Про головні досягнення та невдачі України за 17 років незалежності говоримо з провідним науковим співробітником Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. Івана Кураса Олександром Дергачовим, 56 років:
— Україна закріпила незалежність, стабілізувала державу, — каже він. — Вдалося увійти в міжнародну спільноту політично й економічно. Показовим успіхом є приєднання до Світової організації торгівлі.
Однак усе це робилося досить повільно. Насамперед через складну спадщину радянських часів, коли не було сформовано окремої політичної нації. Радянський менталітет у масовій свідомості гальмує модернізацію країни. Затягується перехідний період. Є майже весь набір формальних ознак держави, але вона не є достатньо ефективною й не пропонує громадянам тих можливостей, яких вони очікують і які потрібні, щоб нація була успішною.
Незалежність дала поштовх деяким важливим процесам самоусвідомлення нації. Але водночас у більшість громадян вона вселила хіба що надію, яка вже багато років не здійснюється.
Чому?
— Україна стала лідером демократизації на просторах СНД. Але ми зупинилися на півдорозі. У нас дуже егоїстична еліта. Вона не відчуває в повній мірі відповідальності за державу й не готова відстоювати її інтереси.
Сьогодні реформи гальмують не тільки опозиціонери, а й лідери помаранчевої революції. Вони не знають як рухатися далі, оскільки, мабуть, невпевнені у своїй конкурентоспроможності в умовах поглибленої демократії. Бо ж треба відповідати за власні вчинки, відмовитися від привілеїв і досягати всього тільки своїми зусиллями.
Ми не можемо захистити власні національні інтереси, належним чином контролювати свої кордони. Тому Чорноморський флот Росії діє як йому заманеться. А головне — українській еліті бракує патріотичності, значна її частина маневрує та вичікує. І невідомо, чиї інтереси збирається захищати в разі драматичного розвитку ситуації.
Які зовнішні виклики існують для України?
— Загалом міжнародна ситуація для нас стабільна та сприятлива. Але Україна залишається недостатньо інтегрованою. Європа об"єдналася, а нам туди ще далекий шлях.
Зовнішні загрози можуть постати, тому що немає внутрішньої консолідації, низький рівень патріотизму громадян. Підсумком кількох виборчих кампаній став розкол країни. У нас немає загальнонаціональних цілей, цінностей і пріоритетів, які б визнавалися абсолютною більшістю населення. Це результат нещирої та егоїстичної конкуренції груп еліт.
На кому лежить більша відповідальність за нинішню ситуацію — на еліті чи на суспільстві?
— За європейськими мірками в Україні немає справжньої політичної еліти та громадянського суспільства. Але формально еліта завжди є. Ті, хто при владі, в кого важелі впливу й ресурси, мають нести найбільшу відповідальність.
Ми 17 років будуємо державу, а треба розбудовувати націю та громадянське суспільство.
Чому лідери помаранчевої революції не виправдали надії людей?
— Суспільство у своєму розвитку випередило еліту.
Якщо говорити про Віктора Ющенка, то енергія мас завела революцію значно далі, ніж він був готовий іти. Багато хто із його оточення схилялися до поступового реформування режиму Кучми. А революція сформувала інші гасла та вимоги. Та в її лідерів не стало ресурсу і внутрішньої готовності все це виконати. Сьогодні жодна політична сила не спроможна запропонувати країні цілісну програму, яка б була сприйнята в усіх регіонах.
У Ющенка були цікаві послання до Верховної Ради. Там детально сказано, як і що має розвиватися в країні. Це більш-менш завершена концепція розвитку. Але вона має акцент передусім на етнічній єдності суспільства. А потрібна ширша платформа, яка була б сприйнята в східних областях.
Люди готові до змін. Але треба, щоб якась політична сила взяла на себе відповідальність
Віктор Янукович нічого подібного не запропонував. Є певні напрацювання в БЮТу. На останніх парламентських виборах вони проявилися у вигляді програми "Український прорив". Але це виглядає як пошук технології, а не ідеї.
Що може консолідувати українців?
— Програма завершення ринкових реформ, утвердження верховенства права та реформування місцевого самоврядування.
У формуванні політичної нації треба спиратися на досвід європейських багатоетнічних країн. Українська культура має отримати якнайкращі можливості для розвитку, але не за рахунок обмеження інших. Потрібно розвивати двомовність, забезпечити комфортне існування для кожного, хто живе в Україні.
Треба рухати реформи та відмовитися від деструктивних засобів політичної боротьби. Від сучасної еліти цього чекати годі. Хоча великий бізнес зацікавлений у стабільності, інакше його не приймуть у Європі.
Можливо, слід якнайшвидше інтегруватися в міжнародні структури, щоб вони тиснули на нашу еліту?
— Ми це й бачимо в програмах співпраці із НАТО та Євросоюзом. Там більш широкі й конкретні вимоги реформування, ніж у будь-яких внутрішніх документах. Але членство в європейських структурах і реформи в країні не можна поміняти місцями. Спочатку — реформи, потім — членство.
Скільки ще триватиме перехідний період?
— Сьогодні швидкість нашого поступу вимірюється тільки черговими виборами. Потрібно скоригувати їх правила: повернутися до змішаної системи, зробити відкритими партійні списки, відновити персональну відповідальність депутатів перед виборцями. Люди готові до змін. Але треба, щоб якась політична сила взяла на себе відповідальність. Бо на першій стадії реформи ризиковані та непопулярні.
Якщо провести вибори на нових засадах, то один виборчий цикл стане вирішальним. Тоді в нас буде якісно зовсім інша ситуація та ми зможемо конкретніше говорити про інтеграцію в ЄС. А це стане ключовим моментом національного розвитку.
4 
35413
Коментарі