Професор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Валерій Солдатенко, 61 рік, уважає, що нинішні державні діячі мають засвоїти уроки історії.
Чи можна порівняти нинішній час із 1917–1920 роками, коли так само були актуальними питання незалежності й демократії?
— Паралелі провести можна. У перші десятиліття ХХ століття Україна перебувала в стадії національного відродження. Починаючи з 1991 року, ми теж переживаємо відновлення українського життя в усіх сферах — економіці, політиці, духовності. Є й історичні уроки.
Свого часу Центральна Рада багато програла через неувагу до соціальних проблем. На перший план висувала питання національно-державного будівництва. А Раднарком підтримував бажані для всіх соціальні процеси. Такі, як поділ поміщицької землі чи восьмигодинний робочий день, підтримували всі.
Сьогодні знову намагаються відсунути на другий план питання соціальної політики, а на перший винести гасла про єдність України. Та це ж не досягається лише закликами. Їх треба підтримувати конкретними матеріальними кроками, щоб люди відчували турботу вищих державних інстанцій.
Чи досі утруднює рух України вперед колишня радянська партноменклатура?
— Вона представлена в нинішньому керівному складі дуже невеликим відсотком. На керівні позиції вибилися ті, хто більше був при номенклатурі. У них немає колишніх радянських самообмежень — не мати великого житла, значного доходу. Секретарі райкомів були скромнішими в апетитах.
У 1917–1920 роки було багато державних діячів, які виходили в першу чергу із суспільних інтересів. Цим вони найбільше відрізняються від переважної більшості нинішніх українських політиків. Грушевський, Винниченко, Петлюра, Єфремов, Прокопович, Мартос були талановитими людьми. Вони могли б, зайнявши конформістську позицію, безбідно жити. Але їм боліло становище українського народу, вони кидали інші заняття і йшли в політику. Ніхто з них не боровся за особисті вигоди. Мабуть, це гарний приклад для тих, хто сьогодні говорять гучні слова, а насправді переслідують власні інтереси.
Найпершому керівникові ЦК КПУ Георгію Пятакову у 1917-му було 26 років. Ленін поставив його спочатку заступником, потім головою Держбанку Росії. Послуга, яку він надав соціалістичній республіці, неоціненна. Взяти під контроль фінансові потоки держави, в яку ніхто не вірив, при саботажі старих кадрів, було надзвичайно складно. Але він це зробив. Після підписання Брестського миру німці увійшли в Україну. Населення відразу почало з ними боротися. Але як воювати з озброєною і вишколеною армією в півмільйона штиків? Кров українців полилася ріками. Пятаков кидає, сидячи на грошах і золоті, посаду керуючого Держбанком і йде рядовим кулеметником до загону Примакова. Бо не може змиритися, що тут гинуть українці. Він сам родом із Городища, жив у Києві.
Секретарі райкомів були скромнішими в апетитах
Перший голова уряду УРСР Микола Скрипник видав 23 томи творів Володимира Винниченка, незважаючи на те, що той був по інший бік барикад. І дуже нервував, коли Бонч-Бруєвич невчасно пересилав Винниченкові за кордон гонорари. Завдяки цим грошам той зміг вижити в еміграції і навіть придбати хатину біля Парижа. Його п"єси ставили у всій Європі, перекладали багатьма мовами, а самого письменника називали українським Достоєвським. Винниченко ненавидів політику, мав від неї одні неприємності. Але тричі повертався туди, щоб прислужитися нації. Коли у 1920 році зрозумів, що радянська влада надовго, то пішов на страшне приниження своєї гідності — повернувся з еміграції в Україну.
Сам Скрипник, будучи наркомом освіти, ініціював прийняття українського правопису, основою якого ми керуємося й досі. А потім здійснив великий вчинок, який був протестом проти гноблення українства — в 1933-му покінчив життя самогубством.
Українцям таланило в ті роки. На чолі нації ставали чесні люди, які придушували свою гординю, глушили власні амбіції і несли жертовну місію. А як зараз у нас чиновники і партфункціонери тримаються за посади! Міняють прапори, принципи, партії. Продаються направо й наліво.
Чому Партія регіонів раніше була за федералізацію, а тепер нібито за ідею національного єднання?
— Звичайно, тут є якісь кон"юнктурні моменти. Але ідею федералізму вони ніколи активно не експлуатували. У матеріалах Сєверодонецька, крім кількох невдалих висловлювань людей, серйозних закликів до розчленування України я не знайшов.
Українці — це більше політична, ніж етнічна нація. І слід учитися на прикладі Грушевського та його соратників. Виявляти більше такту, м"якості, гнучкості. Адже той, хто голосує за іншу політичну силу чи має інші переконання, — теж людина. І в його голові та серці є те, що дороге йому. Не треба обзивати когось "п"ятою колоною", запроданцями, звинувачувати у праці на іншу державу.
Ці люди живуть на нашій землі уже не в першому поколінні, створювали економічний потенціал країни. І до їхніх вимог щодо російської мови слід поставитися спокійно. Не треба проводити "ґвалтовної українізації". Краще створити умови, щоб українська мова стала потребою. Щоб той, хто нею не володіє, відчував себе ущербним членом суспільства. Бо он брати Клички чи Андрій Шевченко вивчають англійську, німецьку, італійську, а рідною не говорять навіть в Україні.
3 
35413
Коментарі