Якщо кіноіндустрія є в Нігерії, то чому в Україні не може бути?

Як удалося залучити Стівена Спілберґа до участі в роботі над вашим першим фільмом?

– Спілберґ – один із партнерів на ­студії ­DreamWorks, на якій ми робили "Дім із піску і туману". Продюсували стрічку я і Майкл Лондон. Я знайшов книжку, адаптував сценарій, підібрав акторів. Зібрав 60 відсотків фінансування – 9 мільйонів доларів із необхідних 15. На решту провели аукціон. Боролися шість студій зі Штатів і Канади.

Студії відразу бачать, які фільми – "оскароносні"?

– Вони відчувають. Комедія ніколи не отримає статуетки. В основному це "важливі" стрічки, для всіх. Для мене це картини про емоції. Не обов'язково трагедії.

Чому студії неохоче знімають стрічки менше за ніж 100 мільйонів доларів?

– Ціни ростуть. Студії виробляють багато сиквелів. Коли укладали контракт на першу "Людину-павука", акторам платили помірно. Якщо ж фільм стає успішним, гонорар на наступних частинах збільшується вдвічі-втричі. На якомусь етапі виконавця головної ролі Тобі Маґуайра хотіли замінити на іншого. Він загнув таку ціну, що на студії задумалися: хто пам'ятатиме виконавця ролі Людини-павука, адже він весь фільм у масці? Робити сиквели безпечніше. Якщо перший сподобався, високі шанси,

що й наступні будуть успішними. Братися за оригінальну, нову стрічку страшно.

Це свідчить про кризу ідей?

– Про страх вкладання грошей. Раніше студіями володіли окремі люди, як-от Чарлі Чаплін. Зараз це корпорації, багато з яких купили японці, наприклад, Sony ­Pictures. Там не ведуть таких розмов: "Візьмімося за цей фільм, бо історія мені сподобалася". Між "Людиною-павуком-3" і таким, як мій "Дім", оберуть першого. Його вигідніше продавати. Це те саме, як Sony заробляє на телевізорах чи комп'ютерах. У кіно стало менше мистецтва і більше продукту. ­Ситуація стрімко почала змінюватися 2000-го. Це циклічно повторюється. Так само у 1970-х бюджети якихось ідіотських мюзиклів пішли вгору. Не дуже хороші фільми вигравали "Оскара" чи добре заробляли. Бюджети надуваються до певної межі, як ринок нерухомості. Але потім з'являються Мартін Скорсезе, Френсіс Форд Коппола і роблять оригінальні фільми.

Що буде, коли бульбашка лусне?

– Нове незалежне кіно, яке робитимуть талановитіші режисери. 150 мільйонів на картину ніхто не даватиме. Бюджети моїх стрічок повзуть униз. Другу картину "Все життя перед її очима" знімав за 13 мільйонів. До речі, попри надування бюджетів, прибутки студій зростають. Просто вони роблять значно менше фільмів. Зараз багато стрічок фінансують не студії, а приватні особи. А студії купують у них права на прокат. Вони дивляться готовий фільм і вирішують, чи придбати його.

Джордж Лукас і Стівен Спілберґ передбачають, що кіно перейде в інтернет, а кінотеатри стануть екзотикою.

– Не стануть. Завжди кортітиме цікавого досвіду – піти в кіно з подружкою чи сходити на перше побачення. Люди могли б сидіти вдома і молитися, але вони ходять до церкви. У майбутньому стрічки будуть короткі або ж епізодні, як серіали. Виробництво стане дешевше і швидше, не зніматимуть фільми по 50 днів, вкладатимуться у 20–30.

Які картини представлені тільки на американському ринку?

– Багато стрічок із темношкірими. ­Зроблені специфічно для тієї публіки. ­Продати іноземцям права на такі майже неможливо.

Багато операторів у Голлівуді – поляки. У яких сферах є українці?

– Це гарні дівчата. Актриси Ольга Куриленко, Міла Куніс. Я – єдиний український режисер. Із продюсерів – Олександр Роднянський.

Режисер повинен думати про гроші?

– Має бути відповідальність. Не будеш же стояти і чухати потилицю, бо не знаєш, як це зняти. Це досі є в Росії, ще Мосфільмівські діла. Одну стрічку знімають 80 днів. ­Наприклад, сьогодні поганий захід сонця, давайте вип'ємо і почекаємо наступного. Це непрофесійно. Ніхто не переймається: не підемо спати, доки не зробимо сцену правильно.

У США найкращі професіонали можуть триматися на фільмах. В Україні й Росії – на рекламі, тому і я тут її знімаю.

Чим російська акторська школа відрізняє­ться від голлівудської?

– Професійністю виконавців. У мене не було, щоб хтось приходив на майданчик п'яний або взагалі не з'являвся. Старалися, вболівали за те, що буде на екрані. Але вони переграють, бо всі – з театру. У Росії майже нема акторів, які відразу потрапили в кіно. В Україні так само. У радянських фільмах ніхто тонко не грав, а навмисно пафосно. Глядач до цього звикає.

Зйомки в серіалі шкодять акторам?

– Дуже. Там найбездарніші режисери, і треба працювати швидко.

Які країни можна назвати кінематографічними?

– Хороші картини роблять у Румунії, Південній Кореї, Сербії, Німеччині. Колись Франція була хорошою кінематографічною країною, тепер – не дуже. У США знімають прекрасні стрічки, але вони не доходять до України. Приголомшливий фільм Джеффа Ніколса "Бруд" вважаю найкращим торік, а тут про нього не чули.

Я здивувався, що мій перший фільм в Україні хтось купив. Можливо, через те, що я тут народився. "Дім" у всьому світі пройшов, хоча мав би померти. Такі стрічки ­непопулярні. Більшість на фокус-­групі на запитання "Що ви думаєте про ­стрічку?" в анкеті обирали: "Відмінно" або "дуже добре". Але на друге найважливіше запитання – "Чи порадили би ви його друзям?" – відповіли негативно. Фільм тяжкий, довгий, трагедія – у ньому всі помирають. Друг потім скаже: "Ти що, ідіот, послав мене на таку картину? Я хотів відпочити, а тут мені серце розбили". Тому "Дім" вийшов на 800 екранах, а "Людина-павук" – на чотирьох тисячах. Мою стрічку ще й випус­тили відразу після Різдва, коли ніхто не виходить із дому. Логічно, що "Дім" не заро­бив відразу великих грошей. Але бюджет відбив. А потім DVD окупили його. У підсум­ку вийшло близько 100 мільйонів доларів.

Цей успіх став запорукою другої вашої картини – з Умою Турман?

– Змушений був її взяти. Вона була четвертою кандидаткою. Перша, Ніколь Кідман, замість нашого гонорару 750 тисяч погодилася на 15 мільйонів за "Вторгнення". Потім за сімейними лесбійськими справами зіскочила Джоді Фостер. Її партнерка попросила не працювати так багато. Оскільки хотів на роль білявку, запросив Уму Турман.

Про українське кіно кажуть лише те, що його не існує.

– Нема чого дивитися. Але якісь фільми почали знімати. З'явився фонд Держкіно. Якщо кіноіндустрія є в Нігерії, то чому в Україні не може бути? Теми теж є. Може, причини у радянській спадщині? Ніхто не хоче старатися.

Ви знімали б в Україні?

– Я ж українець. Дайте грошей, і я зроблю світове кіно. Звісно, воно має торкатися українських тем. Можна зробити фільм про Бабин Яр. Можна – про Голодомор. Це трагедії, що вплинули на українців. Картина має бути про людей, які це пережили, – як у "Піаністі". Таке кіно треба знімати для того, щоб ні Бабин Яр, ні Голодомор, ні Чорнобиль ніколи не повторилися.

Україна цікава світу своїми ранами?

– Не обов'язково ранами. Але про що знімати – про Євро-2012?

Маю квартири в Празі та Лос-Анджелесі. Але найкраще почуваюся в Києві. Тому із задоволенням зробив би фільм в Україні.

З України всі тікають.

– Виїжджають таланти. Думаєте, у всіх цих януковичів є патріотизм чи бодай якась гордість за цю країну? Нічого нема – тільки бабки. Але в Москві ще гірше. Жив там рік, коли знімав кіно, і втік. До мене на зйомки приїжджав 12-річний син. Йому довелося зробити тест на СНІД. Маразм якийсь: мій хлопчик повинен здавати кров, щоб його впустили у цю смердючу країну. Там неможливо жити.

×