94 фільми із 47 країн показали на 14-му фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Пройшов у Києві 24–31 березня. Режисери з України, Росії, Швеції, Естонії та Німеччини розповідають про теми своїх стрічок
Андрій ПРИЙМАЧЕНКО, 27 років, Україна:
– За сюжетом фільму "Комуналка", мешканець одеської квартири запропонував сусідам зробити ремонт у туалеті, чого не було майже 50 років.
Комуналка – це еталон комунізму, коли бідні забирають у багатших. Здавалося, із благородною метою: у нас все спільне, будемо разом працювати. Але спільне означає нічиє. Тому символ декомунізації – мешканці, які візьмуть відповідальність за спільний простір.
Створення комуналок було неповагою до приватної власності. І зараз є переконання: якщо хтось щось має, значить украв. Симпатія на боці бідняка.
На Майдані було багато ініціативи, тому він вдався. Йду вулицею, під'їжджає бусик: "Мужики, беріть сіль, треба посипати дорогу. Бо слизько, а "швидка" має під'їхати". Усі допомагають. Ми здобули право проявляти ініціативу. Якщо хочемо продовжити справу Майдану, то маємо брати шуфлі й ремонтувати у себе туалет.
Аскольд КУРОВ, 43 роки, Росія:
– 45 тисяч гривень зібрала стрічка "Процес: Російська держава проти Олега Сенцова" на українському краудфандингу (добровільні грошові пожертви через інтернет. – Країна). Решту коштів на фільм дали культурні інституції Естонії, Польщі та Чехії.
Монолог Олега Сенцова (український режисер, після анексії Криму засуджений у Росії на 20 років за звинуваченням у тероризмі. – Країна) перед оголошенням вироку – центральний у картині. Він розійшовся на цитати. "Нащо ростити нове покоління рабів?" Усі свої виступи в суді він готував. Не для суддів і прокурорів, а для тих, хто готовий був чути.
Олег вважає, що свобода важливіша за життя. Часом потрібно робити серйозний вибір. Стаєш або героєм, або зрадником. На Берлінському кінофестивалі польська режисерка Аґнешка Голланд сказала про стрічку: "У мене враження, що це кіно не про Олега, а він зробив цей фільм для нас".
У Берліні квитки розкупили за два дні до показу. Представники Європейської кіноакадемії збирали підписи на підтримку Сенцова. Їх шокували подробиці, що здаються росіянам звичними: що підсудного ведуть у залу суду з собаками, саджають у клітку, а не поряд з адвокатом – як в американських фільмах.
На засіданнях дозволяли знімати перші 10 хвилин. А останнє у Ростові зробили відкритим.
Назва стрічки відсилає до роману Франца Кафки "Процес". Мене не залишало відчуття абсурду і безнадії. Доля твоя вирішена, нічого не можеш змінити.
В англійській мові слово "процес" означає також випробування.
У якийсь момент зйомок у мене була параноя. Не знаєш, чи прийдуть до тебе з обшуком. Це виснажує. Мені ніяких перешкод не влаштовували, але стежили. Прослуховували телефони, читали листування. Я думав про еміграцію. Але вирішив залишитись, бо не знаю, про що знімати кіно не в Росії.
Захаві САНЖАВІ, 49 років, Швеція:
– Вісім днів знімав і 1,5 року монтував фільм "Повернення". Він про медсестру-волонтера у таборі біженців у іракському Курдистані (курдське державне утворення у складі Іраку. – Країна). Вона допомагає жінці, яка втекла від бойовиків Ісламської держави. Її продали й видали заміж 25 разів. Казала, померти було б краще після пережитого. Не повернулась до батьків. Не виходила з намету, не їла. Після такого важко повернутись у суспільство. Жінки стають замкнуті, багато хто накладає на себе руки. Я обіцяв, що не показуватиму її обличчя.
Випадково зустрів товариша. Він – директор табору для переселенців. Підвіз його до роботи й там у лікарні познайомився з медсестрою Шілан. Вона народилась і виросла у Швеції. Але повернулась туди, звідки її батьки. Спочатку не хотіла зніматись, бо журналісти часто показують біженців, як мавп у клітці. Запитала, чи зможу дістати 600 курток і стільки ж пар взуття для табору. За півгодини ми знайшли речі, а ще за годину почали фільмувати.
Працюю в Курдистані над трилогією. Тепер знімаю картину "У пошуках дитинства" – про хлопчиків, яких кілька років виховували в ІДІЛ. Готували до вбивств або самогубств. Їм від 5 до 16 років. Мій 5-річний герой у будь-який момент готовий убити. Мати безсила. Лише бабуся не опускає рук.
Зі Швеції до ІДІЛ поїхали близько 500 чоловіків. А повернулися 150. Шведи не знають, що з ними робити. Франція в шоці – шість тисяч поїхали. Що буде, якщо половина з них захочуть назад? Їх не мають права не пустити, за законом.
В Європі багато молодих закомплексованих чоловіків. Вони шукають пригод і легкої наживи. Все життя грали в комп'ютерні ігри, а тепер можуть постріляти по-справжньому.
Меєліс МУГУ, 45 років, Естонія:
– Стрічку "Давай зіграємо у війну!" про клуби реконструкції Другої світової знімав в Естонії, Україні та Білорусі.
Побачив репортаж на естонському телебаченні, як люди у нацистських мундирах крокують вулицями. Як таке може бути? Почав вивчати ці клуби.
Останні зйомки в Україні робив у листопаді 2013 року перед Майданом. Реконструкції влаштовували масштабно. Естонська, російська й українська влада підтримувала це фінансово. Але таке хобі – це втеча від реальності. Грати мертвого й відчувати, що живий. Але не можу зрозуміти, навіщо батьки беруть дітей у ці ігри. Здорова людина не займатиметься історичною реконструкцією. Її учасники наче мають комплекс месіанства.
Часто кажуть: робимо це в пам'ять про своїх дідів. Насправді, це лише образ для телекамер.
В Австрії та Німеччині заборонені клуби реконструкції Другої світової. Раніше найбільші організації були в Україні, зараз – у Росії. Там масштаби неймовірні. Росіяни хотіли збудувати парк із макетом Рейхстагу. Казали: молодь же має щось атакувати. Відтворюють не справжню історію, а те, що бачили в радянських фільмах. Це реконструкція реконструкції.
Якоб ПРОЙСС, 42 роки, Німеччина:
– Фільм "Пол приходить із-за моря: щоденник зустрічі" розповідає про проблему масової міграції. Як європейці реагують на неї або повинні реагувати, враховуючи, що їхнє рішення впливатиме на долі людей.
Знімав камерунських мігрантів. Вони три роки добиралися до узбережжя Середземного моря. Перетнули пустелю Сахара. У марокканському лісі поставили наметовий табір. Чекали нагоди, щоб на надувних човнах дістатися Європи.
Не знав, що головним героєм стане 30-річний Пол. Для мене спершу таким був сам табір. Очікував, що з часом тут має виникнути структура, подібна до держави. З'явиться представник, який вирішуватиме питання з правоохоронними органами Марокко. Почнуть регулювати порушення правил всередині групи. Тому я знімав усіх. У тому числі й Пола.
В якийсь момент чоловіки в таборі почали агресивно ставитися до нас з оператором. "Це вина європейців, що ми в такій ситуації! Ви, рабовласники, колись усе в нас забрали". Наприкінці зйомок люди, з якими я пробув поруч 10 днів, стали вимагати в нас гроші. Забрали мій телефон. Погрожували. Я знав, що іноземному журналісту нічого не зроблять. Бо наступного дня для марокканської поліції був би хороший привід їх депортувати. Пол брався залагоджувати такі неприємності.
Вирішив робити фільм про нього, коли він добрався до Іспанії. Я побачив у новинах сюжет про групу африканців, виловлених у морі рятувальниками. Упізнав Пола. На надувному човні їх було з 50 чоловік. Пливли понад дві доби, їх мучила спрага, пили власну сечу.
Пола на два місяці закрили в іспанській в'язниці. Потім – кочував по депортаційних центрах і притулках для мігрантів. Опинився в Парижі. Каже: "Певно, я тебе здивую. Але хочу жити в місці, де найменше темношкірих". У Німеччині його до себе забрали мої батьки. Серед частини місцевих це стало модно.
Зараз Пол чекає на рішення про політичний притулок. Шансів немає. На батьківщині він вивчав політологію в університеті. Після другого курсу його вигнали за участь у студентських протестах. Канада запрошувала до себе на стипендію, але Пол не отримав візу.
Депортувати назад теж не можуть. Бо не має документів – юридичних доказів, що він із Камеруну. Ходив у своє посольство. Йому сказали: "Знаєш, скільки таких щодня приходить? Доведи, що ти – з Камеруну". Пола це влаштовує.
Щоб легалізуватися в Німеччині, можна одружитися з місцевою. Пол робить усе можливе для цього. Схоже, що в Камеруні це відбувається дуже прямо: ти – одна, я – один, давай щось думати. Пол цим перелякав кількох моїх знайомих. Дуже незадоволений німкенями.
Працює при будинку для старих. Щодня прокидається о 6:00. Я пропонував йому вчитися. Він: "Ні, хочу працювати, мама вдома хвора. Не мав грошей на ліки для батька, той помер".
Пол для мене – це щось між другом і родичем. Сподіваюся, через 150 років на його історію дивитимуться, як на фантастику. В Німеччині до 1977-го дружина не могла працювати без дозволу чоловіка. Якщо зараз про це сказати молодим, вони не повірять.
1 
1
Коментарі