Останні два-три роки Україну буквально розривають внутрішні чвари. І важко позбутися якогось постійного відчуття, що насправді це не тільки "рідні діти її розпинають". Водночас ми ніколи не проводимо глибшого аналізу того, а навіщо це їм, тим сусідам-воріженькам? Навіщо постійно неспокійна Україна?
От і останній конфлікт між нашими рідними "синіми" та "помаранчевими" теж викликає це відчуття. Звичайно, російське втручання не є таким очевидним, як під час помаранчевої революції. Однак сьогоднішня політична криза не виглядає лише внутрішнім конфліктом між українськими фінансово-промисловими групами. А таким, участь у якому беруть інші, закордонні учасники. Насамперед росіяни.
Відстоювання своїх інтересів ними, американцями чи будь-ким — це їхнє право. Однак ми, українці, — якщо такі ще в нашій реальній політиці залишилися — повинні усвідомлювати, які цілі вони переслідують. І чи їхні кроки бодай трохи збігаються з інтересами українського народу. Звісно, якщо припустити, що хтось взагалі про ці інтереси насправді дбає.
Можна побачити одну особливість. Як тільки починає здаватися, що українські фігуранти протистояння вже практично домовилися, погодили інтереси, вкотре розділили Україну на сфери свого впливу — буквально за кілька днів або годин у вогнище конфлікту підкидається ще одна провокація. Байдуже, з якого боку. Тільки наївний може думати, що закордонні інтересанти не можуть оперувати активістами з обох сторін протистояння. І здається, що наші політики з усіх таборів часто цих провокацій уже не контролюють. Так само, як і їхні спонсори — які, я переконаний, не зацікавлені аж у такому зростанні конфронтації. У вибуху якогось гострого протистояння на території (не державі — бо для них це тільки територія), де розміщена їхня власність і де реалізується їхній бізнес.
Ту саму постімперську технологію почали застосовувати і щодо України
Спало на думку, що таке "врегулювання" політичного протистояння в Україні нагадує чимось "врегулювання" в Іраку. Тільки повні ідеалісти очікували, що в цій країні союзники мали поставити демократичний за англо-саксонським зразком арабський уряд і добитися повного примирення та передбачуваності ситуації. Це неможливо. А якщо так, то хай буде постійна, проте маленька війна. Якщо неможливо контролювати територію, то принаймні потрібно завадити контролювати її іншим. Можливо, на цьому етапі для США, Ізраїлю та їхніх союзників (у тому числі й України) саме такий реальний стан в Іраку є єдиним найкращим з найгірших виходів. Попри весь цинізм такої позиції. Ось так виглядає справжній постімперіалізм в дії.
Схоже на те, що з якогось моменту ту саму постімперську політтехнологію почали застосовувати і щодо України. Спроби добитися повного контролю над нами реваншистським владам Росії не вдаються. Поразка на виборах 2006 року, тактичні поразки 2007-го змушують її застосовувати саме такі методи в Україні. Якщо не можна опанувати всієї країни (а правління Партії регіонів так і не досягло основної мети — контролю над всією державою), то слід внести хаос, паралізувати владу і тим самим припинити рух України чи то в бік НАТО, чи в бік Європейського Союзу. Що і робиться з величезним успіхом. Що гірше, то краще. А потім побачимо, що з цією Україною можна буде зробити.
Обов"язковою умовою для застосування такої технології є слабкість та несамостійність політичного класу тієї держави, у якій здійснюється спецоперація. А український в силу історичних обставин є саме таким.
Причому це стосується всіх фігурантів сьогоднішнього конфлікту. А якщо бути більш точним, то насправді саме української провідної верстви, яку помилково називають політичною елітою, в Україні практично й немає. І це ще більше полегшує завдання. Є лобістські групи, які гордо називають себе політичними партіями, а фактично просто відстоюють інтереси тих чи інших олігархічних груп. У них насправді немає жодної ідеології — в українських реаліях вистарчає простих слоганів на кшталт "Ющенко — наш президент!" чи "Все будет Донбасс!".
Для зриву спроб домовитися годяться будь-які засоби. А їх ніколи не бракувало. Від резидентури до так званих "агентів впливу" і контрольованих ЗМІ. Про безпосередні контакти політичних лідерів та рівень впливу на них і говорити не варто. Політичні спекулянти переповзають з одного телеканалу на інший. На очах вибудовують свої політичні кар"єри. Про поповнення рахунків теж говорити якось не випадає — в політиці по-українськи це обов"язковий пункт програми.
Якщо нас втягнуть у таке "врегулювання" політичної ситуації в Україні, то вибратися з нього навряд чи зможемо. При цьому слід пам"ятати, що сьогодні ми спостерігаємо тільки перші прояви цієї деструкції. Далі може бути більше. Так, ми ще не Ірак, не Афганістан і не Сомалі, однак підходи схожі. Так, ми поки що у Європі й наша політична культура дещо інакша. Однак приклад Югославії теж доволі показовий.
А тому дуже важливим для України є інстинкт самозбереження великого бізнесу. Причому з обох сторін протистояння. Адже його капіталізація може різко зменшитися після повномасштабного застосування деструктивних технологій в Україні. Ми недалеко від межі, коли деструкція може стати незворотною і неконтрольованою. Особливо з огляду на те, що крім наших великих політичних лідерів та лідерок на українській шаховій дошці тихою й не тихою сапою грають ще й інші гравці. І якогось доброго дня всі ці наші "велетні" від політики можуть виявити, що насправді вони вже нічим не керують. Що керування процесом вже давно перехопили з одного боку інші гравці з-поза України, з іншого — справді не контрольовані та не проплачені натовпи.
То ж який вихід? Будете сміятися, однак я апелюю до розуму чудесної трійки Ющенко-Тимошенко-Янукович та інстинкту самозбереження їхніх спонсорів. Треба б усвідомити, що в ліжку на трьох лежать іще декілька дебелих дядьків. Так що непереливки може бути всім трьом. За допомогою добрих людей ми невдовзі можемо успішно дійти до національної катастрофи. І тоді прийдуть інші лідери. Не ця нарцистична "чудесна трійка", а більш безоглядні, ще більше керовані з-за кордону. А вони вже постараються на догоду своїм господарям підкинути дровець у вогнище, на якому горітимуть наші надії не те що на процвітання, а хоч би на якийсь спокій у цій країні.
3 
1
Коментарі
6