Порошенко або Путін. Таку дилему для України активно пропонує останніми місяцями табір президента. Це вже стало неофіційним гаслом виборчої кампанії чинного глави держави — поруч з офіційним "Армія, мова, віра". Технологи Петра Порошенка навертають українців до звичного, завжди мобілізуючого вибору: Європа чи Росія. За весь час незалежності без цього обійшлися лише одні президентські вибори — у травні 2014-го.
Чи справді наступні вибори є серйозною загрозою прозахідному курсу України? Як це може статися в країні, де 54% населення підтримують вступ до Євросоюзу і лише 14% хочуть майбутнього в складі прокремлівського інтеграційного утворення?
"Офіційний" промосковський кандидат не має шансів на перемогу, свідчить соціологія. Екс-регіонал Юрій Бойко здатен здолати в другому турі лише Порошенка. Але така пара виглядає нереально.
Однак, кажучи про небезпеку проросійського реваншу, президентський табір має на увазі не Бойка і не Віктора Медведчука, а Юлію Тимошенко.
Команда Порошенка витягує з її шафи давні скелети: зливання перспектив отримання Плану дій з набуття членства в НАТО 2008 року, підписання кабальних газових контрактів з Росією 2009-го, плани щодо "ширки" (широка коаліція. — ГПУ) з Януковичем тих же часів. Усіляко "рекламують" її давні дружні зв'язки з Медведчуком.
Це токсичний багаж. Але на рівні декларацій і нинішньої політики — зараз Тимошенко за ЄС і НАТО. Її фракція "Батьківщина" підтримала ініціативу Порошенка закріпити в Конституції прагнення України до Євросоюзу та Альянсу. Також звернення до Константинополя щодо надання українській церкві автокефалії.
Важко навіть знайти різницю між Порошенком і Тимошенко у словесній та політичній підтримці європейського курсу України. Хоча традиційним лишається питання щирості цих декларацій.
За ЄС і НАТО також Анатолій Гриценко. Прозахідним є Святослав Вакарчук. Нічого конкретного не можна сказати щодо гумориста Володимира Зеленського. Проте і підозрювати його в симпатіях до Росії підстав немає.
Отже, наступним президентом стане людина, яка щонайменше декларативно буде за Євросоюз і НАТО. Їздитиме до Брюсселя, Вашингтона. Обіцятиме проєвропейські реформи та зміни. На рівні зовнішньої політики нічого не зміниться. Реальною загрозою для європейського курсу стане свідоме чи ні сприяння майбутнім президентом реалізації плану президента РФ Володимира Путіна щодо вживлення окупованих територій в тіло України. Саме їх Кремль розглядає як інструмент впливу на прозахідний напрям руху нашої держави.
Йдеться про 11-й пункт "Комплексу заходів з виконання Мінських угод". Він передбачає конституційні зміни та прийняття законів "з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей".
Хто з кандидатів у президенти може бути тут небезпечний?
Проект змін до Конституції, де зафіксовано "особливості здійснення місцевого самоврядування", ініціював у 2015 році Петро Порошенко. 31 серпня Верховна Рада ухвалила їх у першому читанні. Голосування супроводжувалося пристрастями у сесійній залі, масовими протестами біля парламенту. Тоді загинули чотири бійці Нацгвардії.
Особливий статус Донбасу підтримали "Блок Петра Порошенка, "Народний фронт", "Опоблок" та інші колишні регіонали. "Самопоміч", "Батьківщина" і Радикальна партія Олега Ляшка були проти. У результаті розпалася коаліція "Європейська Україна".
Нині процес заморожено, але не поховано.
Парламент не затвердив остаточно "мінське" положення в Конституції на своїй наступній сесії, як це передбачено процедурою. Однак Конституційний суд у березні 2016-го ухвалив неоднозначне рішення про те, що "наступною черговою сесією" може бути будь-яка. Зрозуміло, не обійшлося без "допомоги" Адміністрації президента.
У вересні цьогоріч цей законопроект внесли до порядку денного парламенту. Важко спрогнозувати, що саме означатимуть для 11-го пункту президентські вибори.
2015-го Тимошенко була категорично проти. Але ж відомо, як українські політики вміють перевзуватися у повітрі. Нині вона голосно обіцяє мир, хоча не зрозуміло, як збирається його досягати. Ясно, що лише прийняття Україною путінського варіанту "примирення" зупинить Кремль в постійному розпалюванні війни.
Зі свого боку, саме Порошенко ініціював ті зміни до Конституції і зробив усе, аби питання досі не закрили. Мінські угоди — це його особисті політичні обіцянки західним партнерам. Їхній тиск за певних обставин може бути вагомим. Тимошенко таких зобов'язань не має.
Крім цих двох, жоден інший потенційний президент не матиме достатньо політичної ваги, аби принаймні спробувати проштовхнути зміни до Конституції з "особливим статусом" Донбасу. Не менш важливо, що і більша частина українців проти надання окупованим територіям такого статусу.
Інше, що може вплинути на євроінтеграційний курс України — блокування реформ. Тих, які віддаляють Україну від Росії цивілізаційно, наближаючи до Європи.
Для втілення цієї загрози не потрібно навіть Путіна. Українці та вибрані ними політики здатні самі зашкодити європейському шляху.
Це уже відбувається. Влада має великі проблеми з реформами. Через відсутність відчутних для людей системних змін, корупцію, несправедливість, збереження контролю олігархів над країною катастрофічно впали рейтинги Порошенка та владних партій — БПП і "Народного фронту".
Навряд чи можна очікувати, що щось зміниться на краще після переобрання теперішнього президента.
Логічніше навіть навпаки. Адже якщо Порошенко з соратниками ігнорували суспільний запит і не проводили достатніх євроінтеграційних змін навіть під загрозою провалу на наступних виборах, що вони чинитимуть після здобуття другого терміну? Виглядає, що мотивація теперішньої влади до проєвропейських перетворень стане ще меншою. Та й Україна вже має сумний приклад — другий термін Кучми.
Нічого заманливого не обіцяє і президентство Тимошенко. Вона також є породженням старої системи, суть якої полягає у використанні влади для збагачення тих, хто при ній.
Тимошенко мала можливості проявити себе реформаторкою на посаді прем'єра. Нічого такого не сталося. Саме за її прем'єрства у 2008–2009 роках було заморожено переговори щодо Угоди про асоціацію з ЄС. Розблокував і завершив цей процес Янукович.
Тодішнє прем'єрство обернулося катастрофою для Тимошенко. Маса нереальних обіцянок, які нині щедро роздає, породжує запитання: вона точно вивчила той урок?
Наскільки ефективними і послідовними проєвропейськими реформаторами можуть бути Гриценко або інші потенційні кандидати — сказати важко. Лишається чекати на офіційну виборчу кампанію, конкретніші аргументи, президентські програми.
Варто також пам'ятати, 2019-й — рік не лише президентських, але й парламентських виборів. Причому результат перших матиме колосальний вплив на другі. Відповідно, на всі перераховані виклики та ризики.
І для окремих політиків, і для партій є кілька універсальних істин.
Перша — різке блокування євроінтеграційного шляху може загрожувати не лише політичними збитками, а й значно більшими неприємностями. Україна не для того бореться п'ятий рік за своє цивілізоване майбутнє.
Друге — при повзучому саботажі реформ обов'язково настануть щонайменше політичні наслідки. І якщо Порошенко та нинішні владні партії отримали 2014-го досить значний електоральний запас, то в переможців наступних президентських та парламентських виборів його, швидше за все, не буде.
Отож усім зацікавленим варто думати не лише про те, як отримати чи зберегти президентське крісло чи присутність в парламенті, а й що далі з цим робити.
1 
1
Коментарі