами, намагаються знімати нові проєкти. Таких людей багато. Серед них – велика когорта представників так званої нової хвилі. Як-от Наріман Алієв, Марися Нікітюк, Антоніо Лукіч, Катерина Горностай, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Ірина Цілик, Наталка Ворожбит. Завдяки цим та іншим людям наш кінематограф може протриматися до завершення війни. А після того всім треба буде працювати втричі більше, ніж нині.

×