У Маріуполі на Донеччині бійцям АТО показали театральний проект "Посттравматична рапсодія". Спектакль повторили на Камерній сцені столичного театру імені Івана Франка
"Посттравматичну рапсодію" створили двоє дилетантів. Її поставив Вадим Дишкант – театральний критик, що віднедавна пробує себе в режисурі. А п'єсу написав Дмитро Корчинський – теж людина відома, хоч і не з театрального середовища. Вона цікаво задумана й досить вправно зроблена. Щось подібне на українській сцені рано чи пізно мусило б з'явитись – як спроба пояснити нам нашу нинішню війну.
Сюжет такий. Улітку 2014 року з-під Іловайська відступає хлопець Сашко, боєць добровольчого батальйону "Донбас". На шляху йому зустрічаються різні дивні люди, що опинилися в тих самих краях завдяки зміщенню часу. Це, скажімо, давньокиївський князь Всеволод Мстиславич, що вижив у битві з монголами на річці Калці. Потім козацький гетьман Петрик, який колись дружив із татарами проти москалів. Далі, сидячи на кулеметній тачанці, з'являється Нестор Махно. І нарешті – генерал вермахту фон Манштейн, який колись тримав оборону проти червоних під Маріуполем. Усім цим людям є про що поговорити, адже ніхто з них не знає, що було "після них". Знає тільки Сашко. Він чимось схожий на поета Сергія Жадана. От Сашко їм усе й розповідає. Бо, як він каже, "я єдиний з вас усіх, хто народився найближче до кінця світу". П'єса про те, що війна у цих багатостраждальних краях триває не три роки, а цілих 700 літ, починаючи від битви на Калці.
Дуже непросто розповісти нашу заплутану українську історію – популярно й зрозуміло, у вигляді доступної пригоди кількох героїв. Корчинському це вдалося. Сам він не без іронії каже, що ця п'єса – така собі театралізована "політінформація". Втім, автор засвідчив непогане відчуття законів сцени. Згаданий прийом розпитування, коли персонажі не знають, що було "після них", діє на публіку безвідмовно. Глядачам перехоплює подих, бо в якийсь момент усвідомлюєш, що такі діалоги можуть відбуватися тільки на тому світі. При тому вони подані легко й дотепно. Іноді – на грані естрадної репризи, як тоді, коли Сашко бесідує з Манштейном про Євросоюз і про фрау Меркель.
Певну умовність п'єси сприймаєш не одразу. Але вже десь після появи Нестора Махна починаєш любити авторський задум як свій власний і азартно-ревниво ставишся до промахів постановки. Приміром, дратує убого-нав'язливе оформлення – камуфляжна тканина й маскувальні сітки. Все це не раз бачено в спекулятивних виставах "про АТО", та й раніше, в пізньорадянських спектаклях "по случаю дня победы". Зрозуміло, що незалежний проект – небагатий фінансово, але таке оформлення дешеве передусім в естетичному сенсі. Між іншим, у виставі була одна чудова метафора, що варта більше, ніж уся камуфляжна бутафорія. Це момент, коли троє героїв вирушають у дорогу. Кожен сідає верхи на автомобільну покришку, поставлену сторчма. Покришки добре пружинять, через те хлопці подібні до вершників. Ці колеса водночас нагадують про мотопіхоту, тобто картинка стає багатовимірною й багатозначною.
У виставі зайняті також переважно початківці. Четверо з них – студенти старших курсів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Це Назар Борушок, який грає Сашка, Максим Зерко – князь Всеволод, Владислав Фуківський – гетьман Петрик і ад'ютант Манштейна. У Дарини Дишкант кілька ролей, зокрема, Монгол, Драгун і Махно. Ще троє виконавців вийшли на сцену вперше в житті. До того вони воювали на Донбасі й належать до "Братства" Корчинського. Це Аттила Селлет-Довженко – Москаль, Манштейн. Віталій Чорний – Бородань, Бродник і Максим Михайлов – Гундемарк. Найдосвідченіший на сцені – музикант Тарас Компаніченко. В його вокально-музичному супроводі йде вистава. А в фіналі він і всі актори співають разом "Кіріє, елейсон". А потім невпевнено приєднується уся глядацька зала.
Дмитро Корчинський розповів, що виставу найближчим часом збираються показати в кількох містах Галичини, в Одесі й на Луганщині.
4 
1
Коментарі