Тепер я часто згадую, наскільки все зрозумілим було в радянському дитинстві. Чорно-білим: Кутузов і Наполеон, червоні й білі, "наші" й німці.
Потім були перехідні дев"яності — золота доба для колишніх комсомольських функціонерів і директорів великих підприємств, які успішно перекваліфікувались у демократичних політиків і капіталістів. Аморфність і жадоба наживи сформували тоді стихійну ідеологію так званої української еліти. Зрозуміти, хто серед них "наш", а хто "німець", ставало дедалі важче.
Та впродовж нашої карнавальної помаранчевої революції не полишало враження, що в запеклому протиборстві "гвардійців кардинала" й "мушкетерів короля" нарешті перемагають, як сказав би казкар Пауло Коельйо, саме "воїни світла". Тобто, що нам усім раптово просвітліло в головах, і ми вже ніколи не дамо себе ошукати.
Але просвітління закінчилося крахом чергової ілюзії. З"ясувалося, що політики, які претендували на роль "д"артаньянів", виявилися звичайнісінькими "рошфорами" та "міледі". Натомість самі "д"артаньяни" так і залишилися назавжди в чорно-білому дитинстві. Уже наступного дня стало зрозуміло, що сучасні "воїни світла" не дотягують навіть до ролі "портосів". Хоч із апетитом у них начебто все гаразд.
Іншими словами, тоді, під час революції — цього вибуху щирого ідеалізму, — нам бачилося народження цілої верстви принципових і моральних політиків. Таких, яких до того за всю історію нашої незалежності можна перелічити на пальцях однієї руки. Чорновіл, Лук"яненко, Хмара? Здається, все. І кожного з них чекала своя доля: Чорновола — убивство КАМАЗом, Лук"яненка — перетворення на націонал-демократичну декорацію при Тимошенко, а Хмару — фактичне відлучення від публічної політики.
Отож після революції наївно вірилося: можливо, "нові ідеалісти" змінили старих? Ба, вони чи не вперше в українській історії прийшли до влади. Чесні й відкриті обличчя Луценка, Стецьківа, Катеринчука, Кличка явили образ бажаного стандарту української політики. Ми могли закрити очі на мінуси та прорахунки минулого "вождів нації", бо вони нам чи не вперше здалися нашими. Ющенкові — підпис під листом трьох і політичне "батьківство" Кучми. Тимошенко — нафтогазовий зв"язок із Лазаренком. Морозові — комуністичне минуле і графоманські вірші. Загалом нам хотілося простих речей: аби вони перестали красти, зраджувати, підставляти, вести подвійні ігри, розкладати яйця в різні кошики, нехлюйствувати і, ясна річ, брехати. Одне слово, хотілося побачити в їхніх політичних обличчях хоч трошки європейських рис.
Знаєте, чому зими немає? Бо Мороз зрадив
Ні, особисто я не плекав особливих надій на те, що пореволюційні політики "здадуть" свій вічно український пріоритет матеріального й перетворяться на легкокрилих ангелів. Які не клопочуться про лобіювання та розширення владних повноважень і не беруть участі в земельних, промислових і — головне — нафтогазових "дерибанах". Та вся принциповість і моральність піднесених революцією не витримала випробування вже навіть на рівні кадрових призначень. Мало того, постреволюційна ситуація витворила унікальну атмосферу для нової хвилі зрадництва, яке часто-густо прикривається так званою політичною доцільністю.
Останні два "політично доцільних" подолання президентського вето, які вилилися у ситуативний союз БЮТу й "антикризовиків", — ще раз підтверджує перетворення самого поняття "зрада" на щось повсякденне і звичне. А чому б ні, якщо була серпнева зрада Олександра Мороза, яку, своєю чергою, породила атмосфера постійних залаштункових коаліційних перемовин "Нашої України" з "донецькими", продиктованих хронічною недовірою до колишніх партнерів по помаранчевій революції? Причини можна продовжувати аж до Євиної зради в райському саду. Нанизування зрад і зрадок різного ступеня призвели до ситуації тотальної недовіри. Причому навіть усередині чільних політоб"єднань. Демонстрацією порушення їхньої цілісності стали виходи Йосипа Вінського з Соцпартії та Миколи Катеринчука з "Нашої України".
Кучмізм залишив по собі брехливе та зрадливе покоління політиків, упевнених у власній обраності та безкарності. Більше того, лише одиниці депутатів нинішнього парламенту потенційно здатні з часом вирости в політиків принципових і моральних. Натомість за переважною більшістю з них залишаються темні справи вчора і зав"язаність на сумнівних політичних і бізнесових схемах сьогодні. А ще — затята впевненість у тому, що вони довіку зможуть маніпулювати народом і всі свої статки заберуть на той світ.
Причина тотальної зрадливості української політики полягає у відсутності політичної культури і демократичних традицій. Принциповість і моральність не прищеплена нашим елітам через абсолютну випадковість їхньої появи. Вони з"явились як небажана проблемна дитина, яка виросла, знахабніла й сіла на голову. Україна знала ідеалістів-одинаків, але не виробила відповідальної свідомості політичних поколінь. Бо ж звідки ця свідомість мала вийти? З апарату ЦК КПУ? З дисидентського руху? А може, з традиції Української Народної Республіки чи Української повстанської армії?
Тому за весь час нашої незалежності сформувалася напівкочівницька свідомість так званих еліт. Одвічна розірваність України між Сходом і Заходом перетворила її на коридор. Ним можна пересуватися, у ньому можна щось вкрасти й перепродати, з нього можна перейти до іншої квартири. От тільки жити в ньому не можна. Який тип політика може народитися в таких умовах? Або м"якотілий і наївний "голуб миру" Ющенко, або надміру амбітний самодур Тимошенко, або зрадливий Мороз, або "чисто конкретний" і залізобетонний Янукович. Чотири політичні типи, чотири вершники нашого спільного українського коридору, чотири прояви політичної неспроможності й безперспективності.
Здається, навіть погода в нашому коридорі до цього тижня була зовсім не такою, як має бути взимку. Одна мудра жінка сказала: "Знаєте, чому зими немає? Бо Мороз зрадив". Краще й не скажеш.
2 
1
Коментарі