Нобелівську премію з літератури присудили білоруській письменниці 67-річній Світлані Алексієвич. "За її поліфонічні твори, пам'ятник стражданню і хоробрості в наш час", – наголосив Нобелівський комітет 8 жовтня. Народилася письменниця в Івано-Франківську, її мати – українка

Леонід Фінберг, 67 років, соціолог, головний редактор видавництва "Дух і Літера":

– Українською Світлану Алексієвич видавали двічі. "Чорнобильську молитву" перекладала Оксана Забужко. В нашому видавництві виходив "Час second-hand" – остання на сьогодні її книжка. Про трагедію радянської людини, яка начебто опинилася на свободі, але не може позбутися радянської ментальності. Хтось сказав, що авторка симпатизує своїм героям. Це дійсно так, але вона не розділяє їхніх цінностей. Розуміє, що це – трагедія тих людей. Під час Майдану Алексієвич перебувала постійно на зв'язку зі мною. Психологічно, морально була з українцями.

Письменниця має надзвичайний талант і свій метод відтворення трагічних моментів історії, дослідження доль радянських людей. Це поєднання соціології з літературою. Кожну книжку пише від 5 до 10 років. Світлана обходить і записує спогади сотень і сотень людей. В Україні теж виходить багато публіцистики, але в Алексієвич – не публіцистика. Це аналітика, яка сягає джерел "Архіпелагу ГУЛАГ" Солженіцина. Своїм вчителем вона називає білоруського класика ХХ століття Алеся Адамовича. ­Разом із росіянином Данилом Граніним вони написали "Блокадну книгу", основану на документальних спогадах тих, хто пережив 900 днів в оточеному нацистами Ленінграді.

 

Алексієвич писала книжки про найбільші трагедії радянської людини ХХ століття: Друга світова, про дітей, жінок на війні, Чорнобиль, Афганістан. Болючість цих тем розуміють інтелігенти Європи, які й дали Нобелівську премію білоруському автору. Кожна нація Старого світу мала подібні трагічні сторінки у своїй історії.

Книжки Алексієвич прямо висвітлюють людські болі, трагедії, радощі. Вона – один із великих майстрів сучасності, найцікавіша з тих, що я знаю на пострадянському просторі в літературі. Поєднує в собі все найкраще з білоруської та інших світових культур.

Тамара Гундорова, 60 років, літературознавець і культуролог:

– Світлана Алексієвич намагається показати все зсередини. Це – література факту і вміння через факти розповісти історію. Після Майдану й війни, в яку ми втягнені, відчуваємо: факти сильніші й драматичніші за художній вимисел. Але висловити їх важко. Світлана Алексієвич шукає ці способи.

Максим ЖБАНКОВ, 57 років, білоруський культуролог:

– Алексієвич зачіпає болючі точки життя не надто зрозумілого для європейців народу. Білоруси мають комплекси малої нації. Після розвалу Союзу досі є потреба в самоідентифікації. Тому важливо, що білоруська авторка вперше досягла такої вершини. Цим привертає додаткову увагу до країни. Внутрішня реакція на відзнаку Алексієвич буде складною. Навколо неї вирують жорсткі суперечки. Світлана російськомовна – чи розуміє білоруськість, чи можна її вважати своєю, нашою? Алексієвич існує поза канонами й національно орієнтованої частини суспільства, і прихильників "русского мира".

У нас є дві спілки письменників – державна й недержавна. Світлана не належить до жодної. Наче дивиться на них згори.

Алексієвич бере на себе місію свідка у своїх творах. Дозволяє людям промовляти не те, що хоче почути. А що вони, може, більше нікому не висловлять. Це – антитоталітарна позиція.

Роксана Харчук, 51 рік, літературознавець:

– Було досить очікувано, що Алексієвич отримає цю нагороду. У неї всюди література факту. Це нове дихання реалізму.

Є різні рівні осмислення подій. Перша спроба завжди документалістська. Зараз люди перебувають між двома полюсами: або це література факту, якій абсолютно довіряють, або це – фентезі. Такі собі крайнощі. Але в українській літературі ця документалістська література була не дуже розвинена. В радянському періоді вже практично цієї документалістики не було. Нині можна назвати Сергія Лойка з його "Аеропортом". Чому зараз немає таких творів – прозорих, зрозумілих? Але для певного осмислення має минути час. Зараз взагалі довкола нас все якось напружено. І в світовій літературі також. Ми вже відвикаємо від художності. Може, така реальність є ознакою часу.

Подобається її книжка "Цинкові хлопчики". Афганська війна нагадує нашу. Я тоді була ще зовсім молодою. Пам'ятаю, слова не можна було про ту війну сказати. Привозили нещасних хлопців у цинкових гробах. І матері навіть не могли поплакати, бо все було абсолютно закрито. Так само, як і зараз у Росії. В українській літературі про ті події не було ні слова.

Маркіян Камиш, 26 років, письменник, чорнобильський сталкер:

– Алексієвич – автор одного з найвичерпніших текстів на чорнобильську тему. "Чорнобильська молитва" – це жахливі, морозяношкірі історії: ліквідаторів і їхніх вдів, дітей і солдатів, відселенців і залишенців. Історії прямі й болючі.

Нобелівська премія з літератури за документальні твори – нетиповий випадок. Він ще раз підкреслює: тема Чорнобилю – невичерпна. З'являється привід вкотре підняти питання: чому в українській літературі немає вичерпного роману про одну з найбільших травм нашого народу й людства загалом у ХХ столітті – Чорнобиля? Але текст-біль вже є, текст-смуток вже створений Алексієвич. Він звернений у минуле. Але: чому українська література не працює із сучасним чорнобильським матеріалом? За колючим дротом – тисячі екзотичних сюжетів, яких вистачить на сотні романів.

×