Ракети українського Південмашу найкращими у світі після його "Фалкона" назвав Ілон Маск (американський інженер, винахідник, мільярдер, має компанії з інформаційних технологій, ракето- та автомобілебудування. — ГПУ). Говорив про розробки 40-річної давнини. А яке місце у космічній індустрії ми мали б, якби два десятиріччя не проїдали старе, а розвивалися?

Натомість нас перетворили на країну, яка поставляє на світовий ринок або необроблену сировину — зерно, ліс і руду, або продукт первинної обробки — трубопрокат, чорний метал. І купуємо готові вироби з високою доданою вартістю. Типова економіка країни "третього світу", сировинного придатка розвинених країн.

Ми бачили таке у різних "нігеріях", включно з сусідньою "Нігерією в снігах". І нехай нас не тішить, що російська нафта — ресурс невідновний, а наше зерно наростає щороку. У політичному сенсі наш хліб і російська нафта — одне й те ж. Сировинна економіка — базис, який відтворює одну й ту ж політичну "надбудову" — феодалізм.

Моя країна — одна з десятка у світі, які мають повний цикл виробництва літаків. У ній підняли в небо "Руслана" та "Мрію" (перший — найбільший у світі серійний вантажний літак. Другий — найбільший і найпотужніший транспортний літак. Завдовжки 84 м, максимальна злітна маса — 640 т. Обидва створені конструкторським бюро ім. Олега Антонова. — ГПУ).

Але ще десяток років тому вона посідала третє місце за кількістю запусків супутників. Була в десятці світового океанського рибальства, і це повністю забезпечували українські судноверфі.

Моя країна заплатила за індустріалізацію найдорожче з усіх народів світу — ціною життів мільйонів виморених голодом українських селян і праці рабів ГУЛАГу — від шахтарів до головконструкторів. Від них нам дісталось у спадок величезне господарство. Але ми дали ошукати себе і звести до "аграрної наддержави".

Прийшовши до влади, вчорашні парторги й комсомольці з "нової еліти" в 1990-х обирали вектор розвитку. Й обрали: жодних інвестицій у нові технології і навіть у підтримку наявних — тільки дерибан найпростіше здобуваних природних ресурсів. І побудова відповідної псевдоеліти — олігархії.

Порівняйте списки приватизованих підприємств і тих, що мертвим вантажем висять на держбюджеті. "Нові феодали" радісно розхапали всі видобувні й підприємства першого циклу обробки сировини і майже не зачепили складні виробництва. Бо вони вимагають постійних інвестицій. У підсумку прибуток буде набагато вищий. Але на життя самих олігархів, їхніх дітей, онуків вистачить легкого надприбутку на примітивному дерибані "дарів природи". А індустрію нехай утримують зі своєї кишені рядові платники податків.

Що більше колапсувало індустріальне виробництво, то глибше ми провалювалися в олігархічний феодалізм. А з кожною політичною перемогою останнього підсилювався колапс промисловості. Доки не розірвемо замкнене коло, олігархія залишиться непереможною, скільки разів ми не виходили б на Майдан.

Якщо хочемо реальної демократії — необхідно вирватися з мороку сировинної економіки. Тобто пройти шлях реіндустріалізації (перехід виробництва на прогресивний розвиток — високі технології, інформатика, нові матеріали і джерела енергії тощо. — ГПУ), відновлюючи ті виробництва, які ще можна. Далі — фазу розвинутої індустріальної економіки, політичною надбудовою якої є реальна багатопартійна парламентська демократія, поєднана з незалежною судовою системою. І перейти до постіндустріального суспільства. Його політична надбудова тільки формується навіть у західному світі. Містить елементи прямої демократії, децентралізації та самоврядування громад і механізми одночасної гарантії прав більшості, меншин та окремих особистостей.

Якщо ми хочемо, щоб знову злітали в небо українські літаки, космічні ракети й супутники, щоб наша армія воювала зброєю останнього покоління, зробленою на наших заводах, а рейками бігали наші швидкісні потяги — необхідне повалення олігархічного ладу.

У товарах масового вжитку нам не наздогнати "азіатських тигрів" (Сингапур, Південна Корея, Тайвань і Гонконг. — ГПУ) — виробників масового дешевого одягу, телевізорів, автомобілів. Але антоновські літаки досі найкращі у світі за співвідношенням "ціна — якість", а серед важких вантажних літаків не мають аналогів. Південмаш переживає не найкращі часи, але деякі тамтешні технології досі не змогли перевершити навіть американці. Українські керовані снаряди й протитанкові ракети на одне покоління відстали від останніх розробок НАТО, але дешевші на порядок, тобто конкурентоспроможні.

Наше місце на світовому ринку — в одному ряду зі США, країнами Західної Європи та Японією. Це місце виробника не масових, а високотехнологічних іноваційних продуктів із високою доданою вартістю.

Та час працює не на нас. Наш "стартовий капітал" у вигляді колись дуже "просунутих" заводів і конструкторських бюро стрімко зношується, технології застарівають, а конкуренти поступово займають на ринку навіть ті ніші, в яких ми були ще вчора унікальними "природними монополістами". Вікно можливостей для старту реіндустріалізації України буде прочинене ще три-п'ять наступних років.

"Антонов", "Мотор Січ" та "Південмаш" — це вершини довгого технологічного ланцюжка. В основі його — виробники комплектуючих. У СРСР цю нішу займали неповороткі держпідприємства. У сучасному світі це сфера приватного бізнесу — багатьох невеликих компаній. Це той самий середній клас, на якому тримається сучасна демократія.

Закріпившись спочатку за рахунок поставок комплектуючих для наших "антонових" та "моторсічей", такі українські підприємства можуть далі вбудуватися і в технологічні ланцюжки подібних західних корпорацій.

Поява конкуруючих технологічних компаній і ринку кваліфікованої праці автоматично приводить до розвитку освіти, науки та інших "надбудов". Серед них виникають культура й політичні інститути, відповідні запитам сучасного суспільства.

Де взяти гроші? Де й більшовики в 1930-х — із перерозподілу суспільного капіталу.

Тільки тоді держава грабувала нечисленний аграрний середній клас — "куркулів", а потім витискала останнє з решти зубожілого народу й зосередила капітал радянської імперії в руках компартійної бюрократії. У сучасній Україні великий процент національного капіталу зосереджений у вихідців із тієї ж радянської партбюрократії — кількох надбагатих кланів. Причому, м'яко кажучи, не зовсім правовим шляхом.

Суспільство має право повернути собі хоча б частину вкраденого корумпованими олігархічними групами й інвестувати у відродження промислового потенціалу нації. Залишилася "дрібничка" — забрати в олігархів владу і розумно розпорядитися повернутою власністю.

Почата 2013 року революція переможе, коли середній клас, який її розпочав, у свої руки візьме політичну владу — й одразу використає її для зміни "правил гри". Зокрема і для модернізації економіки країни. Проста зміна одних феодальних фізіономій на трохи симпатичніші — це не революція, а лише черговий бунт.

Наш шлях від "пшеничної Нігерії" до справжньої європейської країни лежить через тріаду "буржуазна революція — реіндустріалізація — розвинена демократія". Шлях дуже складний. Але всі інші ведуть до повної "нігерії", яка назавжди залишилася у "третьому світі". Вірю, що наше місце все ж таки у першому — постіндустріальному та демократичному. Але за нього доведеться повоювати — як за наше місце на кораблі Ілона Маска до Марса (бізнесмен планує 2023 року почати колонізацію планети. — ГПУ). І це моя Мрія.

×