"Бітлз" стали популярніші за Ісуса. А Володимир Івасюк – за генерального секретаря

262 фільми з 60 країн показали на 49-му Київському міжнародному кінофестивалі "Молодість". Тривав у столиці 22–30 серпня. Гранпрі отримали стрічки "Особливі прикмети" мексиканської режисерки Фернанди Валадес і "Твій хід" Міріам Верро з Канади

Неділя, 23 серпня

20:30

– Війна – як хвороба. А такий фільм – щеп­лення від неї, – каже провідниця Тетяна Петрова. Знялася в документальній стрічці "Поїзд Київ – Війна" режисера 29-річного Корнія Грицюка. Протягом серпня–­жовтня торік 30 разів проїхав потягом зі столиці до Костянтинівки Донецької області, за 30 км від сірої зони. Спілкувався з пасажирами і працівниками залізниці – жителями Донбасу і переселенцями.

"Зранку ніхто й не згадує, що вчора був у мирному Києві, – коментує за кадром Грицюк. Він народився і понад 20 років прожив у Донецьку, нині живе у столиці. – Близькість окупованого Донбасу – це і російські гроші, якими можна неофіційно розрахуватися навіть тут, у поїзді. Деякі працівники залізниці живуть у самопроголошених республіках. Після рейсу їдуть додому, де рублі потрібніші за гривні".

 

"Під час зйомок поговорив із сотнями людей, – каже у фіналі режисер. – Іноді було неприємно чути проросійські штампи. Часом хотілося плакати від історій, якими ділилися незнайомці. А інколи пишався, що живу серед цих людей. Із таких важких розмов колись доведеться починати всім нам. Бо ми з однієї країни. Окуповані території – теж Україна. Вірю, що вона витримає. І коли проросійські сили заберуться, ми вирішимо всі суперечки".

Прем'єра проходить у залі "Гегемон" столичного кінотеатру "Жовтень". Творча команда стоїть під екраном і спілкується з глядачами.

– Знав, що не матиму багато часу на монтування кіно. Спочатку розмовляв із людьми і, якщо бачив, що мають цікаву історію, кликав знімальну групу, – говорить Корній Грицюк. – Розумів, що в цьому поїзді більше людей з антиукраїнськими думками, але їх також потрібно показати. Тому свої політичні погляди залишав за кадром.

Понеділок, 24 серпня

19:15

Близько сотні віршів було в зошиті поета Василя Стуса, які записував під час ув'язнення в колонії Пермської області РФ. У листах називає збірку "Птах душі". Її знищили табірні наглядачі. Збереглося шість віршів. Про це в документальному фільмі "Ваш Василь" говорить товариш Стуса, філолог і колишній політв'язень 71-річний Василь Овсієнко.

– Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури, – каже зі сцени під аркою Дружби народів після показу. Декламує вірші Стуса "Верни до мене, пам'яте моя" та "О, вороже, коли тобі проститься". Розповідає про останні дні поета перед загибеллю в карцері. У задніх рядах слів майже не чути через крики дітей, які розважаються на атракціоні поряд.

– Ми хотіли показати Стуса не святим, а як людину, яка стала іконою, – каже режисерка 35-річна Світлана Рудюк, говоримо біля пішохідного мосту від арки Дружби народів до Володимирської гірки. – Використовували пряму мову, щоб він розповідав свою історію. Уривки з віршів, щоденників, листів, виступів та допитів озвучив актор Ярослав Гуревич.

Стус розумів, що з тоталітарною системою нема про що домовлятися. Не зламався. Репресивна машина обрала його як показового мученика.

22:25

123 особи пішли із сеансу документальної стрічки "Хлопець війни" режисерів француза Сипрієна Клемона-Дельмаса та українця Ігоря Костенка. Авторів картини на показі не було. Головний герой – 18-річний Артем захоплюється зброєю і вважає себе професіоналом. Їде воювати на Донбас.

– Сьогодні свято, День Незалежності, а це важкий фільм. Хтось прийшов відпочити, тому таке не підходить, – каже глядач 40-річний Сергій. Працює робітником. – У сучасних українських фільмах нема за що зачепитися. А треба, щоб людина бачила на екрані приклад. Пізнавала нове і вчилася аналізувати. У "Хлопцеві війни" не пояснюється, чому захотів на фронт, для чого.

"Ваш Василь" – це життєпис Стуса. Показали, що він не зламався. Але хотілося не просто інформації. Не кожна людина може зіставити факти й події. Треба було пояснити, як він став українцем у радянські часи. Медведчука показали так, наче він був там ні при чому. Його роль варто було висвітлити більше. Порівняти з тим, що він зараз коїть – ненавидить державу і хоче її приєднати до Росії. Але тепер уже не Стус, а країна проти нього.

Завдяки фільмам із кожної дитини має виростати громадянин. А в нас це так: десь щось хтось зробив. Грошей на кіно бракує. "Черкаси", "Кіборги", "Східняк" – простецько. "Крути 1918" – то, як кажуть, курсова робота, примітивно.

Четвер, 27 серпня

21:35

"На межі 1960–1970-х живої музики в Україні грали багато. Майданчиків для виступів ансамблів у великих містах було більше, ніж тепер, – каже голос за кадром у документальному фільмі "Вусатий фанк" режисера 56-річного Олександра Ковша. – Концерти ВІА збирали маси глядачів, співмірні з першотравневими демонстраціями. Якщо Джон Леннон колись зауважив, що "Бітлз" стали популярніші за Ісуса, то Володимир Івасюк ставав популярніший за генерального секретаря. А його пісня про квітку надії містила гігантський протестний потенціал.

Ми перебували серед загальносвітових трендів. Нашу тогочасну музичну сцену можна порівняти з процесами в інших частинах планети – з африканським диско, турецьким психоделічним роком, німецьким краутом, бразильським байлефанком.

До того ж Україна – велика. Ансамблі мали регіональний колорит. Одеса була орієнтована на джазові традиції. Львів додавав власної естради. Київ дивився в бік соулу й біту. Дніпро мав традицію інструментального джаз-року. Були свої школи в Луцьку, Миколаєві, Донецьку, Криму.

А центром "вусатого фанку" став поліетнічний і мультикультурний мікрополіс – містечко Вижниця, розташоване між Карпатами й Чернівцями. Тут молодий композитор Левко Дутківський створив звучання української модерної естради та знайшов і сформував майбутніх мегазірок – Назарія Яремчука, Софію Ротару, Василя Зінкевича. Саме музичний процес у Вижниці, мабуть, найбільше вплинув на Івасюка".

– Фанатію від цієї музики, – каже автор сценарію 50-річний Віталій Бардецький. Він – організатор концертів, продюсер. – У мене був нічний клуб Xlib. Інколи там ставив платівки "вусатого фанку". Молодь казала: "Який класний новий трек". А йому років 40.

Наші герої – люди за 70, а вони живіші за мене. Запитував, скільки ви заробляли на цьому. Кажуть: "Давай поговоримо про музику". У них досі горять очі. У деяких пік популярності давно минув. Хтось знайшов себе, як перекладач Віктор Морозов або культуролог Кирило Стеценко. Але хтось і залишився в тій епосі – це нормально. Нині у багатьох 30-річних артистів погляд згас. А музиканти у 1970-х казали: "Давай зробимо щось круте".

– У мене враження, наче на Netflix подивився якісну документалку. Фантастична робота, – вигукує глядач із залу.

– Думаю, тут нет ни одного человека, кто помнит второй куплет "Червоної рути", – говорить до публіки продюсер стрічки 53-річний Андрій Границя. – Или есть? Давайте споем.

Починає співати. Більшість залу підхоплюють.

 

П'ятниця, 28 серпня

21:35

– Фільм не про композитора, а про людину, – каже після показу стрічки "В. Сильвестров" її герой 82-річний Валентин Сильвестров. – Не показували як небожителя, обраного. І це мені сподобалося.

Мистецтво не треба перевантажувати глибокодумністю. Глінка казав: "Музику створює народ, а композитор її аранжує". Музика створює себе сама. Всі композитори починають із безкорисливого слуху, коли в них любов до музики. А далі є два шляхи: або продовжувати, або йти по лінії кар'єри. Писати музику як товар. Щоб Шуберта визнали, мало минути 40 років. Його шанували у вузьких колах Відня. Мав нетоварну музику. Лише після смерті став відомий широкому загалу.

– Чи маєте учнів? – запитують Сильвестрова із залу.

– Ні, і не було, – відповідає. – Я сам – учень. Треба вчитися у музики. Бетховен, Моцарт – це вчителі, а не педагоги консерваторії. На початку шляху можна шукати людину, яка для тебе уособлює музику. Для мене таким був Борис Лятошинський. Але навчання в нього було не в натаскуванні. Він сподівався, що людина сама знайде рішення. Лише спостерігав і запитував, що далі.

Субота, 29 серпня

18:25

Режисерка Оксана Войтенко витирає сльози радості. Її 27-хвилинна стрічка "Схрон" перемогла в Національному конкурсі "Молодості", грошова винагорода – $2 тис. Картина розповідає про упівців, які переховуються у криївці. Серед них і вагітна дружина командира повстанського загону. Дія відбувається взимку 1946 року.

Під аркою Дружби народів триває церемонія нагородження.

– "Схрон" ми робили довго, – каже 31-річна Оксана Войтенко. Цей фільм – її дипломна магістерська робота у столичному Університеті імені Івана Карпенка-Карого. – Творча група працювала на волонтерських засадах. Знімали своїми силами. За допомогою краудфандингу зібрали 30 тисяч гривень.

За півгодини спілкуємося на майданчику церемонії.

– Хотіли передати окопну правду. Щойно закінчилася Друга світова, Совєти направили всі сили на боротьбу з УПА. Найбільше вразили страшні умови: і як висидіти з кількома людьми під землею у кімнаті 4 на 4 метри три місяці зими? Це ж як треба було вірити у свою державу і в себе, щоб через це пройти. У нас склався красивий міф про УПА. А якщо подумати, а що людина їла, а як у туалет ходила? В яких умовах жила? То починаєш розуміти, як багато ці люди віддали.

18:55

– "Молодість" зібрала сильні й цікаві стрічки. Ми важко обирали переможця, і не змогли. Вирішили дати два гранпрі, – говорить зі сцени член міжнародного журі, французький продюсер Лоран Даніелу, 54 роки. Дістає з кишені папірець із назвами. – Обидва режисери – жінки. Обидві – з Америки. "Особливі прикмети" мексиканки Фернанди Валадес і "Твій хід" канадської постановниці Міріам Верро.

Головна героїня "Особливих прикмет" мексиканка Магдалена вирушає на пошуки зниклого сина. Він пропав дорогою до кордону зі США.

– Фільм досліджує жахіття й суперечності сучасної Мексики, – каже режисерка 39-річна Фернанда Валадес у відеозаписі, що його транслюють на великому екрані сцени. – А водночас це історія про опір. Про нашу здатність надавати сенс зламаному життю, навіть якщо сенсом стає виживання.

Стрічка "Твій хід" розповідає про двох індіанок, які зростають подругами у спільноті народу інну на сході Канади. У дитинстві пообіцяли одна одній триматися разом. На порозі 17-ліття їхня дружба опиняється під загрозою. Одна закохується в білого хлопця й хоче поїхати з резервації.

– Хотіла показати життя цілого народу очима дівчини й водночас розповісти історію, яка могла статися будь-де, – говорить у відеозаписі режисерка Міріам Верро, 40 років. – Сильні характери героїнь конфліктують і разом із тим взаємодоповнюються. Одна хоче піти, друга – лишитися.

Лауреатки гранпрі отримали по $5 тис.

19:45

Приз журі Міжнародної федерації кінопреси та приз глядацьких симпатій отримав фільм "Двоє" італійського режисера 40-річного Філіппо Менеґетті.

– Це кіно про двох лесбійок, які все життя приховували свій зв'язок. На схилі років вирішили подорожувати. Але в однієї сім'я. Вона не хоче ранити близьких, – розповідає кінокритик Олександр Гусєв, 41 рік. На фестивалі подивився 59 стрічок.

– Критики і глядачі вкрай рідко сходяться в любові до якогось фільму. Але ця робота не може не сподобатися. Тема зрозуміла, незалежно від ставлення до орієнтації. Йдеться про спроби реалізувати свої бажання і при цьому не образити рідних. Про те, що маємо вчитися відпускати близьких, до­зволяти їм бути тими, ким вони є насправді. І водночас про те, що маємо й самі звільнятися від впливу оточення.

Цього року на "Молодості" майже не показували нашумілих фільмів, хоча й були очікувані. Наприклад, робота Романа Балаяна "Ми є. Ми поруч" про хірурга, хрещеник якого помер під час операції. Та "Забуті" Дарії Онищенко – про вчительку української мови в окупованому Луганську.

Конкурсні стрічки були здебільшого "котами в мішках". Фестиваль якраз і цікавий можливістю відкрити щось, розширити горизонти. Попри непевний і тривожний час та проблеми з фінансуванням "Молодість" зберігає головну свою якість – вміння обирати добру програму.

×