"Був на всіх чотирьох парадах із початку агресії. Різниця — у відчуттях: 2014 року — біль, 2015-го — надія, 2016-го — гордість, 2017-го — впевненість", — написав в інтернеті журналіст Євген Якунов.
Упевненість і надію відчули й мої знайомі на окупованих територіях. Лише шкодували, що не прогнали Хрещатиком бойову техніку.
Прихильно поставилися і до участі в параді міністра оборони США Джеймса Меттіса і семи керівників військових відомств країн НАТО. Цей факт засвідчив підтримку більшості європейських держав і Сполучених Штатів із Канадою.
Уважно слухали наші поневолені співгромадяни і прес-конференцію глави Пентагону. Потішили їх не тільки запевнення, що США ніколи не погодяться з окупацією українських територій. Порадував не лише рішучий намір чинити тиск на агресора. Сполучені Штати активно сприятимуть переходу наших Збройних сил на стандарти НАТО, що можна розцінювати як підтримку намірів Києва стати членами цього оборонного блоку. А словам про те, що зброя з-за океану постачається вже й буде постачатися надалі, вони навіть аплодували. Не виключено — і зброя летальна.
До параду, що став вінцем святкування Дня Незалежності, і після нього відбувалися не менш красномовні події. Вони значною мірою виправдали наші очікування.
Візиту Джеймса Меттіса передувала поїздка повноважних представників Сполучених Штатів у зону бойових дій, наради з представниками нашого Генштабу, під час яких визначили нагальні потреби Збройних сил України. Обговорювали також питання надання нашій країні статусу "особливого партнера США поза рамками НАТО".
Наслідки не забарилися. За словами спецпредставника Держдепартаменту Сполучених Штатів в Україні Курта Волкера, їхній міністр привіз для ЗСУ оборонне обладнання.
Нинішнє святкування важливе ще й тим, що подолано певний психологічний бар'єр.
Скільки серед українців було страхів і застережень стосовно НАТО. Їх не з усіх голів вивітрила навіть агресія московітів, що стала можливою завдяки нашій позаблоковості. Нині ж ми вітали на головній вулиці країни підрозділи дев'яти країн-учасниць НАТО і дружньої Грузії й висловлювали жаль щодо їхньої малочисельної несолідності.
Згадаймо, з якими побоювання Європа загалом і НАТО зокрема приймали до свого гурту країни колишнього СРСР — боячись погроз Москви. Особливо жорсткими вони були, кола мова заходила про Україну. Кремль навіть відкритою війною погрожував, якщо на українську землю ступить нога натовського солдата.
Згадаймо, скільки років США за інерцією уникали втручання у "зону інтересів Москви", до якої та, не спитавши нашої згоди, включила й Україну. Аби, знову ж таки, не прогнівити російського ведмедя.
24 серпня і Україна, і Європа, і США подолали цей бар'єр. Він мав психологічну, а не військову основу. Бо Московія сильна доти, доки її бояться.
Близько до серця взяли День нашої Незалежності й у Москві.
Але форми, в які на її теренах вилилося свято сусідів, свідчать про серйозну хворобу тамтешнього суспільства. І про абсолютне невміння Росії існувати без України, історією і славою якої вона досі живить власне честолюбство і державні потуги.
2 
1
Коментарі